3 лютого 1953 року народився Микола Будник, Цехмайстр Київського Кобзарського Цеху – сьогодні йому мало б бути 60, та його вже 11 років немає з нами…
Кобзар, панмайстер (панотець) Київського кобзарського цеху, бандурист, майстер народних музичних інструментів, художник, поет .
1978 року почав учитися грати на бандурі в Георгія Ткаченка, від якого перейняв кобзарську школу разом з Михайлом Хаєм, Володимиром Кушпетом, Миколою Товкайлом та іншими. Почав виготовляти бандури старосвітського типу. Інструменти, виготовлені Миколою Будником, відомі в усьому світі
Відновив 17 типів традиційних народних інструментів. Серед них вересаївська кобза (по описаннях М. В. Лисенка), кобза по Рігельману, недбайлівська бандура, шоломовидні гуслі, деякі типи колісних лір тощо
Разом із Михайлом Хаєм cтворив Київський кобзарський цех, де випробував традиційні форми кобзарювання в сучасних умовах, виступаючи на вулицях і майданах, біля церков монастирів та в інших людних місцях.
Автор підручника з виготовлення старосвітської бандури, вчитель багатьох нині відомих кобзарів.
Учнями М. Будника є, зокрема, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Олесь Санін та Едуард Драч. Майстри народних інструментів, які є учнями М. Будника: Руслан Козленко, Павло Зубченко, Іван Кушнір та інші.
Збереглася писана Миколою Будником “Автобіографія” (“Імпровіз від 25.ХІІ.2000 в Домі Перехожуків”). Там, зокрема, є наступні рядки:
“Микола Петрович Будник, кобзарський цехмайстер з 1987-го року, панотець Кобзарського Цеху з 1993-го року, народився 3 лютого 1953 року в с.Скол-о-буві Володар-Волинського р-ну Житомирської обл. (сучасна транскрипція – Сколобів), місті сколу – битви древлян з татаро-монголами. Переживання за (розповідями) переказами про нашу історію уклали в моїй свідомості такі географічні поняття моєї сторони, як Коростень- Малин -Турчинка з Півночі, Києва- Москви зі Сходу та Фастова – Білої Церкви -Умані з південного Сходу. Це були в моїх уявленнях головні стратегічні репери імовірних мандрівок. А ще і річечка моя Ірша, неподалік беручи початок, вела мене до Тетерева – Дніпром мимо десятилітньої обов’язкової загальноосвітньої до Дніпра у Чорне море.. Іще й зараз не відмовлюсь рухатися з моїми ріками і морями до історичних джерел і до основ образу. Навчатися кобзарській справі розпочав я з 1979-го року з дому Івана Макаровича Гончара, утверджуватися як майстер кобзарських музичних інструментів та виконавець – від Георгія Кириловича Ткаченка – мого кобзарського тата, а Георгій Кирилович як кобзар – від Петра Древченка, а Древченко – чи від Гната Гончаренка… Прорив у повноцінну самостійну діяльність у мене відбувся напровесні 1976-го року після двох з гаком років життя у Києві – бібліотечних штудій, спілкуванням з новими друзями… Якимось дивом саме живопис Георгія Ткаченка справив на мене враження, так доторкнувшись серця, ніби пір’їнкою обмітаючі грубі згустки пристрастей. Але тут же і соціальний конфлікт – відстоюючи своє право свобідно мислити і діяти, з робітничого середовища “Арсеналу” попадаю до “Пітера” по виставках та по “Смольному” шлятись, на “ЛовОзерах” до яхтсменів та на “Тупому” до “Суомі” (Мурманськ) штудіювати “Лопарів” та згідно їх уявлень уже захищати їхнє право самостійно проявлятись. До Києва і до Сколобова приїжджаю з фарбами та звитками полотен. По тім часові найбільш систематизована моя праця була лише . кобзарська з гронами-сув’язями суміжних проблем, а їх розв’язання від багатьох моїх друзів та і вчителів по осі Мурманськ – Пітер, Київ- Житомир – Одеса. 1982-го року Георгій Кирилович вводить мене до Товариства охорони пам’яток у Києві, але мою докладну біографію в КГБ було вже відслідковано років зо три до входження в коло людей Гончара – Ткаченка…”
За матеріалами сайту Київського Кобзарського Цеху та Вікіпедії підготував Петро ДОБРО
