Черемха – це найулюбленіше дерево одного з найзавзятіших рубак й найуславленішого з «Чубатих слов`ян» XVII ст.. Гетьмана Війська Запорозького Низового Богдана-Зиновія Хмельницького, який у ті далекі часи робив усе можливе, аби Україна стала незалежною Державою.
1 травня 2013 року на «Мамаєвій Слободі» козаки та козачки вже вчетверте відзначили свято «День цвітіння черемхи».
Спадкові козацькі роди здавна мали таємниці володіння мистецтвом бою на шаблях, яке називалось – «шаблювання». «Шабля є продовженням руки» – казали наші прадіди. Таємний спосіб ведення двобою на шаблях у Запорозьких козаків йменувався «гречкою». Головною ознакою цього способу шаблювання (фехтування) було раптове перекидання у повітрі шаблі із правої руки до лівої і навпаки. Таким чином, супротивник дезорієнтовувався, і удари шаблею несподівано наносились йому із незахищеного боку…
Наші прадіди Запорожці здобували свого козацького «хліба» не біля плуга, а на полях війни. Тож Богдан Хмельницький з дитинства, як і всі діти лицарського стану, майстерно володів мистецтвом саме такого козацького двобою на шаблях.
У вирішальних боях 20-22 вересня 1633 року під російським містом Смоленськ запорожців, котрі були у складі польсько-литовського королівського війська, біля переправи через річку Дніпро, навально атакував 6000 корпус московської помісної кінноти воєводи Прозоровського та драгунів під командуванням француза д’Еберга.
Запорозькі козаки, в числі яких був майбутній Гетьман України Богдан Хмельницький, не тільки зуміли успішно відбити численні атаки московитів та французьких найманців, але й, виявивши звичну для запорожців кмітливість, перейшли в контратаку несподіваним для ворога чином. Так, три тисячі «чубатих» слов’янських воїнів, незважаючи на студену осінню воду, вплав дістались протилежного берега Дніпра лише з одними шаблями в зубах. Запорожці шаленою атакою на пень постинали кільканадцять тисяч оторопілих від несподіванки московських стрільців.
За активної участі корпусу Запорозьких та реєстрових козаків під Смоленськом, а також Вязьмою, Ржовом, Калугою, Козельськом, Великими Луками та Можайськом – московське царство змушено було ганебно капітулювати та підписати 14 червня 1634 року з Польським королем Владиславом ІV угоду про так-званий «Вічний мир».
Завдяки своїй звитязі й кмітливості у військовій виправі біля російського міста Смоленська козацький сотник Богдан Хмельницький за особисту надзвичайну хоробрість отримав з рук короля Владислава IV найвищу та найпочеснішу для воїна нагороду Речі Посполитої – «Іменну золоту шаблю».
Цим жестом король Владислав IV визнав козака Богдана Хмельницького одним із найкращих воїнів-рубак Польського королівства. Особисті звитяги не заважали відчайдуху-рубаці Богдану Хмельницькому одночасно бути поетичною натурою та «романтиком».
Згодьтесь, тільки воїн-філософ у вільний від постійних військових змагань час міг милуватись духмяними кетягами квіток черемхи.
За свідченнями сучасників, Богдан-Зиновій Хмельницький власноруч висадив шість дерев черемхи поряд із ганком родового палацу-кам’яниці в Суботові, що біля Чигирина (тепер Черкаська область).
Таке трепетне відчуття прекрасного у спадкового воїна-козака наводить нас на паралелі з філософськими поглядами японських воїнів-самураїв, котрі із зачудуванням спостерігали за цвітінням сакури…
У 2009 році поряд із кам’яницею козацького старшини (сотника) на «Мамаєвій Слободі» було висаджено шість саджанців черемхи – найулюбленішого дерева ясновельможного Гетьмана. Саджанці були привезені із лісу поряд із Суботовим.
«День цвітіння черемхи» вже вчетверте в козацькому селищі «Мамаєва Слобода» пройшов 1 травня 2013 року.
В програмі заходу були:
• Авторський концерт Заслуженого артиста України Тараса Компаніченка.
• Майстер-клас із шаблювання (фехтування на шаблях). Показові герці (бої) верхи на конях між козаками на честь славного Гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького.
• Шляхетський етикет (дегустація старопанських хмільних напоїв).
• Конкурс піїтики. Декламування віршів на похвалу Богдана Хмельницького та на честь «Квітки черемхи».
Також відбулися: ярмарок народних майстрів, катання на возі, катання верхи на коні, стрільба з лука, козацький куліш тощо.
Довідка:
Укріплення та архітектура Суботова
Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування розподілялись на три групи: центральну – найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 p.); Вовчий шпиль – сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних меж маєтностей; заплаву Тясмина – садиби-хутори на пагорбах-островах (в залежності від рівня води в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. В окрему групу виділялись підземні споруди (в тому числі ходи).
Центром Суботова був замок площею 2 га, природні переваги розташування якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною виглядала південна сторона, яку і укріпили штучними перекопами.
За висновками доктора історичних наук М. П. Кучери, який був керівником археологічних розкопок в Суботові протягом 1991-1992 pp., на Замчищі “крім об’єктів XVII ст. … виявлено культурні залишки більш давнього часу: напівземлянкові житла з численною слов’янською керамікою ІХ-Х ст. н.е., речі ранньозалізного віку та доби бронзи. У зв’язку з цим виникає думка про те, що батько Б. Хмельницького під садибу міг обрати городище ранньозалізного віку, на якому ще зберігалися вал і рів з напільного боку. Заселення мису слов’янами в ІХ-Х ст. також свідчить на користь наявності на ньому укріплень”.
Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири дерев’яні вежі.
Здавалось би, нічого особливого, але лише на перший погляд. Прості укріплення постали наслідком багаторічної і незатихаючої боротьби із кочовим Степом. Ті ж вали були не просто підвищеннями, які оточували певну площу. Їх схили мали саме таку крутизну, щоб догори не міг піднятися кінь із вершником. Ті ж татари для штурму мали б не тільки спішитись, що для кіннотника чи не з дитинства вже незвично, а й підійти хоча б на 130 кроків (відстань прицільного пострілу з лука), щоб завдати залозі бодай якихось втрат. І це ж іще не все. Тодішня фортифікація вельми успішно використовувала і зелені насадження на бермі – ділянці землі шириною близько 1,5 м між ровом та основою валу. В оригіналі креслення Української лінії (будувалась на Лівобережжі в 1731-1738 pp.) навіть наголошувалось: “На берме терновик садить надлеисит или другое тому подобное дерево, которое только часто посажено было, чтобы могло между собою плестись, дабы человек между оными не мог проходу иметь”. Супротивник, якому вдалося подолати рів і вибратися на берму, заплутувався в густому чагарнику в кількох метрах від частоколу, що цілком влаштовувало захисників під час ведення рушничного вогню.
У суботівських умовах використовувалась дереза. Про неї писав на початку XX ст. (і яким стилем!) професор Московського інституту лісівництва Е. Е. Керн: “Из кустарных пород, весьма пригодных дом скорого закрепления откосов вследствие быстрого разрастания корневой системы и обильной побегопроизводительной способности, можно указать на дерезу … Дереза менее всех прихотлива на почву, очень легко принимается и быстро разрастается”.
Дереза використовувалась, по-перше, як екологічно чистий колючий дріт. По-друге, ще одна особливість цієї представниці місцевої флори — висока температура горіння (до 1000° протягом кількох секунд) — дозволяла її використовувати як не менш екологічно чистий напалм. Після цього дереза відростала знову…
На цьому неприємності у нападників не закінчувались, а, скоріше, починались. Той факт, що мушкет бив до 300 кроків (з нарізним стволом втричі більше), а фальконет — до 500 м, зводив нанівець усі штурмові потуги татар (якщо ж, звичайно, замкову залогу не захоплювали зненацька: на війні як на війні).
При штурмі втрачався фактор раптовості, а за час штурму перекривались броди, переправи, інші шляхи відходу і починалась, говорячи сучасною мовою, “зачистка”. Облога навіть невеликого замку для татар була просто економічно невигідною: ціна втрат, особливо на шляху додому, часто була значно вищою за ціну здобичі.
Крім того, і це археологічно доведено в 1992 р., вали Суботівського замку мали в собі дерев’яні конструкції. Це, насамперед, оберігало споруду від розсування, хоча періодична підсипка валів була обов’язком і повинністю місцевого населення.
Знову ж таки, ці конструкції надзвичайно ускладнювали розкопування… Поширена думка, що палі частоколу мали загострений верх для утруднення проникнення противника до укріплення, правильна лише частково. Затісувався верх колоди також із тою метою, щоб волога стікала із загострених верхівок і, відповідно, дерево менше гнило.
Що ж до розташування оборонних веж, то у плані це майже прямокутник, а найбільша відстань між ними не перевищувала 200 м – менше навіть половини мушкетного пострілу. Вогнепальною зброєю була забезпечена не лише залога, а й місцеві жителі (за свій кошт, але з насиченістю на рівні багатьох європейських армій). Промовистий факт: напередодні Хмельниччини лише князь Ярема Вишневецький вилучив у своїх підданих, за одними даними, кілька десятків тисяч, за іншими — 60 тисяч одиниць вогнепальної зброї!
Із оборонного стилю не випадало і вирішення в’їзду до замку. Мінімум затрат при максимумі ефекту – закон не лише народної творчості. Від мосту, повз шинок і церкву дорога до замку йшла через ставкову греблю, далі – по нижньому ярусу валів до північно-східної, в’їзної, вежі. Безумовно, що ця споруда, як найвразливіше місце будь-якого середньовічного укріплення, була особливо захищеною. Важко припустити, що в Суботові не було гармат. Крім того, обороні замку сприяла тоді повноводна річка Суботівка з розташованими по річищу чотирма зарибленими ставками (вище за течією, в напрямку млина та трьох криниць). Цікаво, що з одного боку залишків так би мовити в’їзної греблі місцевість і донині називають Ставищем, з іншого — Донівкою (від слова “дно”, в даному випадку річки, яка далі впадала в Тясмин). Обабіч Донівки знаходяться сільські кутки Оболонь та Мала Оболонька – саме тут, за переказами, і була пристань, до якої возили камінь на будівництво палацу Б. Хмельницького.
Патріархальна архітектура Суботова зазнає обвальних змін з 1653 р. Починається будівництво споруд із цегли та каменю: донжон замість дерев’яної вежі і будинок гетьмана на Замчищі, Іллінська церква – окреме укріплення із західного валу замку. Два періоди в будівництві замку чітко зафіксовані археологічними розкопками 1992 р.
Іллінську церкву або ж храм Святого пророка Іллі почали будувати в 1653 р. за наказом, проектом та на кошти Б. Хмельницького. Будівля мала поєднувати в собі елементи барокової та ренесансної архітектури. Церква була одночасно і оборонною спорудою. У плані вона майже квадратна, її зовнішні розміри 18,19 на 15,91 м., із шестигранним виступом вівтаря на сході. Товщина мурів доходить до 2 метрів. На горищі, у західному фронтоні, влаштовано 4 бійниці, що дозволяло артилерії контролювати посад та в’їзд до Суботова. Нижче знаходяться ще три бійниці – вже для рушничного вогню, а вікна розташовані таким чином, щоб до них не міг дістатися вершник, навіть стоячи на коні. За необхідності споруда могла вести бій самостійно, для чого дзвіницю зробили дерев’яною та нижчою за церкву.
Безумовно, що пов’язано це зі зміною в статусі Суботова. Це місто Чигиринського полку (після 1648 р.) починає відігравати значну роль в українській дипломатії. Недаремно приміську резиденцію гетьмана називали “українським Версалем”. Якщо протокольні прийоми іноземних гостей діялися в Чигирині, то в Суботові доволі часто відбувались речі позапротокольні. Для приватних розмов із послами існували сад, звіринець, пасіки. Власне кажучи, нові будівлі крім оборонних відігравали ще й представницькі функції.
У плані зображень замку не пощастило: хто тоді думав, що через кілька століть це складе велику проблему. Проте знахідки мають бути. Особливо це стосується археології, адже не досліджено ще 95% території.
Поки що використаємо так би мовити “метод бумеранга”, – Суботів – Чигирин – Суботів, – скориставшись дуже слушною думкою В. Левченка. Він вважає, що “гетьманський двір Б. Хмельницького в Чигирині склався, ймовірно, на основі родинної садиби, закладеної батьком гетьмана М. Хмельницьким… Як приватна спадкова власність, двір у Чигирині не був конфіскований у … сотника Б. Хмельницького навіть у часи його відомого конфлікту з підстаростою Чаплинським, який захопив Богданів хутір Суботів”.
За висновками дослідника орієнтовний перелік споруд гетьманського двору в Чигирині був такий: “будинок гетьмана, будинок родини гетьмана, будинок гетьманської варти, челядницька, кухня — пекарня, стайня — конюшня, возовня, комора для збіжжя, комора для харчів, лазня, вихідники, криниця, брама, огорожа, всього близько шістнадцяти об’єктів…
Усі будівлі… було споруджено, безперечно, в традиціях української народної архітектури. Народне будівництво, як свідчить історія архітектури та конкретні пам’ятки, явище досить усталене й традиційне” . Треба гадати, що і приміська резиденція гетьмана в Суботові була облаштована не гірше. Розмістити зазначені об’єкти площа дозволяла, все ж таки 2 гектари.
