Чим більше відкривається заслона над життям і творчістю поета і громадського діяча Михайла Дяченка, ще не відомими широкому загалові і малодослідженими, тим виразніше проступає його профіль талановитої людини, борця і просвітителя, розростаючись до літературного явища. Заповідався поетичний талант, неприручений, щедрий і рясний. У його життєвій і літературній незвичності йому не пророкувалося спокійне буття та самовираження – і доля поклала на цей самобутній талант свого трагічного знака.
Галичина була Михайлові краєм, де він побачив світ 25 березня 1910 року в селі Боднарові Станиславівського повіту (тепер Калуського району Івано-Франківської області). Розлогі луги, мальовничі закутки річки Лукви стали йому місцем дитячих забав і не могли не будити палкої уяви майбутнього поета. Михайло Дячєнко був четвертою й останньою дитиною в селянській сім’ї Марії та Василя Дяченків.
Прізвище Дяченко для тодішньої станиславівської округи було рідкісним. Можливо, торгові люди з Наддніпрянщини або запорізькі козаки поселилися тут, у Боднарові, на берегах Лукви неподалік древнього Галича і започаткували рід Дяченків. Як знати?
З раннього дитинства ніби випробовувалися характер і воля селянського сина. В дворічному віці померла мати Марія, а вже до десяти років залишився Михайло круглим сиротою. Батька Василя, колишнього фронтового санітара Австрійської армії, скосив післявоєнний тиф.
Осиротів хлопець, та не втратив самовідданої і турботливої опіки старшого брата Миколи, студента філософії, а відтак – слухача Української Сільськогосподарської Академії в Подєбрадах біля Праги. Непересічні здібності в науці старшого брата та його просвітницька діяльність були добрим прикладом для наслідування Михайлові.
Микола Дяченко вже утоптав важку стежку до української гімназії в Станиславові, нею ж і пішов Михайло, не маючи нічиєї, крім братової, підтримки. В гімназії поруч із навчанням Михайло розширює коло своїх зацікавлень, розвиває поетичний хист. Він учасник літературних вечорів, член „Пласту”, один з найкращих спортсменів гімназії.
Старший брат Микола мав неабиякий вплив на гімназиста Михайла – допомагав йому в навчанні, привозив книжки зі Львова та Подєбрад, Микола побачив у Михайла ще в дитинстві поетичне обдарування. Він першим слухав і поціновував його гімназійні вірші. Все своє коротке життя поет Михайло Дяченко із вдячністю згадував брата і присвятив йому вірш „Спомин”, що увійшов до поетичної збірки „В хоробру путь” (1947).
У 1930 році Михайло Дяченко закінчує Станиславівську гімназію та обирає собі місцем навчання університет у Львові, записавшись на правничий факультет. Вир студентського життя втягнув юного Дяченка в громадську та політичну діяльність. Тут він стає членом ОУН. Обов’язковий, вдумливий і ретельний у всьому, Михайло Дяченко привернув увагу не тільки своїх товаришів, але вже із 1932 року потрапив у поле зору станиславівської та місцевої поліції, яка аж до 1939 року вела за ним безперервний і пильний нагляд. В одному з донесень місцевого постерункового (дільничного поліцая) знаходимо таку характеристику на Михайла Дяченка: „…поважний, інтелігентний, добрий організатор, бистрого розуму, мовчазний, надзвичайно ґречний та вмілий конспіратор”.
Громадське та культурно-освітнє життя галицького Боднарова в 1930-х роках завдячувало подвижницькій діяльності братів Дяченків. Михайло Дяченко – член багатьох громадських товариств у рідному селі: читальні „Просвіти”, „Рідної школи”, „Сільського господаря”. Він очолив місцеве спортивно-патріотичне товариство „Сокіл”, пізніше працював директором районної молочарні. Сільський „Сокіл” неодноразово здобував перемоги на спортивних змаганнях у Станиславівському повіті та Львові. 18 червня 1936 року М. Дяченко виступив на змаганнях сокільських команд у Львові і посів друге місце з бігу на 100 метрів.
Передвоєнний період у літературній діяльності Михайла Дяченка позначився продуктивною творчою смугою. Одна за одною виходять три поетичні збірки – „Іскри” (Станиславів, 1936), „Юні дні” (Станиславів, 1938), „Село” (Львів, 1939); невелика прозова брошура „Земля плаче” (1936) та багато поезій, що друкувалися в тодішній українській періодиці Галичини. Поетична різножанровість, своєрідне світобачення і безперечна версифікаторська сміливість змусили привернути увагу критики на першу книжку 26-літнього поета „Іскри”: від палкого схвалення до неприйняття. Ця збірка була видана коштом читальні „Просвіти” села Боднарова, а виручка від її реалізації передавалася на побудову Народного дому в цьому ж селі.
У передмові до своєї книжки автор писав: „Шановній читачу! Прийми отцю книжку так радо, як я Тобі її даю. Знай, що гроші видані за неї – це жертва українській культурі. Чистий дохід із цеії книжки жертвується на будову Народного дому в Боднарові”
Перші спроби пера Михайла Дяченка не по-юнацькому вимогливого і суворо до себе і свого поетичного дару звучать так само суворо, як і карбовано твердо. У поетичній твердості і непокірності відчувається життєва максима поета. Напевно, це і завадило пробитися назовні його чутливій і сонячно-ліричній душі, яка була настроєна в унісон на ту ж хвилю світосприйняття, що й у молодих Тичини та Сосюри. Але на відміну від цих поетів, метрів чистої лірики, часу для самореалізації Михайлові Дяченкові не було дано зовсім. Вся, до решти його життєва і творча енергія була підпорядкована боротьбі і лише боротьбі. А крім того, раз і назавжди відсунувши набік „хуторянську” поезію, Дяченко орієнтувався на сучасні йому європейські зразки, де кумирами молодої поетичної порослі були Є. Маланюк, О. Ольжич. Тому мимовільний вплив останнього знайшов добре підготовлений ґрунт у поезії і світовідчутті М. Дяченка. Не знаючи обставин і деталей біографії та підпільної боротьби молодого поета, який поклав своє життя на вівтар ідеї волі України, перша критика дещо розгубилася перед цим поетичним явищем: на карб йому ставили голосні його кличі до боротьби, деяку оголеність поезій-аґіток, але й добачали добірні зерна лірики, лірики високої проби.
Оця роздвоєність – природний хист поета-лірика й усвідомлення свого місця у боротьбі за народну волю поета-політика і позначилися на всій першій, як і, зрештою, подальших збірках поезій. На це вказують уже хоч би лиш заголовки окремих віршів: „Юність” і „Перед бурею”; „Весняний ранок” і „Тріюмф Перемоги”; „До моєї музи” і „Борець” та інші. Співзвучні заголовкам і тексти поезій.
Епоха вимагала своїх співців, і гідним продовжувачем, а почасти й наслідувачем Донцова, Ольжича, Маланюка та революційних І. Франка, Лесі Українки у своїй ранній поезії стає Михайло Дяченко. І цього йому тодішня критика, вихована на спокійних класичних зразках, вибачити так і не захотіла, Але й заперечити потужного ліричного струменя його поезії їй було не під силу. Серед прихильників поетичного таланту Михайла Дяченка знаходимо відгук Б. Жарського: „Так. Косач, Гординський, Маланюк, Антонич – кілометрові стовбці на дорозі всесвіту; Отаманець, Дяченко – метрові тільки, а все-таки стовбці, що показують рух уперед, або хоча взагалі рух. Бо рух – це передумова поступу”.
Щасливим даром нагородив Бог поета Михайла Дяченка: вмінням розуміти людей, слухати їх та співпереживати з ними. Одні шукали знайомства з ним, інші щиро товаришували, ще деякі намагалися знайти в нього відповіді на ті повсякденні проблеми, яких самі не могли розв’язати. Багато ровесників, старші люди й зовсім молоді односельці та неодносельці з вдячністю зараховували себе до кола друзів й однодумців.
Найближчим товаришем й приятелем молодого поета Михайла Дяченка в 30-х роках був його гімназійний однокласник Василь Чижевський із Бабина-Зарічного Калуського повіту (Боднарів на той час належав до Станиславівського повіту). Він – частий гість у домі Дяченків, де старший брат Миколі підібрав цінну велику бібліотеку. Юнаки збиралися не тільки на дружню розмову, але й перепроваджували разом збори молоді, обговорювали просвітянські, сокільські та партійні справи (обидва були членами ОУН). Зі свого боку Михайло Дяченко часто складав візити пішо або на велосипеді своєму побратимові в Бабині-Зарічному, що над Лімницею. А 22 квітня 1933 року він навіть з командою боднарівського „Сокола” приїхав сюди на футбольну зустріч з місцевою командою.
Спільна мета – просвітницька робота єднала активного члена багатьох українських організацій Боднарова Михайла Дяченка і з однодумцями сусідньої Вістової. Так, відомо із донесення місцевого постерункового до повітової жандармерії (у 30-х роках за громадськими діячами та членами ОУН польська поліція і дифензива вели недремний нагляд), що 12 вересня 1933 року в читальні „Просвіти” Боднарова Михайло Дяченко зустрівся з вістівським просвітянином Смольським Іваном, сином Данила. Коло їхніх зацікавлень – налагодження тісних контактів громадських установ обох сіл.
Нерозлучним другом Михайла Дяченка на довгі роки залишався привезений із Праги братом Миколою фотоапарат, з яким він часто подорожував уздовж Лімниці, фотографуючи краєвиди та знайомлячись із культурною і просвітницькою роботою сільських осередків. Ці подорожі селами Калуського повіту ставали йому не тільки відпочинком, але й приносили натхнення, народжуючи нові й нові поезії, які лягли в основу його першої поетичної збірки. Вона була надіслана поштою 8 червня 1935 року з Боднарова до Праги, в редакцію журналу „Пробоєм”. Відомостей про тодішнє празьке видання цієї збірки, що була попередницею уже знаної нам „Іскри” (1936), не вдалося віднайти.
1937 рік. Над Боднаровом та краєм нависли зловісні хмари передвоєнного лихоліття. Саме в цей час активізує свою діяльність пропольсько налаштована група жителів села, яка 27 травня вчинила провокаційний напад на читальню місцевої „Просвіти” і тяжко побила Михайла Дяченка. Ця подія набула широкого розголосу в Галичині (місцеві газети – станиславівські та львівські подали інформацію про замах на М. Дяченка). Газета „Станиславівські вісті” навіть змусила посла сейму Біляка приїхати 6 червня 1937 року до Боднарова, щоб на місці з’ясувати причини жорстокого нападу на активіста українських товариств. Проте „візитація” посла не мала жодних наслідків для місцевих властей. Це розв’язало руки польській поліції і вже 17 червня вона провела в домі Дяченків та в районній молочарні обшуки, заарештувала Михайла Дяченка і, закутого в кайдани, відправила до Станиславівської слідчої тюрми, де він пробув до вересня 1937 року.
Звільнений з-під варти Михайло Дяченко повернувся в рідне село. За ним установлений пильний нагляд поліції. Майже щотижня впродовж року дільничний поліцай посилав до повітової жандармерії донесення про громадську та літературну діяльність поета в селі Боднарові і цілій окрузі (шифр таємної облікової картки на М. Дяченка – ІІІ, Д-31). Скрупульозно фіксували кожен крок опального поета, його зустрічі з діячами „Просвіти”, „Рідної школи”, кооперативного руху та членами ОУН.
Світлий розум і тверда школа підпільної боротьби за національне визволення викували характер і вирізьбили селянському синові шлях – здобути економічну освіту і бути корисним краєві. З жовтня 1938 року Михайло Дяченко виїхав до Львова на вищі торговельні курси.
Навесні 1939 року поет за свою громадсько-політичну діяльність вдруге потрапляє до Станиславівської тюрми, в якій залишався до вересня 1939 року. Про своє тюремне ув’язнення він згадав у нарисі „Підполковник Михайло Ведмідь” (1947): „…аж ось налетів ураганом 1939 рік. Я в тюрмі в Станиславові. Монотонне пливуть дні між в’язничною братією-злодіями та батярами різнонаціональної суматохи”.
Перед вступом радянських військ до Станиславова ув’язнений поет 18 вересня 1939 року втікає із залишеної поляками напризволяще тюрми. Зайшов пізно увечері в рідне село до брата Миколи, щоб переодягтися з арештантського одягу і захопити найнеобхідніші книги – Біблію, „Кобзар” Шевченка та власні збірки. Того ж вечора, попрощавшись з братом і його сім’єю, він покинув рідне село і нелегально виїхав на Холмщину, рятуючись від нових репресій та переслідувань.
Період еміграції на Холмщині (вересень 1939 – листопад 1941) позначений появою віршів у періодиці та збірки поезій „Вони прийдуть” (1941), що вийшла у видавництві „Пробоєм” у Празі. Всю свою увагу й енергію емігрант з Галичини зосередив на громадсько-просвітницькій діяльності в холмських селах Брусі, Волосковолі і містечку Володаві. Тут Михайло Дяченко організував навчання сільських дітей, викладав рідну мову та історію України. Для молоді і дорослих у селі Брусі заснував драматичний гурток. У сусідньому селі Волосковолі (під час вистави „Невольник”) поет познайомився з Марією Савчук, з якою одружився 23 листопада 1941 року. Не полишив М. Дяченко літературної і підпільної діяльності. Він часто їздив до Кракова, де зосереджувався на той час центр української еміграції, в громадських і видавничих справах. Ймовірно, що в Кракові Михайло Дяченко міг познайомитися з провідними діячами ОУН Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. З початком радянсько-німецької війни Михайло Дяченко в червні 1941 року за дорученням ОУН переходить кордон і до листопада 1941 року перебуває в Галичині.
Під час німецької окупації (листопад 1941 – вересень 1944) поет проживав у рідному селі Боднарові, куди він переїхав із сім’єю в кінці листопада 1941 року із Холмщини. М. Дяченко в цей період працював у тимчасово відновленому „Сільському господарі” в Станиславові, керував роботою сільської читальні „Просвіти”. В українських часописах „Дорога”, „Наші дні” публікувалися вірші Михайла Дяченка, здебільшого ліричної та патріотичної тематики.
Світовій поетичній практиці відомий феномен – національні поети зверталися спеціально чи спонтанно до дитячої поезії. Михайло Дяченко теж не обминув цього порога, входячи до національної поетичної світлиці. Ще молодий, але вже відомий у Галичині, гість цієї світлиці на початку 1940-х років звернув свій погляд на дитячу лірику.
Найхарактерніше те в дитячих віршах поета, які з’являлися часто на сторінках популярного журналу „Малі Друзі” (1940-1944), що в них не тільки складався гімн природі, будилася допитливість, але й закладена велика потуга поривання у високості маленької душі – у світ широкий. Своїм поетичним даром молодий Дяченко знизив розуміння життєвого порога до дитячого усвідомлення буття, але не спрощуючи його.
Світле, радісне дитинство і породжує таку особистість. Михайло Дяченко своєю поетичною інтуїцією відчув та інтелектом збагнув цей непорушний закон. І тому його дитяча поезія яскравіє розмаїттям барв, несе в собі ореол весни, добра, щирої усмішки і непідробної радості. Напоєна цим трунком душа „вік не охолоне” до порядності, духовності і відчуття спорідненості з природою, народом.
З національної потреби та педагогічного обов’язку (бо вчителював у сільських школах на Холмщині в 1940-1941 рр.) народжувалися зразки дитячої поезії Михайла Дяченка. Його недовге перебування на еміграції мало найширшу амплітуду активної громадське-освітньої діяльності: від навчання і виховання українських дітей у холмському селі Брусі до організації краєзнавчих екскурсій історичними місцями Галицької Русі та заснування драматичного гуртка. Любов до дітей, співчуття і повага до них як маленьких громадян України були у поета з Галичини справжніми і щирими. Вчитель Дяченко (сам звідав раннє сирітство), дізнавшись, що багато дітей організованої ним школи в селі Брусі не має змоги відвідувати уроки через відсутність одягу, просить свою наречену Марійку Савчук пошити цим бідним школярам платтячка із суконь свого Гардеробу.
Невеличка збірка поезій „За волю” (Постій, 1945) стала першим наріжним каменем у підпільній творчості поета Михайла Дяченка, який більше відомий у 1945-1952 рр. під літературним псевдонімом Марко Боєслав (рідше під криптонімом М. Б.). Ця книжечка-зшиток у 24 сторінки машинопису зовсім не відома сьогодні, її не згадують дослідники творчості поетів УПА в діаспорі Л. Полтава та Я. Славутич. Критичний аналіз першої збірки підпілля на історичному тлі її появи дає можливість збагнути і генезу всієї літературно-журналістської діяльності Михайла Дяченка періоду 1945-1952 рр.
Підпілля для Михайла Дяченка почалося з осені 1944 року, після невдалої спроби емігрувати за кордон. На такий відчайдушний (і запізнілий) крок поет відважився тільки заради збереження сім’ї – дружини Марії і дворічного сина Святослава. Крім того, вдома він не відбувся сповна як поет і прозаїк через складні і драматичні колізії. Та й своїм інтелектом Михайло Дяченко вже передбачав подальший хід подій у рідному краї. Якби доля була прихильніша до поета, то сьогодні поруч з Є. Маланюком, Т. Осьмачкою, В. Вовк, В. Баркою, Я. Славутичем та ін. ми могли б побачити і прізвище нашого краянина Михайла Дяченка.
Та життя розпорядилося по-своєму – Михайло Дяченко на довгих сім років став речником підпільної боротьби ОУН-УПА на теренах Карпатського краю. З початком 1945 року Михайло Дяченко працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно поет редаґує підпільний часопис „Шлях Перемоги”, що почав виходити з 1 травня 1945 року. Свої вірші під літературним псевдонімом Марко Боєслав Михайло Дяченко вперше надрукував у цій же газеті. В періодиці воєнних років (1941-1944) можна ще зустріти статті, підписані криптонімом М. Б., які за стилістико-контекстуальним аналізом можуть належати перові Михайла Дяченка.
Літературний псевдонім поета Марко Боєслав у загальному уособлював дух та героїку тих буремних років, протягом яких довелося йому жити, творити і боротися. Слово „Боєслав” само собою не створює труднощів і вже промовисто говорить про себе. Поетові імпонували слов’янські складні імена на -слав, типу Мирослав, Ярослав, Святослав. Недарма свого сина-первістка він назвав Святославом. Собі ж на противагу цьому придумав „Боєслав”, тобто „бойова слава” чи „славити бої”, що цілком відповідало потребам часу.
Слово „Марко» в псевдонімі Михайла Дяченка за однією з версій може походити від латинського „мартос” – березневий, народжений у березні, марті (поет справді народився 25 березня 1910 року). Цікаво зауважити, що в псевдонімі „Марко” і в справжньому імені Михайло початкові букви однакові, співпадають вони і в словах Боєслав та Боднарів (назва села, де народився поет). Ці міркування дають підстави трактувати криптонім М. Б. як і Марко Боєслав, так і, правдоподібно, Михайло з Боднарова, Михайло Боднарівський чи Михайло Боднаренко. Відомо, що поет уводив назву рідного села до псевдоніма, підписуючи свої твори Марком Боєславом із с. Боднарова.
„Марко” Михайло Дяченко міг ще взяти за аналогією із словом Марс (бог війни у стародавніх римлян), від якого походять латинське „Маркус”, грецьке „Марксе” і старослов’янське „Марькь”. В цьому значенні „Марко” можна трактувати як войовничий, переможний. Правдоподібно, що псевдонім „Марко” Михайло Дяченко вживав уже для своїх гімназійних віршів (окремо або в поєднанні з іншими словами). Він захоплювався в юності античною літературою та міфологією, про що свідчить часте вживання у перших віршах назв міфічних богів та героїв.
У такому значенні слово „Марко” добре поєднується із словом „Боєслав” і в загальному контексті вони означають переможець, звитяжець, який прославляє бої, перемоги. Цей варіант псевдоніма також відбиває тематику творчості поета цього періоду.
До першої підпільної збірки Марка Боєслава „За волю” увійшло 23 вірші. Збірка скомпонована не хронологічно, а має своєрідний ідейно-тематичний стрижень: тут – ще „гаряча” поезія, написана щойно до бою або після нього, та вірші, що вже друкувалися в періодиці початку 40-х років, зокрема – „Дорога” та „Наші дні” („Співаю дням”, „У дні завзяті”), і для тих і для цих поезій властива спільність тематики: непохитність свого чину та всесильне прагнення волі,
У першій збірці підпілля, як слід було сподіватися, знаходимо відгомін побуту і перших походів його учасника самого поета Марка Боєслава. В кожному слові поезій струмує заклик до мужності, самопожертви, мимовільно проявляються надлюдська втома та сподівання ліпших часів. Поезія, ніби вишикувані перед нашим поглядом вояки на плацу, – не подібні між собою, різнохарактерні. Біч-о-біч сусідять поезія доволі високого звучання та й така, що мала суто, так би мовити, утилітарне підпільне призначення для тих часів.
Цікава книжка Марка Боєслава ще й тим, що вона служить точкою відліку його наступних поезій, які ввійшли до подальших підпільних збірок і є своєрідним екраном для показу еволюції творчості поета. У співставленні поезій цієї збірки та пізніших (1946-1949) яскраво вимальовуються філософічність бачення підпільного буття, усвідомлення святості боротьби та передчуття її неминучого трагічного кінця.
У своїй підпільній первістці, а відтак і в інших збірках поет утверджує себе гідним свого життєвого подвигу літературним псевдонімом Марко Боєслав.
У 1946-1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів повстанської тематики, що увійшли до таких збірок поезій: „Непокірні слова”, „Вітчизна кличе”, „Протест”, „В хоробру путь”, „Із днів боротьби”, „Хай слава луна” та інших (багато ще віршів, пісень, колядок гіпотетичне належать перові Марка Боєслава). Серед багатьох віршів, що писав поет у криївці чи в перервах між боями під відкритим небом Чорного лісу для підтримання бойового духу повстанців, зустрічаємо й ліричні та філософські поезії уже зрілого таланту, що становлять чи не найкращу частину його поетичної спадщини.
За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність поет Марко Боєслав (ООП 22) був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги (Постанова УГВР від 28 серпня 1948 р.). Більшість своїх віршів, нарисів, спогадів поет друкував на сторінках підпільного журналу „Чорний ліс”, органу Станіславського відтинку УПА, який неперіодичне виходив у 1947-1950 роках. Правдоподібно, що він і був редактором цього часопису.
В багатогранній творчій спадщині поета особливе місце посідає духовна поезія. Вона не визріла раптом, несподівано, а була підготовлена життям – коротким і жертовним.
Спогади про Великдень, Різдво, Зелені свята з волі вольної подвоювали тугу в підпіллі за цими празниками, і творча уява Михайла Дяченка – Боєслава шукала адекватного вираження своїх релігійних почуттів. З душі поета виливалися та лягали на папір десь у криївці чи під відкритим небом Чорного лісу рядки колядок, щедрівок, гаївок. Глибокі релігійні переконання були кредом у творчості Михайла Дяченка і залишилися такими до останніх днів його життя.
Михайло Дяченко загинув у бою 23 лютого 1952 року біля села Дзвиняча Богородчанського району на Івано-Франківщині (версія документально не підтверджена). Могила поета не відома, а його тлінні останки спочивають десь далеко від рідних порогів, усупереч мріям, бажанню жити і бути похованим у рідному селі Боднарові. В діаспорі Михайло Дяченко відомий тільки як Марко Боєслав. 1951 року за кордоном вийшла поетова книжка „Непокірні слова”, що вмістила всі знані підпільні збірки. В 1960 році в Турині в перекладі італійською мовою вийшла книжка вибраних підпільних поезій Марка Боєслава „Сором за боягузливе покоління”. Вірші переклав Сильвестер Татух, передмову написав італійський літературознавець Армандо Капрі, в якій подав ґрунтовний науковий аналіз творчості українського поета. 1968 року в Торонто Товариство колишніх вояків УПА в Америці, Канаді, Європі видало антологію української поезії „Слово і зброя” (упорядник Леонід Полтава). В ній повністю передруковуються збірки Марка Боєслава 1951 року. В бібліографічній довідці цього видання декількома реченнями подаються скупі відомості про підпільну діяльність поета.
Петро ДРАГОМИРЕЦЬКИЙ
