Герб гетмана Павла Полуботка
290 років тому, 19 серпня 1722 р. наказний гетьман Павло Полуботок видав універсал, який забороняв зловживання можновладців і передбачав реформу судочинства. Нинішнім «реформаторам» варто було б замість «велосипед вигадувати», просто взяти за взірець реформи, які гетьман проводив в Україні, не надто озираючись на Москву, на відміну від наших сучасників…
А час для цього тоді був надзвичайно тяжкий. Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра 1 дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вельямінов і зформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим, і між ними почалися тертя.
Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Вельямінові звертатися до Військової Канцелярії з «промеморіями» і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але Вельямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіяльним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.
Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербурґу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Вельямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію з вимогою повернення Україні старих прав і обрання гетьмана. 
Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реєнт Генеральної Канцелярії Володховський та полковник Переяславський Карпека померли у в’язниці. Інших, після смерти Петра, в 1725 році, звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято заручниками. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом зі слухняною старшиною.
Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано 45.527 карбованців, року 1725 — 244.225. Все надсилалося до російського уряду.
В пам’яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів ХVIII-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись за Отчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».
