Якби не Юрій Горліс-Горський, пам’ять про цього отамана, напевно, давно вже б згасла, хоч чоловік він був неабиякий.
“Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці, – писав Юрій Горліс-Горський. – Розпитуємо про нього нашого господаря…
– Богдан – прізвище його чи псевдонім? – питає один старшина.
– Бачте… Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина… А як люди питали, де взяла, казала – Бог дав… Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка… Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська – сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці – кулемет “Кольт”, а до крила прив’язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет “Люїс”. І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов “воювати”! Лівою рукою стріляє з “Кольта”, а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із “Люїса” строчить… Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій – наче зійшлося дві дивізії…
Звичайно, паніка… Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б’є з кулемета зайців… Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала – там ночує. Всюди пошана йому за відвагу – і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце – женитися задумав… Та бач – губа не дура – хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли.
З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата, та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.
Тоді Богдан став свататися по-іншому – оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з’їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весілля із сальвами, з ракетами, – гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах. Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки”1.
Оті полковники були представниками української армії, частини якої якраз у лютому 1920 року прийшли на Холодноярщину. Їх відпустив – і погуляти, і розвідати обстановку – командарм Михайло Омелянович-Павленко, якого козаки з любов’ю називали Дідусем.
Оце, власне, і майже все, що досі було відомо про знаменитого повстанського ватажка. Автор єдиного спогаду про нього (Горліс-Горський) не вказав ні прізвища, ні місця народження отамана.
Небагато можна додати і сьогодні, через 85 років після тих гарячих подій. Вдалося з’ясувати, що Богдан походив із родини Лаврішків, яка жила в Старій Осоті Чигиринського повіту Київської губернії2. Напевно, це прізвище його матері, адже він був “нагуляний” і вже ніхто не скаже, хто його батько.
Кілька слів про рідне село отамана. Перша згадка про Стару Осоту датується початком ХVII століття, але люди тут жили з прадавніх часів. Між Новою і Старою Осотою були поховання скіфського і сарматського часів. 1840 року під час ремонту греблі тут знайдено людський і кінський скелети, залишки багатого озброєння та вбрання, зокрема два золотих ґудзики у вигляді урн, два персні та бронзовий ідол Пріапа в кільці, прикрашеному плодами й арабесками сферичної форми. В околицях села варто було б пошукати й інші скарби, адже місцеві люди оповідали, що за часів Коліївщини гайдамаки йшли на Умань якраз через Осоту, де й нібито закопали скарби і частину зброї3.
Осота завжди була неспокійним селом. 1833 року тут спалахнуло повстання проти гніту чужинців. Очолили гайдамаків М. Дубина, І. Сергаченко, Н. Лопата і О. Нечай4. Хвилювалися тут люди і в час революції, яку і досі чомусь називають Першою російською. 1905 року застрайкували робітники цукрозаводу, вимагаючи підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня. А на другий рік уже повстали селяни. Їхні вимоги також були соціальні. Вони прагнули ніби й небагато: хотіли жати за шостий, а не за дванадцятий сніп5.
Билися в Осоті й 1918 року проти кайзерівців, які здійснювали реквізицію худоби, хліба і цукру. Мешканці села пішли у партизанський загін І.К. Тихоненка, заступника отамана Свирида Коцура. Вже влітку 1919-го осотянці билися проти червоних, а восени – й проти денікінців. І хоч виганяли заброд селяни, та не з медом жилося і осотянцям, адже їхнє село розляглося неподалік залізничної станції Фундукліївка, лише за якихось 10 верст від неї. А в ті часи краще було жити подалі залізниць, бо саме вздовж них гуртувалася ворожа сила – бронепотяги та ешелони з москалями, китайцями, татарвою, башкирами, латишами та іншими запеклими “друзями” України. Та Богдан їх не боявся, якраз на залізниці, у Фундукліївці, він і творив чудасії…
“Збере чоловік з 20 – 30 на конях і гайда на станцію, – розповідав земляк отамана К. Федоренко. – Уночі наскочать та як почнуть стріляти з оружия, то ті денікінці чи красні – хто куди. А вони вагони розкривають і все беруть, багато людям роздавали, чи хліб, чи імущество яке. Чув, що казали, наче Богдан часто до Холодного Яру їздив, у Медведівку, казали, що він із Чучупаками у зговорі був”6.
Оскільки Богдан уславився у боротьбі з денікінцями, то червоні якийсь час вважали його “своїм”. Он про яку пригоду отамана повідав його товариш Марченко, член штабу Холодноярської організації. Історію переповів Юрій Горліс-Горський.
“Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:
– Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники – шукають “товаріща Баґдана”. Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: “Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану”. Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує “політпросвєт” дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса “Паризька комуна”, доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода – в плач, але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять “почесного конвою” на конях, Богдан на своїй тачанці – приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою “Люїсів” зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із “Кольта” добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан “Люїса” на плече – заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: “Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб’єдінєнія абєіх дівізій?”
Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:
– Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає “Інтернаціонал”. Попрошу всіх встати!
Підняли завісу. Богдан встає і “Люїсом” до підлоги як гримне!
– Чому “Інтернаціонал” на початку? Ви в Україні, а наш народний гімн “Ще не вмерла…”.
Підняли галас:
– Товариш Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як “контрреволюційна”? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а “товаріщів” в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!
Пошепталися, погоджуються… Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.
Скінчили. Воєнком знову виходить:
– А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!
Богдан “Люїса” на плече:
– А мені він не подобається!
Зала так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки “товаріщі” схаменулися, були вже за Олександрівкою”7.
За свідченням повстанця Марченка, навесні 1920 року отаман Богдан міг зібрати “чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми”. Марченко казав, що Богдан “пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме”. Про осотянців та їхніх сусідів Марченко говорив так: “Самі села у нас – як вітер подме… Як допечуть добре “товаріщі”, то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне… Дядьки у нас важкі – його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується – з косою на панцирник попреться”8.
У Старій Осоті, що розкинулося на горбах і в ярах вздовж річки Осотянки, Богдан жив на кутку Поселянівка9, у старій хаті над ставом. А у Новій Осоті народився отаман Денис Гупало. Та він ще до “германської” війни переїхав у Новомиколаївку. Зрозуміло, що Стара Осота насамперед пов’язана з іменем Богдана – він тут народився, тут отаманував, тут і загинув. Трагедія сталася невдовзі після весілля. Ніби відчував Богдан, гучно відзначаючи своє одруження, що це чи не остання радісна подія його особистого життя.
Земляк отамана К. В. Федоренко розповідав, що Богдан у своєму селі “нікого не боявся”. Яка б військова частина не прийшла до Старої Осоти, “він на тачанці по селі їздить, наче свій. Його і красні не трогали”. 8 квітня 1920 року в село прийшли будьонівці, “а він поперед них на тачанці як пролетить, аж курява піднялася, а вони запитали людей, хто це їде. Кажуть: “Богдан”. А вони за ним на конях. Та на містку шаблями і порубали”10.
“Як убили Богдана красні, то не дали і й поховать його, – розповідала землячка отамана Оляна Ялисеївна Чернявська. – Викинули скалічене тіло коло ставу, і собаки тиждень кишки його тягали по селу. Так розказували мені моя мати, Лапай Одарка, 1875 року народження”11.
А К. Федоренко стверджував, що отамана поховали “біля дороги навпроти економії в Олександрівці. Там довго дерев’яний хрест стояв, а потім десь дівся”12.
Яків Якович Вітер зі Старої Осоти стверджував, що Богдана поховали край дороги, при в’їзді на Поселянівку. “Довго стояв хрест, – згадував він, – і не стало його, як будували після війни дитячий санаторій”13.
К. Федоренко вважав, що Богдан загинув “по-дурному”. Напевно, так і було. Але якби Богдан був розсудливим, то ніколи б не став отаманом. Адже для здорового глузду “божевіллям” є виходити на прю з московською ордою. А Богдан зі жменькою хоробрих став на шляху дикої навали. І тому залишився в пам’яті народу.
___________
1 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 28 – 30.
2 Авторські польові дослідження Юрія Ляшка. – Записано від К. В. Федоренка (1906 р. н.) в м. Олександрівці Кіровоградської області. 20.02.1997.
3 Кузик Б., Білошапка В. У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини. – Київ: Мистецтво, 2002. – С. 250.
4 Там само.
5 Там само. – С. 252, 253.
6 АПД Юрія Ляшка.
7 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 54, 55.
8 Там само. – С. 60.
9 Нині – село Поселянівка Олександрівського району Кіровоградської області. Знаходиться неподалік Матвіївки та Головківки Чигиринського району Черкаської області.
10 АПД Юрія Ляшка.
11 Авторські польові дослідження Лідії Титаренко. – Записано від Чернявської (Лапай) Оляни Ялисеївни (1920 р. н.) в с. Поселянівка Олександрівського району Кіровоградської області 2004 року.
12 АПД Юрія Ляшка.
13 Авторські польові дослідження Василя Білошапки. – Записано від Вітра Якова Яковича (1926 р. н.), уродженця Старої Осоти Олександрівського району Кіровоградської області в м. Олександрівка 23 грудня 1997 року.
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
