Революційний національний конспіратор. Невеликої статури, енергійний, він справляв сильне враження… З іншого боку, люди типу Лебедя, як і більшість конспіраторів і навіть агентів офіційних розвідок, не бувають приємними колегами.
Однак, коли підпільна діяльність стає єдино можливим способом опору, їхні навички й темперамент стають незамінними.” Так характеризував Лебедя у статті “Героїчне і людське. Спогад про українських національних провідників 1941–1945″ відомий американський історик Джон Армстронг.
Біографія Миколи Лебедя схожа на біографії інших діячів українського націоналістичного руху 1920–1950-х років. Зрештою, це майже типова біографія учасника революційного підпілля кінця ХІХ – першої половини ХХ століття: походження з соціальних низів чи середнього класу, перерване участю в революційній підпільній організації навчання, активна нелегальна діяльність, арешти і ув’язнення, найчастіше смерть в молодому віці.
Микола Лебедь, який народився в 1910 році, прожив довге життя і помер у віці 88 років. У всьому іншому його біографія цілком відповідає канону революціонера — народився у маленькому містечку в бідній сім’ї кравця, навчався в Академічній гімназії у Львові, у віці 16 років став членом підпільної Української військової організації, згодом активний діяч Організації українських націоналістів.
24-річний Микола Лебедь — співорганізатор найгучнішої акції ОУН міжвоєнного періоду: ліквідації міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Звинувачений українськими націоналістами у антиукраїнській діяльності польський політик був вбитий бойовиком ОУН у Варшаві. Розслідування польської поліції закінчилося арештом та засудженням багатьох членів ОУН, гучні процеси над якими відбулися у Варшаві (1935) та Львові (1936). Тоді Лебедь отримав смертний вирок, який згодом змінили на довічне ув’язнення.
На початку Другої світової, після розпаду Польщі Микола Лебедь вийшов на волю, але не повернувся додому. Згідно пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі відійшли до СРСР, що розпочав репресії проти українського націоналістичного руху. Члени ОУН, які вийшли з польських в’язниць, отаборилися в окупованому німцями Кракові, де активно готували антирадянське повстання.
Коли молодше покоління підпільників оголосило про незадоволення неефективним провідником Андрієм Мельником та створення нового керівного органу ОУН – Революційного проводу, Микола Лебедь приєднується до цієї фракції і стає другим заступником Степана Бандери. Взявши на себе відповідальність за безпеку та розвідку, він налагоджує співпрацю із німецькою розвідкою Абвер, результатом чого стали військові вишколи членів ОУН та формування у складі німецької армії двох українських батальйонів “Нахтіґаль” і “Роланд”.
Початок німецького наступу на СРСР 22 червня 1941 року став сигналом для збройних антирадянських атак, організованих ОУН в Західній Україні. Разом з німецькими військами сюди вступили українці-вояки батальйону “Нахтіґаль”, вслід за ними, щоб перебирати під контроль місцеву владу, йшли інші члени організації.
ОУН, яка не отримала від німців жодних гарантій відновлення незалежності, вирішила поставити Німеччину перед доконаним фактом існування Української Держави.
30 червня 1941 року у Львові проголошено “Акт відновлення української державності” та створено уряд. До його складу увійшли не лише представники ОУН, але й інших довоєнних партій Західної України та відомі громадські діячі. Микола Лебедь зайняв посаду міністра державної безпеки.
Проте неузгоджені з німецьким керівництвом дії націоналістів викликали репресії: в перші дні липня заарештовано Степана Бандеру та Ярослава Стецька, з вересня 1941 року почалися масові арешти інших членів організації.
Листівка гестапо про розшук Миколи Лебедя
Микола Лебедь, оголошений Гестапо у розшук, зміг уникнути арешту. Як другий заступник керівника ОУН він бере керівництво організацією на себе і переводить її у підпілля. У вересні 1941 відбулася Перша конференція Проводу ОУН, яка прийняла рішення про початок антинімецької діяльності, і до кінця 1942 року наростання антинімецьких дій підпілля врешті вилилося у створення Української Повстанської Армії.
В ОУН дискутувалося питання про доцільність розгортання масового збройного повстанського руху. Спочатку домінувала думка про необхідність накопичення сил, та стримування відвертого виступу до моменту виснаження Німеччини та СРСР у війні.
Концепцію очікування, якої дотримувалися також польські та французькі підпільники, підтримував Микола Лебедь. Влітку 1942 році він видав спеціальну листівку про шкідливість партизанської боротьби.
Але жорстока окупаційна політика німців привела до стихійного протистояння. Врешті Провід ОУН, аби не втратити ініціативу у розгортанні руху опору, прийняв рішення про створення збройних повстанських загонів.
Микола Лебедь, як прихильник вичікувальної політики, залишив посаду керівника ОУН, проте залишався активним діячем підпілля і був одним із творців Української головної визвольної ради — підпільного парламенту – репрезентанта визвольного руху.
На першому з’їзді УГВР в липні 1944 року Лебедь обраний секретарем зовнішніх справ. Він організував переговори з польським підпіллям, з угорськими військовими та представниками румунської окупаційної адміністрації.
Для продовження цієї дипломатичної діяльності, пошуку союзників українського визвольного руху Микола Лебедь влітку 1944 року залишає Україну. Після завершення Другої світової війни він мешкає спочатку в Італії, згодом в Західній Німеччині.
Тут налагоджує співпрацю з американською розвідкою: в перші роки “холодної війни” керівники українського націоналістичного руху сподівалися, що конфлікт між країнами Заходу та СРСР переросте у відверту фазу і українське питання знову стане актуальним у міжнародній політиці.
Через п’ять років Микола Лебедь переїхав до США, де став видавцем та поширював інформацію про український визвольний рух в світі. В 1952 році він створює дослідницько-видавниче бюро “Пролог”, яке публікувало журнал “Сучасність”, передруковувало твори заборонених в Україні авторів, зокрема друковані у “самвидаві” в 1960-1970-тих роках.
До речі, у 1979 році Микола Лебедь як відомий громадсько-політичний діяч та видавець був учасником семінару в Українському науковому інституті Гарвардського університету з лекцією про ОУН та міжнародну ситуацію у 1930-х. Згодом цей університет прийме архів українського революціонера.
Помер Микола Лебедь 19 липня 1998 року врешті побачивши результат праці всього свого життя – незалежну Україну.
П.С.
Протягом кількох років після смерті Миколи Лебедя залишалося невідомим куди поділася велика кількість документів, зібраних ним за роки своєї діяльності. Врешті в 2002 році донька покійного Зоряна Стіглер передала папери свого батька до архіву Українського наукового інституту Гарвардського університету.
Розмір цієї колекції доволі значний, як для приватної збірки 12 погонних футів (більше 30 коробок). Цікаво, що серед цих матеріалів фактично не було оригіналів повстанських документів, попри те, що за життя Лебедя з ними працювало кілька дослідників. Виявилося, що ці документи залишилися у колишнього співробітника “Прологу” історика Петра Содоля.
В 2007 році Содоль передав наявні в нього оригінали для зберігання в архів Центру досліджень визвольного руху, а копії на мікрофішах e 2009 отримав Український науковий інститут Гарвардського університету. Незабаром документи з цієї унікальної колекції стануть доступними в Інтернеті завдяки проекту “Електронний архів визвольного руху”.
Джерело: ТСН.ua
