Минув тиждень від часу вшанувань у Холодному Яру Героїв Визвольної боротьби усіх епох. Знайомі й друзі з усіх куточків України, які звикли до редакторської колонки в газеті, цього разу навіть не чекаючи на вихід наступного номера “Козацького краю”, запитують, коли можна буде прочитати про мої враження від цього заходу. Розумію, чому. Бо наше “Вільне козацтво Холодного Яру” можна бачити і чути в цих знакових для українців місцях не два дні на рік, а весь час. Бо для наших козаків Холодний Яр — це їхня домівка. Навіть “Козацький край”, не зважаючи на статус всеукраїнського видання і черкаську “прописку” редакції, читачі зі Львова, Харкова чи Одеси вже звично називають “наша холодноярська”…
Що ж — розповісти про враження можна, особливо враховуючи те, що за цей тиждень я почув і від інших людей безліч відгуків про цьогорічні вшанування в Холодному Яру. А всі практично в один голос кажуть: дивує те, що цього року у Холодному Яру було надзвичайно багато різноколірних партійних прапорів і вшанування виглядали заполітизованими. Хай не ображаються партійні діячі, та моя думка — у ці дні в Холодному Яру місце лише чорному холодноярському прапору та синьо-жовтому державному. Бо в усі часи рух, який піднімався з цього краю, не мав за мету привести до влади ту чи іншу партію або людину. Звідси йшли на Запорозьку Січ, щоб відчути смак козацької волі. Полки Хмельницького вирушали у походи з Чигиринщини, щоб здобути українську державність і знищити її ворогів. Гайдамаки Гонти й Залізняка йшли з Холодного Яру, щоб вибороти волю, відстояти свою землю і зберегти православну віру. А у ХХ столітті новітні гайдамаки отамана Чучупаки і його побратимів знову брали шаблі до рук, щоб так само постояти за волю, яку намагалися відібрати червоні зайди, воювали за землю своїх батьків і прадідів, за церкви, які намагалася знищити окупаційна влада. Таким і прапор був у холодноярців — чорним, як земля, за яку билися…
Холодний Яр мав би бути не лише природним заповідником, де заборонено рубати дерева — це має бути ще й заповідна земля, де небажано розгортати будь-які прапори, окрім холодноярського. Бо жодне гасло, жодні різноколірні штандарти не можуть замінити написане білим по чорному, напівколом навколо тризуба: “Воля України або смерть”. Треба відчувати дух Холодного Яру. Не хочеться, щоб розцяцьковування його партійними прапорами перетворило знакове місце на площадку для мітингів — банальну, як площі перед адміністраціями по всій Україні. Біда, що чинять так і з іншими місцями, рівними по енергетиці для українців — зокрема, священну Тарасову гору в Каневі вже перетворили на місце для офіціозів…
У ці дні в Холодному Яру варто було згадати значно більше імен, починаючи від часів Коліївщини — бо не тільки син Чигиринщини Максим Залізняк керував тим повстанням, а й син Христинівщини Іван Гонта. Холодний Яр взагалі не обмежується географічними рамками — для українців він понад межами лісів і ярів, це — символ українського вільного духу. Тому якщо вшановувати усіх героїв Визвольної боротьби, то треба починати від князя Святослава, кошових отаманів Сірка, Сагайдачного, Калнишевського, пам’яті якого зведено храм у Холодному Яру… Так само поруч з іменем Богдана Хмельницького варто згадати й інших гетьманів — Дорошенка, Виговського, Мазепу, Орлика.
Вічно житимуть у пам’яті патріотів України імена холодноярських отаманів та отаманів, які діяли в околицях Холодного Яру – не тільки братів Чучупаків, а й Пилипа Хмари, Герасима Нестеренка-Орла, Андрія Гулого-Гуленка, Костя Степового, Якова Водяного, Івана Савченка-Нагірного, Івана Лютого-Лютенка, Панаса Келеберди, Петра Дерещука, п’ятьох отаманів, чиїми псевдо було Чорний Ворон…
Вони боролися за свободу свою і свободу всієї України — хтось згинув без сліду, не залишивши нам навіть свого імені, імена багатьох своєю книгою “Холодний Яр” врятував холодноярський сотник Юрій Горліс-Горський. Одні полягли у відкритому бою, інших підступно вбили чекісти з засідки, треті загинули в таборах. Мало хто після окупації України більшовиками зумів емігрувати і прославив вже не свої, а інших держав військо або науку – Польщі, Франції, Чехії.
Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тимофій Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Юрій Дроботковський, Денис Гупало та ще ряд холодноярців, навіть втративши волю, зуміли підняти повстання в умовах Лук’янівської тюрми Києва — і загинули таки вільними й нескореними людьми…
Дехто з отаманів реабілітований, та левова частка цих справжніх левів війни за волю досі залишаються формально не оправданими перед народом незалежної України — наче треба оправдання тим, хто за волю цю воював…
Засилля партійної символіки, імена “вождів” сучасності у багатьох промовах замість імен отаманів, козаків і гайдамаків, заради вшанування пам’яті яких зібралися і гайдамацький став, який ще з осені розрили бульдозерами і залишили без води — таким був Холодний Яр 20-21 квітня. Але лише на перший погляд. Глибинна ж суть була такою ж, як і завжди: тисячі й тисячі людей хвилями пливли сюди 20-21 квітня з усієї України і ті хвилі змушували хвилюватися море людей — величезне новітнє гайдамацьке море, замість приглушеного брудними гусеницями бульдозерів старенького гайдамацького ставу. Сюди їх покликав сам Холодний Яр, а як писав Горліс-Горський, “Холодний Яр живий, він знає, хто свій, а хто — чужий…”
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка редактора в газеті “Козацький край”, у номері 8 (50), який вийде друком 30 квітня 2013 року
