В Одеському вільному університеті відомий історик та публіцист, екс-директор Галузевого архіву Служби безпеки України Володимир В’ятрович прочитав лекцію про розвиток ідеології та програми ОУН у 1920—1950-і роки.
Свою лекцію Володимир В’ятрович почав з необхідної преамбули, щоби ввести слухачів у специфіку теми, яка ще й сьогодні перебуває не лише у науковій, а й, здебільшого, у політичній площині.
— У науковій літературі, — зазначив дослідник, — як українській, так і зарубіжній, досі бракує серйозних, зважених розвідок щодо розвитку ідеології Організації українських націоналістів. Натомість для тих робіт, які існують, характерний певний вибірковий підхід. Для того, щоб довести авторитарний характер ідеології ОУН, здебільшого використовують цитати з творів ідеологів ОУН 1930-х. А щоби довести демократичну суть українського націоналізму, переважно використовують постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН 1943 року та ідеологів 1940-х років. Бажання розглянути одні й другі разом, в цілості, на жаль, практично відсутні. В роботах, які з’явилися останнім часом, автори намагаються підкреслити вплив на ідеологію українського націоналізму з боку таких європейських ідеологій, як фашизм та нацизм. Безперечно, що такий вплив мав місце. Адже становлення українського націоналізму відбувалося у 1920—1930-х роках, це той час, коли ці ідеології перебували на піку своєї політичної популярності, ними захоплювалися багато людей. Проте, на мою думку, цей вплив сьогодні переоцінюється. І робиться це, передусім, з політичних міркувань. Доведення схожості ідеології ОУН з ідеями соціал-демократичних рухів важливе для закріплення за українськими націоналістами старого радянського стереотипу про колабораціоністів, зрадників, про тих, які воювали проти свого народу.
Водночас в українській чи зарубіжній літературі чомусь нема досліджень, які розповідали б про вплив на ідеї ОУН з боку ліберальної, консервативної, соціалістичної чи інших ідеологій. Чи навіть такої, як ідеологія скаутингу, адже відомо, що абсолютна більшість цих керівників пройшли через скаутинг. А найважливіше, що розвиток ідеології ОУН в тих роботах, які публікуються, абсолютно не зіставляється з внутрішньоорганізаційним розвитком самого українського націоналістичного руху, котрий у процесі свого розвитку проходив різні етапи, набував різних форм. Не враховується, що цей рух, а отже, і його програмні засади, мінявся передусім під впливом власного набутого досвіду. Коротше кажучи, і сам рух, і його ідеологія дорослішали, ставали більш зрілими.
Отже, часом становлення ідеології ОУН слід вважати початок 1920-х років. Саме тоді термін «український націоналізм» почав входити спочатку в науковий, а потім у суспільно-політичний дискурс українців. Саме тоді з’являються перші основоположні праці з цієї теми. Маю на увазі, передусім, книгу Степана Рудницького «До основ українського націоналізму» (1921 рік). Завершальним акордом цієї вступної увертюри до становлення націоналістичної ідеології можна вважати появу дуже популярної на той час книги Дмитра Донцова «Націоналізм», яка з’явилася 1926-го.
Свідченням того, що український націоналізм уже ввійшов у площину суспільно-політичного життя, стало те, що в 1925 році з’являється перша організація, яка в своїй назві використовувала термін «український націоналізм».
Завершення періоду формування ідейно-програмних засад ОУН, на думку лектора, відбулося 1950 року. Тоді було прийнято поправки до постанов ІІІ Надзвичайного збору ОУН. Якихось принципових змін в ідеології ОУН практично не було.
Отже, від невеличкої групи інтелектуалів на початку 1920-х і до масштабного національного руху — такий шлях пройшла ОУН. Спочатку було формування філософсько-світоглядних основ — тут в ідейних засадах наголос робився на національному визволенні, що й стало об’єднавчою ідеєю, хоча й без якоїсь конкретики на базі соціальних та економічних питань. Такої ідеї не було в часах української національної революції 1917—1921 років, що й стало однією з головних причин поразки. Власне, досвід тієї трагедії мав вирішальне значення при формуванні філософсько-світоглядних основ. Кадрове обличчя руху в той час формували ветерани різноманітних військових формацій, представники різних молодіжних об’єднань. Таке кадрове наповнення також впливало на ідейне обличчя визвольного руху. Відповідно на цій ідейній платформі проявилися авторитарність, що йшла від військовиків, та радикалізм — від молодіжного наповнення організації. Але не можна однозначно сказати, зазначив лектор, чи було це наслідком популярності цих ідей на Заході, чи все-таки відображенням внутрішньої ситуації в самому русі.
Керівник УВО Євген Коновалець усвідомлював необхідність чіткої ідеологізації. Потрібна була якась ідеологічна платформа. Нею став український націоналізм. Цікаво, що ідеологія народжувалася в різноманітних молодіжних гуртках, літературних та культурних клубах. Навіть провідний тогочасний ідеолог Дмитро Донцов був не політичним діячем, а літературним критиком.
Очевидно, тільки зі сформуванням покоління революціонерів, що були фанатично віддані ідеї боротьби об’єднаних єдиною філософсько-світоглядною системою, виникла потреба якогось гуртування. Для українського націоналізму цей процес почався якраз у 1920-х й завершився 1929 року створенням ОУН. Вже у першій програмі організації було сформульовано бачення економічних, соціальних, культурних питань, основ зовнішньої і внутрішньої політики самостійної України. Важливо зазначити, підкреслив лектор, що як у цій, так і в наступних програмах ОУН відсутня теза про побудову моноетнічної тоталітарної держави, про що твердять декотрі сучасні історики, хоч і не знаходять ґрунтовного підтвердження у програмах ОУН.
Наступний етап — професіоналізація ідеологів ОУН. Створюється спеціальна ідеологічна референтура, з’являється журнал «Розбудова нації», який мав стати майданчиком для обговорення ідеологічних питань. Величезна увага приділяється вихованню членства. На початку 1930-х з’являється «Декалог українського націоналіста», «Дванадцять приписів українського націоналіста», «44 правила життя українського націоналіста». Надзвичайно важлива увага приділялася ідеологічному та військовому вишколам, що були невід’ємними елементами підготовки і навчання членів ОУН.
Фінальним акордом цього етапу формування програми ОУН можна вважати розкол у 1940 році на два крила. Молодіжне, яке оформилося в ОУН під керівництвом Степана Бандери, було невдоволене надто повільною динамікою, еволюцією ідейно-програмних засад. У маніфесті 1940-го революційний провід ОУН вперше назвав цілу низку головних програмних постулатів визвольного руху 1940—1950-х років, у тому числі ключовий месидж боротьби УПА: боротьба за свободу народів і боротьба за свободу людини. Відтак у документах ІІ Великих зборів ОУН 1941 року багато уваги приділено питанням суспільно-політичного облаштування держави, її соціального характеру. Зважаючи на те, що програма формувалася у квітні 1941-го, напередодні війни, дуже багато уваги приділено і питанням зовнішньої політики.
Для нас вельми цікавим і дуже важливим, з огляду на нинішні реалії в контексті історії ХХ століття, є у цій програмі акцент, адресований нацистській Німеччині: «ОУН буде продовжувати всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіально-політичні зміни на терені Східної Європи». Тобто, чітко вказано, що боротьба за творення української держави буде продовжуватися незалежно від німецького бачення.
— Тож можна сказати, — підсумував цю частину лекції гість Вільного університету, — що внутрішній конфлікт в організації став важливим каталізатором розвитку націоналістичної ідеології і переходу її у формат політичної програми.
Але найважливішим чинником, який призвів до переходу програми на якісно новий рівень, стало те, що націоналістичний рух перейшов від стадії підготовки до спроб її реалізації. Структура визвольного руху розрослася і вийшла за межі Західної України — націоналісти почали працювати на території всієї України. Національний рух вперше після 1940 року пробував себе як загальнонаціональний, а не тільки західноукраїнський. А сьогодні, до слова сказати, ми вже знаємо чимало фактів діяльності мережі ОУН — УПА на Сході та Півдні, у Центральній Україні. В час розгрому та зниження будь-яких форм національного життя на Західній Україні єдина ОУН, яка працювала в підпіллі, зуміла зберегти свої кадри, пристосуватися до нових умов. Відповідно в часах Другої світової війни за відсутності інших форм організації українців ОУН почала перебирати на себе роль репрезентанта фактично цілої нації. У 1941—1943 роках відбувається розгортання збройної боротьби, а паралельно — остаточне реформування програми ОУН, яка була оголошена на ІІІ Надзвичайному зборі у серпні 1943 року. Активну участь у розробці цієї програми вже брали участь члени ОУН, які походили з Великої України (як говорили у ті роки).
Можна охарактеризувати цю програму, сформовану у 1943-у, як соціал-демократичну по своїй суті. Очевидно, вона не могла бути інакшою, адже перед членами ОУН ставиться завдання не тільки боротьби за визволення українців, а й за соціальне визволення, оскільки більшість українців належала до різних суспільних прошарків. Та, зрештою, власне ідеї соціальної підтримки і державної опіки у поєднанні з нормальними умовами для економічного зростання були саме тими принципами, які могли об’єднати максимальну кількість людей до визвольного руху.
Важливо, що саме у цей період — у 1944 році — створюється своєрідний український підпільний парламент — Українська Головна Визвольна Рада. Факт появи додаткового керівного органу визвольного руху поза Проводом ОУН засвідчив, що і члени, і керівники організації усвідомлювали, що їх рух переріс суто націоналістичні рамки. У 1943—1944 роках почала проводитися активна пропагандистська кампанія серед представників різних національностей СССР з метою долучити їх до спільної боротьби. Було навіть проведено конференцію поневолених народів за участю представників 17 національностей, які оголосили про необхідність об’єднання для боротьби на антирадянському фронті.
У післявоєнний період, у 1945-у, головною зовнішньополітичною концепцією стає необхідність об’єднати щойно звільнені від німецької присутності держави, що потрапили під радянську окупаційну систему: Польщу, Чехословаччину, Угорщину. Тобто у перспективі ці народи розглядалися ОУН як головні союзники в антирадянській боротьбі. Ідеологи визвольного руху вважали, що протистояти комуністичній ідеології можна буде тільки на інтернаціональному рівні, тому що, власне, комуністична ідеологія теж будувалася на інтернаціональному підході.
Після 1946 року ОУН поступово переходить до підпільної боротьби, скорочується кількість відділів УПА, згасає їхня активність, і, відповідно, саме у цей час відбувається своєрідний сплеск у розвитку програмних засад.
Охарактеризувавши далі вплив на формування в цей період ідеології ОУН зовнішніх та внутрішніх чинників, дослідник зауважив, що весь дух програмних постанов ІІІ Збору виразно вказував на те, що ОУН обстоює демократичний лад у майбутній Українській самостійній державі. Уточнення щодо цього, прийняті у 1950 році, можна вважати своєрідним завершенням формування ідейно-політичної бази українського націоналістичного руху.
Відтак Володимир В’ятрович відповідав на запитання — розлого та ґрунтовно. Перше з них стосувалося теми, яка стала козирною картою для звинувачень ОУН та УПА у всіх мислимих та немислимих гріхах. З відповіді Володимира В’ятровича:
— Маємо документи НКВД про спробу представників єврейських організацій у 1940-х роках зав’язати співпрацю з ОУН. У 1945-у представники однієї з єврейських партій намагалися вийти на зв’язок з Романом Шухевичем. Відоме звернення 1950 року до євреїв — громадян України, де говорилося про те, що євреї, здобувши незалежність Ізраїлю, мають підтримати українців, які ще борються за свою незалежність. Хоча ми бачимо в цій історії різні моделі поведінки. Та повинні пам’ятати про трагічні сторінки, але маємо не забувати й ті, що єднали українців і євреїв. Таких сторінок справді дуже багато. Один з таких фактів — життєпис Гершка Келлера, який був повстанцем на території Карпат, потрапив у полон і перебував у таборах та став одним з керівників Кенгірського повстання 1954 року… Як людина, котра працювала в архіві, можу сказати, що історія багато говорить про те, як зумисне провокувалася напруга у взаємовідносинах між євреями та українцями, зумисне напружувалася органами безпеки. На сьогодні відомі і документи, сфабриковані стосовно батальйону «Нахтігаль». І маємо свідчення КГБ про те, як поширювалася ця фальшивка та який резонанс це давало. Я вважаю, що надзвичайно важливо розкривати ці сторінки історії, тому що, на жаль, дуже багато технологій.
А ось відповідь на запитання щодо фінансування та матеріального забезпечення УПА:
— Це найбільш яскравий приклад самоорганізації населення, яке здатне було організувати чітку систему постачання. Хоча боротьба тривала 10 років. За підрахунками спеціалістів, для діяльності одного партизана потрібна була робота приблизно десяти осіб. Не було проблем і зі зброєю: її залишилося вдосталь після падіння Польщі, безладного відступу радянських військ з початком війни, після того, як було вигнано німців.
Про перемовини між радянськими партизанами і повстанцями.
— Вони були неможливі. Справа в тому, що радянські партизани — це далеко не те, що ми собі уявляємо в результаті перегляду радянських пропагандистських фільмів. Це спеціальні диверсійні підрозділи НКВД, інших спецслужб, які мали завдання боротися в тилу ворога, а одним з основних завдань була підготовка до повернення радвлади. І тут говорити про якусь принципову співпрацю з повстанцями не доводиться. А якщо й були якісь позитивні спроби поєднання, координації дій проти спільного ворога, то, наголошую, вони не мали ніяких політичних наслідків, тому що обидві сторони розуміли: німці відступають, і доведеться зіткнутися одним з одними за те, хто буде керувати Україною.
Ще запитання. Польська Армія Крайова та УПА: перші у Польщі пошановані на державному рівні, другі й по сьогодні не мають визнання.
Витяг з відповіді:
— Між ними були і спільні риси, і відмінності. Якщо говорити про порівняння цих двох структур, то мені здається, що повинно бути багато схожого і в сучасній політиці. У Польщі це одна з героїчних сторінок польської історії, вони мають державне визнання. І на таку саму славу заслуговують і вояки УПА.
Записав Роман КРАКАЛІЯ, «Чорноморські новини»
