Голова Директорії та Головний Отаман Війська Української Народної Республіки, провідник українського визвольного руху Симон Васильович Петлюра став жертвою підлого ганебного вбивства на вулиці Парижу серед білого дня 25 травня 1926 року. Його вбивцею виявився якийсь Шварцбард, який ствердив, що вбив Петлюру, бажаючи помститися за єврейські погроми в Україні 1919-1920 років.
ЩО НЕ ЗУМІВ ВИСВІТЛИТИ СУДОВИЙ ПРОЦЕС?
Василь Іванис у книзі “Симон Петлюра – Президент України” (Торонто, Канада, 1952) пише: “Переглянувши всі докази за й проти, обвинувачення прийшло до висновку, що С. Петлюра не тільки не робив погромів сам, не наказував їх робити своїм підлеглим, не терпів сам, а, навпаки, весь час боровся проти погромів всіма силами й засобами, які були в його розпорядженні. Документально констатовані численні заходи, прийняті урядом С.Петлюри проти погромів, свідчать про розсудливість та лібералізм цього уряду. Найкращі докази наведені, що єврейське населення України не тільки не обвинувачувало С.Петлюру в погромах, але, навпаки, не раз висловлювало йому подяку та вітало його, як спасителя, виносячи назустріч свої святощі та благословляючи через своїх рабинів”.
Не дивлячись на це, присяжні Парижу більшістю голосів виправдали Шварцбарта.
Яким би важким не був цей присуд для української громадськості, більш важливим стало те, що вже незабаром після суду встановили ім”я справжнього вбивці.
В січні 1926 року в Парижі з”явився чекістський агент Михайло Володін, який познайомився та заприятелював зі Шварцбартом. Видаючи себе за російського анархіста, Володін установив широкі контакти з російською еміграцією і тривалий час жив у будинку генерала Шаповала – поруч із помешканням Симона Петлюри. Професійному чекістові було доволі легко задокументувати розпорядок дня Симона Петлюри, врахувати найнеймовірніші нюанси, аби потім те все передати Шварцбартові.
На жаль, усе це стало відомо діячам української еміграції вже після судових засідань. Тому під час самого суду звинувачення на адресу більшовицької Росії як істинного вбивці видатного діяча українського визвольного руху не прозвучало. Засудження антиукраїнської більшовицької системи сталося значно пізніше, коли судили вбивцю Степана Бандери.
ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ
На початку ХХ століття євреї в Україні складали близько десяти відсотків від усього населення. В питомій масі це було набагато більше, ніж у Росії чи Польщі. Імперія витворила євреям імідж інородців, причому найбільш шкідливих.
Євреї були добре вишколені в питаннях торгівлі та фінансів. Єврейський автор Чериковер у книжці “Антисемітизм і погроми в Україні 1917-1918 років”, виданій 1923 року, стверджує, що “стихійне бунтівництво виявилося найбільше властивим українському селянству не стільки по прикметах його характеру, що викувався в козацькій і запорізькій вольниці 16-18 віків, скільки через соціально-економічні умови, в яких український народ перебував до останніх літ”.
Єврейські погроми в Російській імперії було започатковано ще за часів Івана Грозного. 1563 року, займаючи місто Полоцьк у Білорусії, росіяни зіткнулися з так званим єврейським питанням. Місцевим євреям дали вибір: або вихреститись, або загинути. Євреї вибрали останнє, і опричники Івана Грозного четвертували або втопили в Двіні понад 20 тисяч євреїв.
Ритуал єврейських погромів був вироблений віками. Напередодні відбувалася патріотична маніфестація за участю “Союза Русского Народа”, “Союза Архангела Михаила” чи “Союза двухглавого орла” під гаслом “Бей жидов – спасай Россию!”. Відтак маніфестанти йшли нищити єврейські крамниці й помешкання. Під чітким керівництвом переодягнених жандармів усе це здійснювалось, як правило, в бідняцьких єврейських кварталах. Справжніх багачів-євреїв маніфестанти обходили стороною. Імперія дбала також про те, щоб подібні єврейські погроми здійснювати, власне, в Україні, аби кидати тінь на українське населення.
Єврей Арнольд Марголін у книжці “Україна та політика Антанти”, виданій у Берліні 1922 року, пише: “Лубни виявились одним із небагатьох міст Полтавщини, де не було погрому. Це пояснюється тим, що лубенська міська Дума на чолі з головою Взятковим завчасу утворила “Комітет оборони”. До нього вступили сам Взятков, брати Шемети, Лівицький (який потім став президентом екзильного уряду України), від євреїв Коганов та інші. Комітет створив спеціальні загони оборонців, встановив варту і таке інше. І лубенське єврейство жахіття погромів не зазнало. Але прокурор притяг членів комітету до відповідальності: ніби вони готували замах проти державного устрою. В суді цю справу досліджували цілий місяць. При цьому в першій інстанції Взятков, один Шемет і Лівицький були визнані винними. Лише друга інстанція суду їх виправдала”.
ЄВРЕЙСЬКІ ПОГРОМИ ЗА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ
Найбільша і найганебніша роль у єврейських погромах на території України належала російській армії. Слід зазначити, що найдовша лінія фронту під час Першої світової війни проходила саме територією України. Збурені примітивною більшовицькою агітацією, російські солдати самовільно покидали фронт, спустошуючи українські села, винищуючи євреїв.
Чериковер у своїй книжці пише: “Україна була лише територією, де погроми дістали своє хрещення. Учасниками ж погромів були не вихідці з України, у всякому разі, не лише вони, а взагалі російські солдати”.
В.Кедровський у книзі “Боротьба з погромами в Україні”, виданій 1933 року, стверджує, що “перший зорганізований погром у широкому розмірі в Україні перевів російський Другий Гвардійський Корпус, який на Поділлю випалив та пограбував 17 українських сіл”.
А в Києві у той самий час російські монархісти поширювали антисемітські прокламації, в яких говорилося: “Проснись, русский народ! Недавно светило солнышко в Киеве, приезжал русский царь, а теперь всюду жиды. Сбросим это ярмо. Мы не можем этого терпеть. Они доведут родину до гибели. Соединись, русский народ! Дайте нам царя!”.
Єврейські погроми, ініціаторами яких були росіяни та більшовицькі агенти, пройшли фактично по всій території України. Тимчасовий уряд у Петербурзі довго не звертав на це уваги і аж 29 вересня 1917 року, за місяць до свого падіння, прийняв ухвалу, в якій не стільки засудив єврейські погроми, скільки вимагав від влади на місцях боротися з анархією та безпорядками. Аналогічну позицію зайняв і Всеросійський з”їзд рад робітничих і солдатських депутатів, який, крім констатації загальних положень, не спромігся до активної протидії єврейським погромам.
ЄВРЕЙСЬКІ ПОГРОМИ ЗА УКРАЇНСЬКИХ ДЕМОКРАТІВ
У Києві було найсильніше кубло єврейських погромників та україножерів на чолі зі “стовпами” цареславія Шульгіним і Савенком. Тому Центральна Рада вже в березні 1917 року видала відозву, в якій різко засудила єврейські погроми. Автори відозви зазначали, що російські шовіністи закликають українців убивати євреїв саме на Великдень, оскверняючи цим огидним закликом велике християнське свято. У відозві містилося прохання зробити все можливе, щоб не допустити подібних провокацій. Як бачимо, свідоме українство поставилося до євреїв толерантно, і видало цю відозву без будь-чийого домагання чи прохання.
Цитований уже Чериковер зазанчає, що весь хід революційних подій в Україні визначився новим фактором – національним українським елементом, що й дозволило по-новому, на відміну від Росії, розв”язувати проблеми, в тім числі й у ставленні до національних меншин.
22 травня 1917 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Військовий З”їзд. Виступи Винниченка, Грушевського та Петлюри змусили занепокоїтися російських так званих демократів, бо вони зрозуміли, що “втрачають” Україну. Симона Петлюру обрали головою екзекутиви Генерального Комітету, що фактично керував українськими справами.
18 червня того ж року Петлюра скликав Другий З”їзд усупереч забороні Керенського. Саме на цьому з”їзді психологічно була підготовлена ідея незалежності України, що 23 червня вилилося в Перший Універсал Української Центральної Ради. Симона Петлюру було обрано військовим секретарем. Йому доручили формувати українські війська.
Четвертого серпня Тимчасовий уряд Росії видав так звані “Інструкції”, в яких відвів Україні території не 12, а лише 5 губерній. Був також ліквідований військовий секретаріат. Ці “Інструкції” викликали спротив не лише українців, а й євреїв, які з 15 червня мали свій секретаріат по єврейських справах. Як пише Чериковер, це був “перший в історії випадок творення єврейського міністерства”.
Третій Універсал, проголошений 20 листопада 1917 року, надавав євреям національно-персональну автономію. Хоча євреї не були задоволені новим політичним курсом України як її відповіддю на більшовицьку революцію, але Універсал усе ж привітали. Представник єврейської партії “Бунд” Золотарьов при цьому сказав так: “Коли ми бачимо, що звільнений український народ дає і нашому народу свободу, ми беремо на себе частину відвічальности за цей акт і від усього серця підписуємось під Універсалом”.
22 листопада 1917 року Мала Рада висловилася за сепаратний мир із Німеччиною як єдино можливий вихід із війни, а євреї та російські партії, репрезентовані євреями, виступили проти.
20 січня 1918 року був одноголосно прийнятий закон про національно-персональну автономію, який євреї зустріли з надзвичайним ентузіазмом. Генеральний секретар по єврейських справах Зільберфарб у зв”язку з цим сказав: “Прийнятий нами закон можна рівняти лише з актами великої французької революції. Тоді проголошені права людини, сьогодні проклямовано права націй”.
Василь Іванис у книжці “Симон Петлюра – Президент України” пише: “Люди, схильні до погромів євреїв, не видали б такого високогуманного акту – акту, на який не спромоглася ні одна держава світу. А тоді ж у Раді і в уряді вже ролю активного провідника грав С.Петлюра. А на нього, ідейно незаплямованого, пізніше посипалися брудні й жахливі наклепи”.
22 січня 1918 року був проголошений Четвертий Універсал, за яким Україна стала суверенною державою. Цей Універсал було прийнято лише українськими голосами. Єврейська партія “Бунд” голосувала проти, інші єврейські, а також репрезентовані євреями російські партії утримались.
Українська Держава рішуче виступала проти єврейських погромів. Зокрема, Симон Петлюра як генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці видав відозву проти погромів, в якій було сказано: “… не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім”я українського військового. Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі”. Чи могла видати подібну відозву людина, байдужа до погромів, чи, як стверджують євреї, ініціатор погромів?
І все ж єврейські погроми, інспіровані більшовицькими агентами та російськими шовіністами, були повсюдно на території України, хоча згадуваний уже Зільберфарб у “Відозві до єврейського народу” стверджував, що “небезпека погромів має в українських губерніях менше основ, ніж де б то не було”, а цитований автор Чериковер писав: “До певної міри вірне зазначення, що розміри погромного руху іноді перебільшувалися”.
28 листопада 1917 року відбулося засідання Ради, на якому виступив Симон Петлюра: “Погроми припадають на прифронтову смугу, де надзвичайно багато різних запасних військових частин. Ці частини й роблять погроми. Розвантаження тилу від байдикуючих запасних частин зустрічало перешкоди бюрократичного характеру, але ця реформа швидко була переведена. Секретаріат буде скоро також мати досить військової сили, за допомогою якої можна буде рішуче боротися з анархією”.
Невдоволений таким ходом справ єврей Шахтман від сіоністської фракції в раді виступив з ініціативою “дозволити євреям-воїнам організувати спеціальні дружини для охорони єврейського населення”. Симон Петлюра підтримав цю пропозицію і пообіцяв, що у найзагрозливіших місцях розташує свої надійні військові частини. Однак представники “Бунду”, так звані “об”єднані” та “Народна єврейська партія”, що мала більшість серед євреїв у Раді, заперечили проти цього, заявивши, що “особливі частини є проти інтересів і волі народу”. Таким чином, пропозиція сіоністів про утворення спеціальних єврейських дружин для самооборони єврейського населення не була здійснена виключно через небажання самих єврейських політиків, агентів російських більшовиків, які діяли за принципом “чим гірше – тим краще” і не спиняли єврейських погромів, хоча Симон Петлюра був за утворення таких формацій.
Згадуваний Чериковер писав: “Треба признатися, що українська ідея, не зважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в гущу єврейського населення. Побіч партій ще існував простий обиватель, який відчував до української справи цілком певне недовір”я, в ліпшому випадку – байдужість. Таке ставлення проявлялося не тільки в підсміюванні над українською мовою й написами. На українізацію він відповідав пасивним спротивом. Єврейський обиватель лякався українства, воно було йому чуже. У той час, як в російську державу й у руську культуру він, не зважаючи на останні потрясення, вірив”.
Газета “Нова Рада” вміщувала розповіді українських солдатів про ті події: “Євреї носили харчі большевикам, інформували їх про наші патрулі, з червоними перев”язками на руках пролазили, щоб їм помогти. А коли большевики перемогли, вся єврейська молодь перейшла в шеренги червоноармійців. Єврейське населення нас не любить, не співчуває нам”.
Не зважаючи на таке протиставлення євреїв, демократична влада України вживала всіх можливих заходів, щоб не допустити або спинити єврейські погроми. Так, утворюючи інститут Державної інспектури в армії, Військовий Секретаріат в інструкції до нього зобов”язує “Полагоджувати непорозуміння між населенням і військом, а також безпощадно боротися з погромами, погромною агітацією та погромним настроєм військових”.
У відозві “До єврейського громадянства і робітництва” в серпні 1919 року підкреслено: “Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з Головним Отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами. Для розвідування всіх погромних подій, погромної агітації та передачі до надзвичайного військового суду утворена особлива слідча комісія з широкими правами. У комісію входять також представники єврейської демократії”.
Головний Отаман Петлюра 26 серпня 1919 року видав наказ Головної Команди Війська УНР, в якому зазначив: “Лицарське військо, що несе націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м”яса. Так само воно не може причинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадником, ворогом нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття”. Звертаючись до старшин й козацтва, Симон Петлюра підкреслював: “Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішучо наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону”.
Арнольд Марголін у книзі “Україна і політика Антанти” майже на 30 сторінках перераховує заходи, здійснені Симоном Петлюрою на подолання єврейських погромів, тому зовсім безпідставними є твердження нинішніх єврейських авторів (і російських також) про причетність Симона Петлюри до цих погромів.
Згадуваний уже Василь Іванис у книзі “Симон Петлюра – Президент України” пише: “Співпрацюючи до революції в “Літературно-Науковому Віснику”, у “Веснику Казачьих Войск”, у “Киевской Старине”, в “Записках Наукового Товариства імени Т.Шевченка”, у галицькій “Волі”, у петербурзькій “Вільній Україні”, в “Раді”, в “Слові”, в київській “Україні”, а, врешті, ставши редактором журналу “Украинская жизнь” у Москві (1912-1917 рр.), – Симон Петлюра не помістив ані одного рядка в численних своїх статтях, в яких проявився б який-небудь антисемітизм, чи яка-небудь інша національна нетерпимість чи виключність. Навпаки, він поважно причинився до українського перекладу “Євреїв” Чирікова, даючи до цього видання велику передмову”.
Єврейські погроми в Україні тривали за влади гетьмана Скоропадського (29 квітня – 13 листопада 1918 року), а особливо за влади Совєтів і Добровольчої Армії Денікіна. Про останні єврейський автор Гольдельман, якого ми вже згадували, зазначає: “Таких жидівських погромів, з такою кількістю жертв ще не було ніколи на світі, не було і на Україні”.
З усього вищевикладеного можна зробити певні висновки. На жаль, і за часів Симона Петлюри єврейські погроми в Україні були. Але це була провокація з боку більшовицьких агентів, які вміло розпалювали анти-єврейські настрої серед російських солдатів. Мета цієї провокації була ясна: втопити Україну в крові, відхилити від неї національні меншини і тим самим не дати змоги нашій державі здобути незалежність. Це прекрасно розуміли керівники України і серед них – Головний Отаман Симон Петлюра. Тому всі дії українського уряду об”єктивно були скеровані проти єврейських погромів, бо це загрожувало незалежності України.
Більшовицька пропаганда і особливо пропаганда Заходу зробила все можливе, аби одного з найяскравіших виразників українських національно-визвольних змагань Симона Петлюру зробити антисемітом, ворогом євреїв і тим самим принизити ті змагання, а з ними – і прагнення України до волі, її роль у світовій політиці.
Перебуваючи в еміграції, Симон Петлюра продовжував активну діяльність проти більшовицького уряду. Більшовики не могли пробачити йому цього – як і того, що він був одним із найактивніших діячів за утвердження незалежності України. Тому доволі швидко Симон Петлюра потрапив до “чорного списку” тих, кого більшовицька Москва планувала фізично знищити. Підтверджуючи ще раз свою іудину натуру, більшовики прибрали Симона Петлюру руками євреїв, сповна використавши міф про буцімто вирішальну роль Головного Отамана в єврейських погромах в Україні.
Сучасні єврейські автори й московські антисеміти продовжують і далі розвивати цю тему, не рахуючись із реаліями історії та свідченнями очевидців, у тім числі й самих євреїв. Мета подібних писань одна: принизити нашу державність, спаплюжити ім”я Симона Петлюри як одного з найвизначніших борців за незалежність України.
Анатолій ВЛАСЮК, www.obozrevatel.com
