Зимовий похід 1919 року – одна з найяскравіших сторінок в історії боротьби українських збройних сил за незалежність України. Командував військами Михайло Омелянович-Павленко – нащадок задунайського козака, російський аристократ та український генерал

За шість місяців жорстоких боїв проти червоних та білих російських армій Дієва армія Української Народної Республіки подолала 2500 км і вийшла на лінію антибільшовицького польсько-укра­їнського фронту. Похід дозволив зберегти й консолідувати кадри військовиків-патріотів, прибічників ідеї незалежності України, яка набувала тепер нового практичного змісту. Недарма учасники Походу на все життя стали бойовими побратимами й лицарями ордена за Зимовий похід. 

Сотників нащадок

 Український командарм Михайло Омелянович-Павленко по­ходив із дворянської родини – з тих численних українських родів, які своїми козацькими силами та малоросійською старанністю вибудовували Російську імперію. Його дід – Омелян Павленко – був сотником Задунайського козацтва. Коли в 1829 році Задунайське козацьке військо повернулося з Туреччини на батьківщину, російський цар надав старшинам дворянство й наділив маєтками неподалік Маріуполя. Так Омелян Павленко став землевласником – вочевидь, доволі успішним, бо незабаром придбав ще маєтності на Полтавщині та Катеринославщині. Мав двох синів, які вірою й правдою служили Росії: старший дійшов до посади генерал-губернатора на Далекому Сході, а молодший – Володимир – став генералом від артилерії. Саме в його родині й з’явився на світ 8 грудня 1878 року син Михайло, майбутній український командарм. Його матір’ю була представниця князівського роду Русієвих-Ко­рче­башевих. Володимир Павленко зустрів майбутню дружину під час служби в Тифлісі, де й проминули перші роки життя маленького Михайла.

 У 1885 році родина переїхала до Хабаровська, куди батько одержав нове призначення, і Кавказ – мала Батьківщина – майже не залишив сліду в спогадах Михайла Павленка. В 11 років хлопчика віддали до кадетського корпусу, спочатку – Хабаровського, згодом – Сибірського (в Омську). Доля генеральського сина була наперед визначена: кадетський корпус, військове училище, далі – служба. Якщо пощастить – у гвардії, якщо ні – десь у глухому закутку імперії. Михайло Павленко добре закінчив кадетський корпус і Павлівське військове училище, тож потрапив у гвардію: Лейб-гвардії Волинський полк, який дислокувався у Варшаві.

 Під час Російсько-японської війни 1904 – 1905 років поручик Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом, Баотайцзи, Гудзянами, Цзаарну та іншими містечками з не менш екзотичними назвами. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави.

 Того ж таки 1905-го Михайло Павленко написав посібник для старшин «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных». Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки. На тій, що вийшла в 1908 році, стоїть ім’я автора: «Емельянович-Павленко», а на книзі 1914 року – «Амельянович-Павленко». Таке своєрідне пошануванням пам’яті діда. 1912 року зміна прізвища була закріплена офіційно окремим царським указом.

 Герой Великої війни

 Напередодні Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко командував ротою Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914 року з уже рідної Варшави на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня, коли полк зайняв позиції навколо селища Гура Кальварія на Віслі, а з 11 жовтня брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бій 1 листопада став для Омеляновича-Павленка останнім у складі рідного полку – його поранили в плече (проблеми з рукою далися взнаки на все життя), евакуювали до Варшави, а звідти – до Петрограда. Переніс операцію й довго лікувався в госпіталі в П’ятигорську.

 Після боїв у Польщі Омеляновича-Павленка підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні – влітку 1916 року захворів на тиф і був знову евакуйований до Петрограда. Хоч як дивно, але саме перенесений тиф допоможе йому через три роки – коли наприкінці 1919-го українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла Володимировича вже матиме певний імунітет.

 Одужавши, з вересня 1916 року Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу. Спочатку – завідувачем навчальних команд запасних гвардійських полків у Петрограді, а з листопада 1916 року – начальником 2-ої Одеської школи прапорщиків. Саме на цій посаді й застала полковника Лютнева революція 1917 року…

 Командувач української армії

 В Одесі Михайло Володимирович був відомим та популярним. Імпозантний гвардійський полковник із вишуканими аристократичними манерами, орденом Святого Георгія на  мундирі та елегантно під­в’язаною чорним шарфом рукою. Щиро й приязно ставився до своїх підлеглих і якось по­годився відвідати збори гуртка юнкерів-українців. Тут він згадав свого діда – задунайського козака – й усі присутні одностайно обрали його керівником. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді  й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав української мови, щиро й назавжди пов’язав свою долю з Україною.

 У червні 1917 року М. Омелянович-Павленко ще ненадовго був відряджений на фронт, але восени він – начальник військової залоги Катеринослава. Вирували революційні події, у військових частинах розгорталась українізація. Михайло Володимирович став одним із організаторів Вільного козацтва – добровільної національної мілітарної організації, а також т. зв. Катеринославського гайдамацького куреня – частини, сформованої з вій­сько­во­службовців-україців російської армії. Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва – в розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А не­забаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

 У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерального хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ої пішої дивізії. Щоправда, дивізією це з’єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 тис. вояків генералові підпорядковувалося трохи більше 200 старшин та підстаршин.

 Омелянович-Павленко щойно починав опановувати українську мову, проте був «своїм» для національно-демократичних організацій України – на відміну від більшості гетьманських генералів, які під тиском «революційної демократії» вважали за доцільніше тікати на Дон. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

 Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, Михайло Володимирович, не бажаючи брати участі в протистоянні між П. Скоропадським та Директорією, виїхав до Західно-Української Народної республіки (ЗУНР) і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію. Він був кадровим офіцером російської служби, а військо, яким йому довелося коман­дувати, складалося з українців австро-угорської армії та ­німецько­мовних офіцерів-ав­­стрій­ців. За таких умов керувати формально «своїми», проте «чужими» за внутрішнім укладом і традиціями з’єднаннями було надзвичайно складно. Якби генерал почав запроваджувати звичаї російської армії, які успадкувало військо Української Народної Республіки, це не сподобалося б ані рядовому складу, ані, тим паче, офіцерському. Тому дійшли компромісу: організацію Галицької армії провели за англійським зразком. А виважене й толерантне ставлення генерала до галицьких традицій на все життя завоювало йому повагу серед вояків ГА.

 На службі ЗУНР Михайло Володимирович перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча – на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

 Об’єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний переможний похід на Київ–Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією – білогвардійцями генерала А. Денікіна, які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт. Постало питання про переговори, й кандидатура М. Омеляновича-Павленка, колишнього гвардійського полковника та георгієвського кавалера, найкраще підходила на роль голови української військової делегації. Проте генерал не зміг домовитися з білогвардійцями – ті були вкрай вороже налаштовані до офіцерів-«самостійників». Хоча поразка українців у Києві 31 серпня стала болючою, Омелянович-Павленко неодмінно вирізнявся діловими й професійними якостями, здобувши авторитет у військовому проводі УНР. 8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи – одного з найкращих з’єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

 Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва ГА та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном медикаменти. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» – на невеличкому клаптику території поблизу містечка Чуднів (нині Житомирська область). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Семен Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі. Дехто пішов на спів­працю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник, тоді – командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з’єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Па­влен­ко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.

 Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Білогвардійці, які теж потерпали від тифу й виснажилися в боях із червоними, не чинили спротиву. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії – вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

 Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам’янця-По­діль­ського та в Бресті-Ли­товському почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з’єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З’єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту – в районі Кам’янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-ту Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

 Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир’я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир’я збіг у ніч проти 11 листопада – й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію.

 Війна закінчена, боротьба триває…

 Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли. Проте вона все ще становила серйозну загрозу – підтримка нової влади в Україні з боку населення була вельми примарною. Керівництво Радянської Росії почало вимагати від польського уряду вислати українських діячів. Варшава, фактично програвши війну, була змушена рахуватися з більшовиками, тож висунула Омеляновичу-Пав­лен­кові вимогу залишити Польщу. Наприкінці 1921 року генерал Оме­ля­нович-Павленко, відповідно до розпорядження Головного отамана УНР С. Петлюри, виїхав до Праги.

 Українців у Чехословаччині було багато. М. Омеляновича-Пав­ленка офіційно оформили… помічником бібліотекаря в Українській господарській академії у Подебрадах. Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-по­лі­тич­ни­ми організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).

 Із початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проекту за підтримки Німеччини – ворога СРСР. Тоді ще не уявляли, що несе світові нацистська Німеччина, а тому сподівалися на її допомогу в боротьбі з комунізмом. 29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з’їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично – генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв’язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. На щастя, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з’єднання не брав: він чітко вирішив стояти осторонь від співробітництва з нацистами.

 Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945 р. стараннями М. Омеля­новича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) – ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

 Здавалося, повоєнне життя колишнього українського командарма в Німеччині склалося спокійно, але в 1950 році він переїздить до Франції – через досі не з’ясовані політичні обставини. А 29 травня 1952 року генерал Михайло Володимирович Омелянович-Пав­лен­ко пішов із життя. Його останні дні були гіркими й самотніми. Близький товариш генерала А. Кущинський згадував: «Популярність генерала Михайла Омеля­но­вича-Павленка серед ширших мас не була всім до смаку, тому, хто заздрив або в думках дивився на славного Командарма як на конкурента в досягненні такої популярности. Особливо на еміграції, в останні роки свого життя Генерал жалівся своїм найближчим приятелям на різні «пакості», що їх діставав від своїх же людей, від яких того не сподівався. Але в своїй чесній і лицарській душевній простоті Він не хотів займатися обороною проти незаслужених персональних кривд, а тільки гірко терпів».

 Та попри всі прикрощі емігрантського життя, для своїх бойових товаришів генерал назавжди залишився командувачем Армії УНР, і вони згадували про свого «славного командарма Зимового походу, якого так любили всі старшини й рядове вояцтво та відносились до нього щиро-любовно, називаючи його «дідусем» – як до свого доброго батька, якому безмежно вірили, що веде їх до перемог над ворогами».

http://tyzhden.ua/

Tags: Михайло Омелянович-Павленко