Крути важко знайти на карті України. Але всі цю назву знають як місце першого бою українських юнаків з чисельно переважаючими більшовицькими загонами. Ці юні патріоти захищали ще молоду Українську Народну Республіку. Від проголошення 22 січня 1918 року IV Універсалу минуло лише кілька днів.
Базар – містечко у Народицькому районі на Житомирщині. Не так вже й далеко від Крут. Але від Крут до Базару минуло майже чотири роки боротьби і з червоними, і з білими російськими великодержавцями.
Під Крутими в нерівному бою загинуло кількасот молодих вояків. У Базарі, в листопаді 1921 року, кількасот повстанців сто¬яли над довгою могилою навпроти совєтського екзекуційного відділу.
Хто вони ці повстанці? Як дійшло до трагедії?
Під натиском переважаючих більшовицьких сил армія УНР восени 1920 року змушена була перейти на правий берег Збруча. Роззброєні поляками вояки опинилися в таборах (Пикуличах, Вадовицях, Каліші, Александрові Куявському, Стшалкові, Щипйорні). Україна, залишившись беззахисною, стогнала від грабунку, розбою, здирств.
Радянська Росія три четверті всіх військових сил згуртувала на правому березі Дніпра, щоб не тільки утримати Україну в своїх руках, а и прокормитися. Швидко ліквідовувались антирадянські повстанські загони. Щоб допомогти повстанцям в Україні еміграційний уряд УНР вирішив створити партизансько-повстанський штаб. Всі дії і плани штабу були таємні, бо радянська Росія всіма засобами до магалась ліквідації в Польщі українських військових організацій.
Штаб очолив генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, помічником його був полковник Юрко Отмарштайн. Штаб безпосередньо підпорядковувався С. Петлюрі. Базувався він спочатку у Тарнові, а в червні 1921 року його перебазували до Львова. Повстанський штаб розробляв план переведення на Україну кількох груп вояків, що мали стати ядром, навколо якого згуртувалися б антибільшовицькі сили. Всі інші загони мали отримувати завдання по боротьбі з окупантами від головної групи. Одяг і взуття у всіх групах були в жалюгідному стані, бракувало зброї, набоїв, медикаментів. Зброю здобували в бою у Першим на початку жовтня 1921 року на Україну прийшов загін Нельговського (в районі м. Городниці на Рівненщині). Це був розвідувальний загін, який повинен був вивчити ситуацію в Україні. До його складу входили 30 вояків. Цей загін кілька разів пройшов до Тетерева, а 20 листопада повернувся. Цими ж шляхами незабаром мала пройти головна група.
Щоб відвернути увагу ворога від дій головної групи Бессарабською ударною групою була здійснена військова демонстрація під керівництвом генерала-хорунжого Гулій-Гуленка. Вилазка на Україну цієї групи була невдалою, бо, не дійшовши до Тирасполя, вона була розбита більшовицькими загонами Г. Котовського.
Тоді із завданням – непокоїти ворога і відтягувати його сили від головної групи в район Шепетівки і Житомира відряджається маленький (20 вояків) загін під командуванням поручника Гопанчука. За час рейду загін збільшив чисельність у кілька разів, по дорозі нищив совєтський апарат та, головне, відтягнув на себе багато ворожої кінноти. Виконавши успішно завдання, загін повернувся за кордон.
Через невдачі акції Гулій-Гуленка Повстанський штаб вирішив сформувати в Копичинцях (на Тернопільщині) відділ спеціального призначення. Перша партія інтернованих в Александрові Куявському вояків четвертої Київської дивізії, що нараховувала 225 чоловік, прибула до Копичинець 17 жовтня. Незабаром прибув і другий загін чисельністю 300 чоловік під командуванням підполковника Палія. З цієї групи був виділений окремий відділ поручника Дуткевича, який рушив до Кам’янця-Подільського.
26 жовтня 1921 року група Палія (понад 400 чоловік) перейшла кордон на Збручі в районі сіл Городниця – Козин – Бондарівна, щоб відтягнути на себе увагу ворожого війська, розташованого в районі Бар – Хмельник – Вінниця – Житомир, а потім вони мали з’єднатися з головною групою. Йшли сільськими дорогами, уникаючи великих міст. По дорозі загін розбивав більшовицькі відділи, забезпечував себе зброєю і одягом.
Першого листопада поранений підполковник Палій у супроводі 20 кіннотників відправляється в бік кордону, який вони перейшли в районі м. Корця. Командування загоном переходить до полковника Чорного. Загін прямує до Житомира. Однак з’єднатися з головною групою загону не вдається.
Головна група була організована на Рівненщині в районі Моквина. До неї увійшли інтерновані вояки з Александрова Куявського і Каліша. І тут не для всіх вистачало зброї, взуття, шинелей. Група налічувала до 900 чоловік. Разом з групою мав перейти кордон і Повстанський штаб, залишивши у Львові тільки інформаційне бюро.
Група була сильна тільки духом, а не зброєю. На 900 чоловік мали 400 рушниць, 44 скоростріли, 500 шабель та 1000 ручних гармат, кілька коней. Набоїв було обмаль. Половина особового складу була майже боса, а третина – без шинелей.
4 листопада група переходить кордон, поспішаючи на порятунок Батьківщині, веде бої проти дивізій і корпусів, проти гармат, кулеметів, кінноти. Навіть сонце, яке їх привітно зустріло на кордоні, ховається. 7 листопада падає сніг з дощем, 9-го віє морозний вітер. У середині місяця мороз сягає 20 градусів, а сніг – півметра. За таких умов вступають повстанці в нерівний бій з більшовиками. Після початкових успіхів приходить поразка при спробі взяти Коростень. Незважаючи на це, група йде далі: переходить Тетерів і рейдує по правому боці річки.
Трагедія групи починається з 12-го листопада. В дію вступає горезвісний Котовський. Поповнюючи щоразу свої загони, він сидить на «хвості» Тютюнника. Сімнадцятого листопада, пройшовши за останні дні десятки верст з боями, до краю втомлені й перемерзлі патріоти підійшли вранці до села Малі Міньки. Тут відбувся їх останній бій. Загін Тютюнника не встиг вигідно розташуватись, коли їх оточили. «… Зарублено в бою свыше 400 чел. и захвачено 537 чел. в том числе и раненые… В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами» (з протоколу Черезвичайної комісії). Тільки нечисленній групці пощастило вирватись з оточення і повернутися до Польщі. Над полоненими знущалися, морили голодом. Допити проводив сам Котовський. Їм пропонували перейти на бік Червоної Армії – не знайшлось жодного охочого. За всіх відповів Федір Щербак: «Я – козак 6-ої Січової Стрілецької дивізії Щербак, від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Коли ж ви поб’єте нас, то знайте, що за нас вам помстить весь Український Народ…» («Гуртуймося» – листопад 1931 року, ч. VIII).
Сорок одного офіцера направили на подальші допити, кілька десятків козаків померло від ран. Решту засуджено до смертної кари. «Лиц, перечисленных в приложенном к сему списке в числе 359 че¬ловек, как злостных, активных бандитов, расстрелять».
Після суду полонених перевели до Базару і розмістили в церкві. Біля цвинтаря наказали вирити довгу могилу. 22 листопада сюди вивели всіх в’язнів. Навпроти став екзекуційний відділ. Зігнали мешканців з довколишніх сіл. Один з комісарів запитав знову, чи є бажаючі вступити на службу до Червоної Армії. Запанувала тиша. За хвилину з гурту засуджених патріотів пролунали голоси: «Старшини і стрільці! Умираємо за волю нашого народу… Наша смерть не проститься ворогам і не забудеться серед Рідного Народу!.. Свідомо умираємо за волю и Україну!» І над зібранням залунало «Ще не вмерла Україна…» Голоси співаючих змішалися з рокотом кулеметів.
Не забуваймо і ми цих відданих Україні героїв, які поклали життя заради її свободи. Запам’ятаймо і тих, хто вперто кличе нас до Союзу.
Пом’янімо світлу пам’ять героїв у цей святий для кожного українця день. Запалімо свічку. Помолімося за них. їх світлі душі завжди будуть серед нас. Це їм, нашим провідникам, ми завдячуємо тим, що сьогодні маємо свою державу. І у них маємо вчитись самовідданості в розбудові цієї держави.
Герої! Вас пам’ятають і низько Вам вклоняються сучасні покоління.
Григорій ЯКОВЕНКО
