9 жовтня 1904 року народився Микола Бажан. Він став знаменитим на весь СРСР письменником, та все життя вимушений був приховувати, що він – син полковника Армії УНР…
1 лютого 1941 року, в час, коли в очікуванні “буржуазних підступів” НКВД ладен був бачити ворога й націоналіста в кожному, хто вживав слово Україна окремо від слова Радянська, учасники партконференції КП(б)У стримано загуділи, коли за трибуну замість першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова вийшов зі звітом письменник Микола Бажан. Гуділи б вони дужче, якби знали біографію батька Миколи Платоновича…
Платон Бажан – офіцер царя і гетьмана
Сотня років відділяє нас від часу (січень 1910-го), коли на плечі Платона Бажана лягли новенькі погони штабс-капітана 74-го піхотного Ставропольського полку царської армії. Зовсім скоро офіцер разом з дружиною і синами Валентином та Миколою переїздить до Умані (сучасна Черкащина), куди перевели його частину. В Умані у них народилася ще й донька Алла. Пізніше вона так напише про уманський період життя родини: “Біля нас зібрався гурт друзів і знайомих з української інтелігенції – лікарі, вчителі, адвокати, військові. В домі не було ні карт, ні вина. Господарі й гості грали на піаніно, читали, сперечалися. Гарячі дискусії розгорялися навколо ідей Толстого, щирими шанувальниками яких були наші батьки”.
Тихе родинне щастя обірвала Перша світова війна. З фронту Платон Бажан повернувся вже підполковником. Революцію і самостійність України сприйняв з ентузіазмом. З 1918 року він працює у Військовому міністерстві – і при Українській Центральній раді, і при гетьманові Скоропадському, і в часи Директорії Петлюри. Вважається одним із найкращих старшин української армії – фахівцем з військової топографії.
Після поразки Визвольних змагань Платон Бажан повертається до Умані й працює на державному млині в селі Вороне (нині Жашківського району Черкащини). Тільки це й урятувало родину голодного 1932 року… Ще раз довелося пройти поряд зі смертю, коли НКВС арештував його як колишнього царського офіцера. Утримували в каталажці на станції Христинівка. Дружина і син Микола ходили до нього на побачення, долаючи щоразу пішки через снігові замети по 20 кілометрів в один бік… Врятували свідчення однополчан – ті розповіли, що підполковник Бажан не тільки не знущався над солдатами на фронті, а й ходив в атаку проти німців нарівні з рядовими і навіть входив до складу солдатської Ради. На щастя, христинівські слідчі виявилися слабенькими в своїй справі і про часи служби в армії УНР нічого не “накопали”. Нещастя тривали – тієї ж зими від перегрітої пічки-буржуйки згорів їхній будиночок і аж до літа родина Бажанів мешкала в тимчасовому житлі. Та все одно уманський час вони все життя згадуватимуть по-доброму…
Коли розпочалася нова хвиля “пролетарського терору”, Платон Бажан виїхав до Криму, де досить довго жив нелегально. Як не дивно, навіть під час повторної, вже “заочної” перевірки слідчі НКВД нічого не дізналися про службу офіцера при УНР. Синові Валентинові, викликаному до уманського відділку відомства Берії, ставили примітивні запитання, чи точно батько при царю був піхотним офіцером і якого кольору петлиці в нього були на мундирі – часом не такі, як у жандармів?..
Микола Бажан – двічі лауреат премії Сталіна
Син Платона, Микола, ворогом Радянській владі не був ніколи. Більшовицький переворот схвалював не через політичні переконання, а як митець-авангардист: вважав, що грандіозний соціальний катаклізм вивільнить творчі сили України і дасть новий поштовх їхньому розвитку.
В січні 1939 року Микола Бажан отримує орден Леніна за чудовий переклад твору Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”. Поет оселяється в Києві, у елітному Будинку робітників літератури (“Роліт”). До сина-орденоносця переїздять жити і мати з батьком – нарешті вони знову разом…
Микола Платонович Бажан пізніше отримає ще декілька орденів і дві Сталінські премії, стане членом Академії наук та Президій Верховних Рад УРСР та СРСР, офіційним речником радянської делегації в ООН, віце-прем’єром уряду України і членом Центрального комітету партії. За весь час жоден уманчанин, який знав про “петлюрівське” минуле його батька, не обмовився про це й словом. Сам Микола Бажан часто згадував про Умань не тільки у своїй творчості (“Гетто в Гумані”, “Уманські спогади” – новели у віршах). За кожної нагоди він бував у рідному містечку, де минуло дитинство і де навчався у кооперативному технікумі. До речі, скандально відомі картини, які декілька років тому викрали з Уманської картинної галереї, і в справі викрадення яких судом досі не поставлено крапку, Умані свого часу “подарував” саме Бажан. Всесильний літератор-партієць просто “пригальмував” пересувну виставку радянських художників, яка їздила по всьому СРСР…
www.pres-centr.ck.ua