200 років тому прийняла бойове хрещення гвардійська Чорноморська сотня — нащадки запорозьких козаків у складі армії, що діяла проти військ Наполеона.
Насліднику імператорського престолу Олександру було десять років, коли він разом зі своїм братом Костянтином і бабусею поїхав у Новоросію та Крим. Хлопця вразили краса України, але найбільше йому запам’яталися сильні та мужні люди у високих смушевих шапках із червоними шликами, у червоному вбранні, із коштовною зброєю — запорізький ескорт його бабусі Катерини під командою кошового Сидора Білого.
Минули роки… 18 травня 1811 року фельд’єгер привіз нащадкам запорожців на Кубані короткий наказ Олександра I, який вже був царем: «Сформувати з кращих людей війська гвардійську Чорноморську сотню й зарахувати її до лейб-гвардії Козачого полку». Так у російського імператора з’явилися власні кінні єгері-гвардійці. Одним із таких кращих людей був хорунжий Олексій Данилович Безкровний, який, розпочавши службу простим козаком, став генерал-майором, георгіївським кавалером і військовим отаманом Чорноморського війська.
Майбутній командир гвардійської Чорноморської сотні народився 1784 року в родині потомствених запорізьких козаків. Восьмирічним Олексій прибув на Тамань, а шістнадцятирічним пішов служити в полк свого батька простим козаком. За рік, проведений в боях проти закубанських горян, став хорунжим, отримав дві срібні медалі і ще одну “відзнаку” – бойове поранення…
Так він став одним із тих, кого козаки називали чорноморським героєм, і коли військовий отаман Бурсак набирав за наказом імператора гвардійську сотню, то одним із перших до неї зарахували в січні 1812 року сотника Олексія Безкровного. Йому надали звання поручика лейб-гвардії, й він отримав взвод козаків.
Тим часом у лютому 1812 року гвардійці-чорноморці своїм ходом прибули до столиці, й імператор Олександр влаштував огляд своєму майбутньому конвою. Він залишився задоволений, але командира сотні Панаса Бурсака викликали до командуючого лейб-гвардії козачим полком генерал-майора графа Василя Орлова-Денисова. Граф сказав: «Чуби прибрати, государ наказав носити лише волосся й вуса, а також однаковий одяг і зброю».
Форма скидалася на мундири гвардійських наполеонівських кінних єгерів, але при цьому зберігала характер козацького одягу. На червоний гвардійський напівкаптан одягали темно-синю куртку з прорізними рукавами, розстебнуту на грудях. Шапки були високі, козацькі, чорні з червоним денцем і шликом із білим ештекетом з лівого боку і з білим султаном із чорним верхом. Погони в козаків були у вигляді двох переплетених білих шнурів, в офіцерів шнур був золотим. Коні ходили під синіми чепраками козачого типу з золотим галуном, сідла козачого зразка мали червоні подушки з таким самим галуном. Озброєння було єгерське: нарізний штуцер, двійко пістолетів і козацька шабля.
Бойове хрещення гвардійської Чорноморської сотні відбулося 16 (28) червня 1812 року неподалік с. Гапонівщина. Олексій Безкровний із двома взводами чорноморців ударив по позиціях польських уланів, які входили до складу війська Наполеона Бонапарта і гнав їх версту. Ворог, отримавши підкріплення, перейшов у контратаку. Проте на допомогу чорноморцям підійшли українці Сумського гусарського й лейб-гвардії козачого полків, і противника відкинули…
У Бородінській битві чорноморці, колишні запорожці, вступили в бій опівдні, коли Наполеонові до перемоги залишалося зробити лише один потужний удар його резервів по вже прорваному фронту російських військ II Західної армії генерала Петра Багратіона, яка билася на лівому фланзі й у центрі оборони.
Опівдні 26 серпня гвардійська Чорноморська сотня, авангард Уварова, переправилася через річку Колоча поблизу села Мала й кар’єром пішла до річки Война в напрямку села Беззубово, а донські козаки Платова, переправившись північніше кінної гвардії, скористалися рельєфом місцевості, де був рідкий ліс, і непомітно зайшли у фланг та тил піхоти віце-короля Євгенія.
Біля греблі села Беззубово стояли французький лінійний піхотний полк і батарея. На неї пішли гвардійські кірасири. Дві атаки були безрезультатні. Тоді Олексій Безкровний із двома взводами запорожців, розігнавшись, врубався у французьку батарею. Попри картеч впритул, запорожці взяли греблю, відкривши шлях гвардійській кавалерії. Після Бородіно штаб-ротмістра Безкровного було нагороджено «золотою зброєю»…
Тим часом козаки Платова вдарили по ворогу, який відступав у паніці, з тилу. Ад’ютант Наполеона граф Сегюр писав про це так: «… принц зібрав усі сили для генерального нападу, як раптом зліва почулися жахливі крики, там запанувало безладдя». Дізнавшись про рейд кавалерії противника, Наполеон припинив атаки й поїхав дивитися, що сталося в Євгенія Богарне. Минуло дві години. За цей час Кутузов відновив порядок, відвів II Західну армію за Семенівський яр. Сегюр писав: «… Час уже було втрачено. Нічого було й думати про захоплення всієї російської армії і, можливо, всієї Росії. Кутузову дали змогу опам’ятатися, він укріпився на малодоступних висотах, які залишилися в нього, і покрив долину кавалерією».
О четвертій годині пополудні російська гвардійська кавалерія й донські козаки Платова повернулися на вихідні позиції, прикриваючи відступ Кутузова до Москви.
Потім були ар’єргардні бої, бій під Тарутиним, переслідування відступаючого ворога. Біля Ляхово запорожці налетіли на французьку піхотну бригаду, яка відступала: у полон до них потрапили генерал Ожеро, 60 офіцерів і 1.500 солдатів. Під Красним козаки відбили російських бранців, що їх ворог захопив під Бородіним. Чорноморці-запорожці «провели» французів до Німану, до того самого місця, звідки розпочинали війну. На Німані, на льоду, Кутузов наказав розгорнути похідну церкву. Посеред річки зібралися війська, принесли трофейні прапори, кинули їх на кригу й відслужили молебень, славлячи Бога за допомогу у вигнанні супостата. Сюди ж прибув Олександр I, і гвардійська Чорноморська сотня стала його особистою охороною до кінця кампанії 1813—1814 років.
4 жовтня 1813 року під Лейпцигом Наполеон зійшовся в генеральному бою з головними силами союзників. Згодом цей бій назвали «битвою народів»: у ньому брали участь росіяни, українці, поляки, австрійці, німці, італійці, шведи, фінни та французи. У вирішальний момент Наполеон наказав Королю Неаполітанському, маршалу Іоахиму Мюрату вдарити в центр противника всією резервною важкою кавалерією. Мюрат кинув у напрямку Вакха кірасирів корпусу генерала Латур-Мобура, і шість тисяч вершників у сталевих касках і кірасах, із піднятими палашами вдарили по російській піхоті під командуванням принца Євгенія Вюртенберзького. Її було зім’ято. Кірасири ввірвалися на артилерійські позиції й почали рубати гарматну обслугу. Російські пушкарі билися банниками, багнетами, тесаками, дорого віддаючи своє життя, а за батареями, на висоті, містився командний пункт союзників. Кірасирам Латур-Мобура залишалося тільки зробити останнє зусилля — і російський та австрійський імператори, прусський і шведський королі з усім їхнім генералітетом потрапили б у полон до Наполеона. Бій було б виграно, французький імператор знову став би володарем Європи та згадував би Московський похід як страшний сон.
Та кавалерія союзників ударила у фланг французьким кірасирам, чиї коні вже були стомлені, а вершники — зв’язані боєм з артилерійською обслугою російських батарей.
Попереду, біля гвардійського штандарта, скакав донський козак, генерал, граф Василь Орлов-Денисов, а поруч із ним — нащадок запорожців, чорноморський козак Олексій Безкровний. Удар був несподіваним і сильним: кірасири за пилюкою, піднятою гвардійськими козаками, не бачили, скільки кінноти їх атакує. Генерал Латур-Мобур вирішив не ризикувати: кірасирів повернули назад. Лейб-гвардії козачий полк пішов навздогін. І тут у груди Олексію вдарила навиліт пістолетна куля. Він похитнувся, козаки підхопили й винесли з бою свого командира. Олександр I, який спостерігав атаку своїх гвардійців у підзорну трубу, послав свого лейб-медика Вільє оглянути рану героя й через нього поздоровив Олексія з чином гвардії полковника та командира свого конвою. Бій під Лейпцигом було виграно. Наполеон відступив.
У бою російської гвардії з корпусом генерала Вандамма біля містечка Кульм, 18 серпня 1813 року, Олексія поранено картеччю в бік, і ця рана турбувала його до кінця життя. За Лейпциг і Кульм гвардії полковник Безкровний одержав орден Святого Володимира з бантом. Гвардійська Чорноморська сотня дійшла до Парижа, і її останнім боєм на французькій землі став бій 25 березня 1814 року при Фер-Шампенуазе. Тоді Олександр I єдиний раз у своєму житті особисто повів свою гвардію в атаку на піхоту генерала Пакто, а чорноморці, нащадки запорожців, охороняли імператора. Після цього бою Олексій Безкровний занедужав: відкрилися рани, він лежав у госпіталі в Парижі. Двічі його особисто відвідував Олександр I, а з ним і прусський король Фрідріх Вільгельм, що подарував легендарному героєві російської армії Залізний Кульмський хрест.
1816 році Олексій по
