6 лютого 1704 р. Правобережний гетьман САМУСЬ передав гетьманські клейноди Іванові МАЗЕПІ, возз’єднуючи тим самим Україну.
За часів, коли на Правобережній Україні гетьманував призначений з волі короля Андрій Могила, Самусь (Самійло Іванович, р. н. невід. — пом. бл. 1713) мав статус полковника богуславського. На відміну від гетьмана, він був не в захваті від нової хвилі польської колонізації українських земель, і прагнув відродити Україну такою, якою бачили її козаки наприкінці визвольної війни. Судячи з усього, доля не пошкодувала цьому чоловікові рішучості, а також непересічного таланту полководця.
Уперше він показав себе вправним воєначальником 1692 року, коли очолив великий козацький корпус у поході за Дністер. Далі — по якомусь часі — був рейд улусами бєлгородських татар, коли він розбив їхні войовничі загони спочатку під Акерманом, а потім під Кілією, а згодом завзято рейдував територією від Дністра до Дунаю, визволяючи все нові й нові сотні бранців, що знемагали в татарській неволі.
Це ми з вами, невдячні нащадки, не те що не пам’ятаємо, а навіть не знаємо про такого полководця – в кращому разі десь, гортаючи “Історію”, натрапляли на його прізвище, – а тоді, після походу, слава про нього облетіла всі краї, від Січі до Москви, від Києва до Варшави. Ось як увічнено його подвиги скупими рядками славетної “Історії русів”: “Вони (козаки Самуся), напавши на татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Мазепи наказним, або пальним, гетьманом.Король Ян Собєський, дякуючи Са мусеві за визволення польських бранців, прислав йому клейноди пального гетьмана з багатими подарунками”.
Одначе Ян Собєський незабаром помер і в 1699 році королем Польші став Август II, який не лише не підтвердив повноваження Самуся, як польного гетьмана, але й видав Указ про розпуск козацького війська і про заборону козакам проживати “по маєтностям королівських, духовних і шляхетських”.
Хочу зауважити: вручення Самусеві клейнодів польного гетьмана означало, що король визнає його офіційним заступником гетьмана і командувачем українських козацьких військ. Тобто, в будь-яких ситуаціях Самусь мав заступати гетьмана як адміністратор, але навіть за присутності його в столиці, безпосередньо командував військом. Як бачимо, перед ним постала блискуча кар’єра – у славі та почестях — українського, а отже й Речі Посполитої – полководця. Але тут вибухнуло повстання під проводом Семена Палія.
За даними автора “Історії русів”, Самусь нібито участі в ньому не брав – Палій без його відома використав військові сили кількох підлеглих польному гетьманові полковників у боротьбі проти поляків. Проте з інших джерел знаємо, що це було не так. Самусь приєднався до повстанців і 1702 року розгромив польське військо під Бердичевом, захопивши при цьому весь польський обоз. Натхненний цією перемогою, Самусь взяв в облогу добре укріплену Білу Церкву і протримавши її в облозі майже два місяці, здобув. А згодом штурмом здобув добре укріплений Немирів. Проте повстанці, які, за прикладом Палія, орієнтувалися на Росію, не дістали від неї сподіваної допомоги, а самого керівника повстання, як знаємо, Мазепа заарештував.
Розуміючи, що повстанню кінець, Самусь склав перед Іваном Мазепою свої повноваження наказного гетьмана (1704). Разом з ним покірно схилив голову перед Мазепою ще один ватажок повстанців – полковник корсуньський Іскра. Українські землі об’єдналися прід булавою гетьмана Мазепи. Пройде ще трохи часу – і він, за підтримки Швеції, спробує вирватися з цупких обіймів Москви, здобути волю для української держави…
