Богдан Теодор Нестор Лепкий – одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це – видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист. Народився Богдан Лепкий 4 листопада 1872 р. на хуторі Кривенький (нині не існує), неподалік від с. Крегулець (нині – с. Крогулець Гусятинського району), за іншими даними – в с. Кривеньке (нині – Чортківського району) на Тернопільщині. Брат Левка і Миколи Лепких. Батько Лева Ростислава Лепкого. Дитинство минуло в с. Крегулець. Із 1879 р. родина жила у с. Поручин, із 1891 р. – в с. Жуків (нині обидва села Бережанського району); Богдан із 1878 р. протягом восьми років мешкав у Бережанах у свого діда Михайла Глібовицького – священника, віце-маршалка Бережанського повіту. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в “нормальній школі” з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі “Боян” (м. Бережани). Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. Мав змогу познайомитися з акторами мандрівного театру “Української Бесіди” Владиславом Плошевським, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марією Романовичівною та ін., які кілька разів гастролювали в місті, бували в домі Лепких. Малярство вивчав у Юліана Панькевича, згодом знаного українського художника. Під його керівництвом намалював портрет діда – о. М. Глібовицького, бабусі, батька – о. Сильвестра Лепкого, публіциста і письменника (літературний псевдонім – Марко Мурава), матері – Домни (з дому – Глібовицької), низку портретів українських поетів, зокрема Т. Шевченка, портрети своїх учителів – Матеуша Куровського, Михайла Соневицького; окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.
У 1891 р. закінчив гімназію і всупив до Віденської Академії мистецтв. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут брав участь у роботі студентського товариства “Січ”, у дискусіях на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Ф. Колессою займався етнографічними дослідженнями. У Відні заприятелював з художником Миколою Івасюком, продовжував малювати під його опікою; з ним приїжджав на літні канікули до Жукова, де їм позували селяни; у селі створив кілька картин на історичну тематику, серед них: “Коронація короля Данила”; робив рисунки для дальших праць “Козацькі бої”; малював сцени з полювань. З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом М. Грушевського, О. Огоновського, І. Шараневича; закінчив університет у 1895 р. Брав участь у львівських молодіжних товариствах “Ватра” і “Сокіл”, хорі “Боян”.
З 1895 р. почав працювати учителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні “Просвіти”, бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору “Боян” і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра у “Наталці Полтавці”, (1898). 1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об’єднанням “Молода Польща”, заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром та ін. Один із засновників (1901) і активний учасник “Слов’янського Клубу”, що видавав часопис “Swiat slowjanski” (Краків, 1905 – 1914); у ньому Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики “Руська хроніка” і “Огляд руської преси”; в 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією. Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією метою відозву-заклик. Співпрацював з товариством “Рідна Школа” щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Був членом управи (заступником голови) краківської “Просвіти”, читав лекції з української літератури і культури; ввів у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М. Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям. У краківському помешканні Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк, Михайло Жук та ін. 1912 р. Б. Лепкий вступив до партії “Християнсько-Суспільний Союз” у Львові.
Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові; коли російська армія восени 1914 р. почала займати Галичину і Буковину та вивозити українську інтелектуальну еліту, Лепкі разом з іншими біженцями переїхали у Карпати в надії, що війна у гори не дійде і зупинилися в м. Яремче у готелі (згодом він був знищений снарядами, й у ньому згоріли речі Лепких, а також рукописи третього тому “Начерку історії української літератури” та історичної драми “Мотря” (зберігся лише “Пролог”). Щоб не потрапити до рук царської жандармерії, виїхав через Угорщину до австрійської столиці. Спочатку мешкав у м. Рудави неподалік од Відня, згодом прибув у м. Відень. Тут працював у часописі “Вістник Союзу Визволення України” і в Культурній Раді. Восени 1915 р. Б.
Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена. Там працював у просвітньому відділі табору, протягом двох місяців викладав історію української літератури та культури. Лекції вченого мали великий успіх, тому заняття перенесли з бараків до міського театру. Потім табір поділили на дві частини, Б. Лепкий переїхав до Вецляра. Тут із лютого 1916 р. вів просвітницьку працю в таборі, викладаючи в народному університеті, організував малярську школу (учнем Б. Лепкого був згодом відомий український митець Іван Бабій із Херсонщини; у домі письменника часто гостював Юрій Лукомський, маляр та історик українського мистецтва; разом з М. Паращуком Б. Лепкий брав участь у проектуванні та виконанні пам’ятників померлим воїнам у Вецлярі). Допомагав організовувати крамниці, книгарні, художнє ательє, майстерню музичних інструментів та видавництво часопису “Громадська Думка” (1917 – 1918). Влітку 1917 р. відвідав Львів, Бережани і Жуків. З Галичини повернувся до Вецляра, звідти виїжджав з рефератами у робітничі господарства і фабрики, де працювали військовополонені, дописував до часопису “Шлях” (Зальцведель 1919 – 1920). У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від’їзду додому.
Після ліквідації таборів Б. Лепкий навесні 1920 р. переїхав до Шпандау біля Берліна, у січні 1921 р. – до Берліна. Тут очолював (до 1925) Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, Товариство Охорони Могил, належав до співорганізаторів українських видавництв: Якова Оренштайна “Українська Накладня” (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та гетьманського руху “Українське Слово”; співпрацював з цими видавництвами та редакцією газети “Українське слово” (1921 – 1923). Працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою “Української Громади”. Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні. Був співорганізатором Товариства Вищої Освіти і керував ним; приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях. З грудня 1922 р. до 1925 р. мешкав у Ванзеє біля Берліна, де зустрічався з колишніми гетьманом України П. Скоропадським, президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, а також полковником Є. Коновальцем, професорами І. Мірчуком, З. Кузелею та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури, які теж там проживали. 1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року – голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Почесний член товариства “Просвіта” (з 25 грудня 1925 р.). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування у 1930 р. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі.
Письменник часто приїздив до Тернополя, Бережан, на Гуцульщину й Опілля; бував також у Гусятині, Кременці та інших населених пунктах Тернопільщини. 1932 р. отримав ступінь звичайного професора Ягеллонського університету. До 60-річчя йому вручили викутий з добутої московської зброї, відзначений гербом гетьмана І. Мазепи і Тризубом “перехідний перстень Мазепи” – відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, Грамоту Головного Отамана УНР, Грамоту “Української Громади” Берліна, Грамоту Української Бібліотеки С. Петлюри в Парижі, Грамоту Громадської Ради с. Жуків, яка іменувала Б. Лепкого Почесним громадянином і назвала “вулицю, що йде від Кооперативи “Єдність” у напрямі Церкви” його іменем. Дійсний (з 1932), згодом – почесний член НТШ. Того ж 1932 р. Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б. Лепкому науковий ступінь доктора “гоноріс каузе” (почесного доктора). Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Б. Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче (нині – Рогатинського району Івано-Франківської області), яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали “Богданівка”. У Черче Б. Лепкий у 1930 – 1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період – спочатку в пансіонаті “Роксоляна”, з 1933 р. – у віллі “Богданівка”. Із Черче навідувався до родича Петра Смика (батька д-ра Романа Смика) у с. Жовчів (нині – Рогатинського району Івано-Франківської області), там малював картини, ікони. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи – Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті. Перше січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав Б. Лепкому титул надзвичайного професора університету; у 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі – академік відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії.
Друга світова війна застала Б. Лепкого на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 р. він із сім’єю і братом Левом повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття Б. Лепкий дописував до українських журналів, газети “Краківські Вісті”, перекладав з української німецькою.
Літературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). Студентом Львівського університету видрукував 1895 р. в газеті “Діло” своє перше оповідання “Шумка”, потім чотири поезії в прозі “На палеті”, оповідання “В лісі” та “Дивак”. Того ж року опублікував поезії “В світ за очі”, “Ідилія” та “Сонет”. Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Настя”, “Скапи”, “Гусій”. 1897 р. написав повість “Зламані крила”. Співзасновник (1906) гуртка “Молода муза” (м. Львів). Твори вміщував у багатьох періодичних виданнях краю (“Діло”, “Зоря”, “Руслан”, “Буковина”, “Літературно-науковий Вістник”, “Світ”, “Жіноча Доля”, “Письмо з Просвіти”, “Дажбог”, “Назустріч”, “Ілюстровані Вісті”, “Світ Дитини”, “Народний Декламатор”, “Літопис Червоної Калини” та ін., в українських еміграційних часописах (“Вістник Союзу Визволення України” (Відень), “Просвітній листок” (Зальцведель), “Нове Слово”, “Літопис” (Берлін) та ін.), з 1896 р. – в часописах української діаспори у США (“Базар”, “Свобода” (Нью-Йорк), “Америка”, “Шлях” (Філадельфія), “Українське Життя”, “Нова Зоря” (Чикаго), “Українське Народне Слово” (Піттсбург) та ін.), у польських, чеських та німецьких журналах. Автор збірок поезій “Стрічки” (Львів, 1901), “Листки падуть” (Львів, 1902), “Осінь” (1902), “Книжка горя” (1903), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Над рікою” (Львів, 1905), “Поезіє, розрадо одинока” (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром’яка та післямовою Б. Кусеня), “Для ідеї” (Львів, 1911), “З-над моря” (Жовква, 1913), “Тим, що полягли” (1916), “Доля” (Вецляр, 1917), “Вибір віршів” (1921), “Сльота” (Львів, 1926), “Під ялинку” (вірші та оповідання; Львів, 1930). Вірш ”Журавлі” (“Видиш (Чуєш), брате мій…”, 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого). Видав збірки оповідань “З села” (Чернівці, 1897; 1909), “З життя” (Львів, 1899), “Щаслива година” (Львів, 1901), “Оповідання” (1901), “На послуханнє до Відня” (Львів, 1902), “В глухім куті” (Львів, 1903; Ужгород, 1922), “Нова збірка” (1903), “В горах” (1904), “Кара та інші оповідання” (1905), “Кидаю слова” (Чернівці, 1911), “Оля” (1911), “От так собі” (Львів; Київ, 1926), наково-популярних нарисів “Донька і мати, або Не протився науці!” (Львів, 1904), “Чекає нас велика річ” (Відень, 1916) та ін. Автор випущених окремими виданнями повістей “Сотниківна” (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання – Львів, 1931), “Зірка” (Львів, 1929), “Вадим”, “Веселка над пустарем” (обидві – Львів, 1930), “Крутіж” (Краків, 1941), повісті-казки “Під тихий вечір” (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу (“Мотря” у 2 тт., “Не вбивай” (усі – Київ-Лейпціг, 1926), “Батурин” (Київ-Лейпціг, 1927), “Полтава”, т. 1 “Над Десною” (Львів, 1928), т. 2 “Бої” (Львів, 1929), “З-під Полтави до Бендер” (видана 1955 р. в Нью-Йорку стараннями Л. Лепкого, який дописав загублений кінець рукопису), книг для дітей (“Під ялинку”, 1930; “Про діда, бабу і качечку кривеньку”, “Про дідову Марусю і про бабину Галюсю”, “Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки”, “Три казки”, всі – 1931); “Казка про Ксеню і дванадцять місяців” (Краків, 1934), історичних оповідань “Орли” (Львів, 1934) та “Каяла” (Львів, 1935), трилогії спогадів “Казка мого життя” (“Крегулець” (Львів, 1936), “До Зарваниці” (Львів, 1938), “Бережани” (Краків, 1941), споминів “Три портрети. Франко. – Стефаник. – Оркан” (Львів, 1937), п’єси “За хлібом” (Поставив театр “Української Бесіди”), драматичного прологу “На тарасовій могилі”. У 1922 р. “Українська Накладня” видала у Німеччині (Київ – Лейпціг) до 50-річчя Богдана Лепкого двотомник його кращих поетичних і прозових творів “Писання” з монографічною передмовою Василя Верниволі (проф. Василя Симовича). 1924 р. З. Кузеля впорядкував і видав у Берліні книгу “Золота Липа: Ювілейна збірка творів Богдана Лепкого з його життєписом, бібліографією творів і присвятами” (накладом Товариства “Українське Слово”). Б. Лепкий – автор літературознавчих досліджень “Василь Стефаник” (Львів, 1903), “Про житє великого поета Тараса Шевченка…” (Львів, 1911), “Маркіян Шашкевич: Характеристики українських письменників” (Коломия, 1912), “Про Шевченків “Кобзар” (Львів, 1914), “Чим жива українська література?” (Відень, 1915), “Про життя і твори Тараса Шевченка” (Вецляр, 1918), “Незабутні” (Берлін, 1921), “Пушкін” (1939), двотомного науково-популярного “Начерку історії української літератури” (Коломия, т. 1. – 1909; т. 2. – 1912), праці “Наше письменство: Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів” (Краків, 1941), розвідок про творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, Л. Толстого, статей та спогадів про І. Франка, О. Турянського, М. Коцюбинського, В. Липинського, нарисів і статей польською мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін. Б. Лепкому належать теоретична праця “До питання про переклад ліричних поезій” (1933), ряд мистецтвознавчих публікацій (“Шевченко про мистецтво”, Зальцведель, 1920). Багато зробив Б. Лепкий як редактор і видавець. Результатом його співпраці з видавництвом Я. Оренштайна у Коломиї 1912 р. став випуск книг “Співомовки” С. Руданського, “Гуморески” А. Аверченка, “Чорна рада” П. Куліша, “Скошений цвіт” Василя Барвінка – з передмовами Б. Лепкого. Перебуваючи у Відні, як працівник “Союзу Визволення України” в 1915 – 1916 рр. уклав і видав співаники “Сім пісень. Гостинець для українських вояків від “Союза Визволення України” (Відень, 1915), “Червона Калина”, “Ще не вмерла Україна” (Відень, 1916), “Наша пісня”, а також “Слово о полку Ігоревім” у віршованих перекладах сучасною українською мовою (Відень, 1915), “Читанку” (разом з А. Крушельницьким; Відень, 1916). Разом з О. Поповичем, А. Крушельницьким та О. Кульчицькою уклав перший незалежний від польської Ради Шкільної народний буквар, виданий 1918 р. у Вецлярі, перевиданий 1920 р. в Станиславові. Б. Лепкий здійснив науково-текстологічну та редакторську підготовку одно-, три- і п’ятитомника поезій та прози Т. Шевченка (вийшли 1918 – 1920 в “Українській Накладні”; Київ – Лейпціг – Коломия; останнє – з життєписом, коментарями, увагами і поясненнями), підготував до друку кілька популярних однотомних видань Шевченківського “Кобзаря” та поему “Гайдамаки”. Для берлінського видавництва Я. Оренштайна відредагував “Приказки” Є. Гребінки (1918), “Співомовки” С. Руданського (1919), підготував до друку третє видання “Історії України” М. Аркаса, доповнивши його передмовою, примітками та 32 власними ілюстраціями. Берлінському видавництвові “Українське Слово” відредагував твори О. Стороженка, Ю. Федьковича, Я. Щоголів, І. Котляревського, “Суєту” І. Карпенка-Карого, повісті та “Кобзар” Т. Шевченка; здійснив наукову підготовку двотомного видання творів Є. Гребінки (Берлін, 1922), тритомного – Марка Вовчка, чотиритомного – П. Куліша (Берлін, 1922 – 1923) та ін., двох антологій: української поезії “Струни” у двох томах (Берлін, 1922) та прози “Рідне слово”. Випустив кілька словників для польських шкіл. Переклав польською мовою “Слово о полку Ігоревім” (Краків, 1905; переклад високо оцінив І. Франко у “Літературно-науковому Вістнику”, 1906, кн.3), збірку новел М. Коцюбинського “В путах шайтана” (Броди, 1906); видав у перекладі польською мовою; збірку новел українських письменників “Молода Україна” (Варшава, 1908), разом із Владиславом Орканом – антологію українських поетів (Львів, 1911), у серії “Слов’яни” – “Нарис української літератури” (Краків, 1930), а також працю “Література українська” (Варшава, 1933). Опублікував монографічне дослідження творчості Ю. Словацького. Переладав українською твори М. Конопніцької, А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі, І. Крилова, М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Короленка, польською – М. Рильського, П. Тичини та ін. Співавтор (з Петром Зайцевим) перекладів польською творів Т. Шевченка (книга “Т. Шевченко. Поезія” (Варшава, 1936), опрацював бібліографію творів Т. Шевченка у перекладах польською. Редактор ХІV-томного українського “Повного видання творів Т. Шевченка” і ХІV-томного “Повного видання творів Т. Шевченка” польською мовою. Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О. Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів, оздобив віньєтками, заставками, портретами “Приказки” Є. Гребінки (1918), “Байки” І. Крилова, збірник братів Грімм “Русалка й інші казки”, “Співомовки” С. Руданського (всі три – 1919), антологію “Струни” (1922) та ін. Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів. Проілюстрував деякі власні твори, в т. ч. збірку “За люд”, виконав обгортки до циклу повістей про І. Мазепу, до повісті “Під тихий вечір”. 1932 р. На відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина “Мадонна” (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок. У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських митців, зберігши цінні пам’ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі І. Северина, портрети Лепких авторства М. Бойчука, краєвиди І. Труша, П. Холодного, різьбярські твори М. Гаврилка, Г. Крука, Н. Кисілевського та ін.); тут на прохання П. Холодного здійснював нагляд за технічним виконанням його вітражів для церкви у Мразниці біля Борислава; після смерті цього художника присвятив йому вечір у краківській “Просвіті”. Автор спогадів про українських та польських художників, культурно-мистецьку атмосферу в Галичині кінця XIX – початку XX століть.
За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого складає понад 80 власних книг, у т. ч. цикл романів “Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Б. Лепкого становить до тисячі позицій.
Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською та ін. Твори Б. Лепкого перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами.
Письменник помер 21 липня 1941 р. в Кракові, похований тут на Раковецькому цвинтарі у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку є напис українською мовою “Богдан Лепкий поет” і встановлений у 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух). 1943 р. побачила світ книга “Богдан Лепкий 1872 – 1941: Збірник у пошану пам’яті поета” (Краків – Львів: Українське Видавництво). Чимало автографів Б. Лепкого зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України та інших державних установах; основна частина архіву – за кордоном; з 1965 р., після Ростислава, сина Богдана Лепкого, єдиний опікун цього зібрання – племінник Б. Лепкого доктор Р. Смик.
На слова Б. Лепкого написали музику до солоспівів, хорових композицій Л. Лепкий, В. Барвінський, М. Гайворонський, В. Балтарович, О. Бобикевич, Н. Нижанківський, Д. Січинський, Б. Кудрик, Я. Ярославенко, Ф. Колесса, С. Людкевич, А. Рудницький, І. Соневицький, В. Подуфалий, Я. Мазурак та ін. 1996 р. В Тернополі вийшла книжка Ф. Погребенника “Чуєш, брате мій…” – дослідження-нариси про пісні братів Лепких, у т. ч. пісні на слова Богдана. Окремі твори Б. Лепкого екранізовані, інсценізовані, зокрема цикл повістей про І. Мазепу сценічно втілений у виставі “Мазепа, гетьман України” (інсценізація Б. Мельничука) у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (1991), Дніпропетровському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1994) та в Копичинському народному театрі ім. Б. Лепкого Тернопільської області (1997), в спектаклі-трилогії за інсценізацією Б. Антківа – у Львівському театрі ім. М. Заньковецької; повість “Сотниківна” (інсценізація Б. Мельничука) поставлена у Львівському обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (1992), Рівненському обласному музично-драматичному театрі (1996), Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка (1997), “Казка про Ксеню і дванадцять місяців” (інсценізація Б. Мельничука) – у Тернопільському обласному театрі ляльок (1992).
Серед творів Б. Лепкого, виданих у Тернополі, – повість “Сотниківна” (1991, редактор Б. Мельничук), збірник пісень на слова Б. Лепкого “До волі з неволі” (1991, упорядник та музичний редактор В. Подуфалий), “Три казки” Р. Завадовича (“Про Хруща-листоношу, що вмів раду собі дати”), Б. Лепкого (“Казка про Ксеню і дванадцять місяців”) і А. Лотоцького (“Казка про Змія, Князівну та Гриця”; 1992, упорядник, автор передмови і редактор Б, Мельничук), “Під Різдво” (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті та слова про упорядника – В. Подуфалий), “Під Великдень” (1993, упорядник Р. Смик, автор вступної статті В. Подуфалий), “Присвяти Василеві Стефаникові” (1997, упорядкування, вступна стаття та коментарі Ф. Погребенника), “Молоді літа: Пісні на слова Богдана Лепкого і музику Ярослави Мазурак увійшли до збірок “Вітер рідного Поділля” (Бережани – Чикаго, 1996; друге, доповнене видання – там же, 1997), “Вечірня арфа” (Бережани – Чикаго, 1998), які видав доктор Р. Смик; у виконанні Я. Мазурак записані на аудіо касеті “Ярі квіти любові”. Чотири збірники (документи, публікації у періодиці та інші матеріали, світлини) впорядкував і видав протягом 1995 – 1998 рр. доктор Р. Смик (США), який багато зробив для увічнення пам’яті про Б. Лепкого, збереження і поширення його творчої спадщини; за сприяння Р. Смика побачили світ монографії Н. Білик-Лисої “Богдан Лепкий в духовній історії України” (Чикаго – Тернопіль, 1996) та “Богдан Лепкий у духовному відродженні українського народу” (Тернопіль: Збруч, 1999). 1991 р. редакція журналу “Тернопіль” заснувала і з 1992 р. періодично вручає всеукраїнську літературно-мистецьку премію та громадсько-політичну премію ім. братів Богдана і Левка Лепких.
1995 р. відкрито музеї Б. Лепкого у Бережанах (27 серпня) та в с. Крогулець, родини Лепких у с. Жуків. Пам’ятники Б. Лепкому відкриті у селах Жуків (20 липня 1991, скульптор Олег Маляр, архітектор Ростислав Білик), Крогулець (20 жовтня 1992, скульптор Василь Садовник) та в м. Бережани (19 жовтня 1997, скульптор Іван Сонсядло, архітектор Андрій Пилипець). 21 липня 1991 р. відкрито пам’ятну таблицю Б. Лепкому (скульптор Казимир Сікорський) на стіні міської ратуші у Бережанах – колишньої гімназії, де навчався, а згодом навчав інших письменник. 19 жовтня 1992 р. на колишньому приходстві в с. Жуків відкрито пам’ятну таблицю з таким текстом “У цьому будинку в 1891 – 1901 роках проживали українські письменники і громадські діячі: Сильвестр Лепкий (Марко Мурава) 1846 – 1901 та його сини Богдан Лепкий 1872 – 1941, Левко Лепкий 1888 – 1971” (скульптор Василь Садовник). Згідно з рішенням міської ради, Б. Лепкий – Почесний громадянин м. Бережани (із 17 жовтня 1997). 1996 р. в Тернополі на будинку по вул. Гайовій, 17 відкрита пам’ятна таблиця з текстом “У цьому будинку з 1929 по 1939 рік неодноразово перебував у своєї сестри Олени Лепкої-Ремези видатний український письменник Богдан Лепкий (1872 – 1941 рр.)”. Ім’ям Б. Лепкого названа чотирнадцята школа м. Тернополя. 27 червня 1999 р. на приміщенні Тернопільської обласної філармонії відкрито меморіальну дошку (скульптор – Петро Кукурудза) з барельєфом Б. Лепкого і написом “Тут, у домі Міщанського братства, в 1929 р. зі своїм твором “Мазепа” ознайомив тернополян Богдан Лепкий”. У Тернополі діє обласне літературно-просвітницьке товариство ім. Б. Лепкого (з 1994).
www.storinka-m.kiev.ua
