Львів, літо 1941-го. Жах на обличчях львів"янок, які виходять з тюремного двору, де їх змусили впізнавати сотні розстріляних енкаведистами
Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово – з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати – і ексгумацію провели вже взимку…
Червень 1941 року запам’ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.
Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР – масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня – початку липня 1941 року.
“Історична Правда” наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові.
На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність “доблесних борців із контрреволюцією”.
У самому Львові було три в’яниці: № 1 – на Лонцького, № 2 – Замарстинівська та № 4 – Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів від Львова – сюди відправляли в’язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в’язнів).
У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в’язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто – контрреволюційну діяльність.
Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в’язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.
У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).
У другому документі йшлося про евакуацію в’язнів, до нього додавався “План евакуації”, згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.
Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в’язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих.
3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони – документи мовчать.
Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня – розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.
26 червня затвердили розстрільні списки – ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24-28 червня.
Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в’язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше.
Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув’язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.
У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам – тобто особами, котрих належить розстріляти.
Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного Сталіним. Справжня картина розкривається, коли поглянути на всю карту Західної України – близько 24 тисяч вбитих.
Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, у спецкамері, постріл у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано – розстрілювали масово: зганяли в’язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї.
Віконечко відкривалося – і в’язень, замість їжі для підтримки життя, бачив засіб знищення… останнє, що бачив у житті).
А в останні дні – кидали до камер гранати. Або відкривали двері камер, в’язні виходили в коридор, гадаючи, що їх звільняють, та в цей момент їх розстрілювали з автоматичної зброї.
Тіла вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, котрі сьогодні поступово відкривають археологи.
Проте перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір’ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих гекатомб стали матеріалом для нацистської пропаганди – звісно не з міркувань людяності.
Відбувалися також й знищення евакуйованих в’язнів в центрально-східних областях України – у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Ці міста були так званими проміжними пунктами етапування, де відбувалося перемішування в’язнів, щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації.
Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими).
НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі – ніхто не вижив.
Звісно, радянська пропаганда “повісила” всі ці злочини на нацистів (як, зрештою, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи привидами ходять навіть у сьогоденні.
Західноукраїнська громадськість пережила шок від побаченого. Адже такого не робили поляки на початку Другої світової в 1939-му (тоді в’язниці відкрили та звільнили всіх політичних в’язнів; і навіть попереджали: рухатися суто на схід, оскільки у прифронтовій зоні колишніх в’язнів можуть і розстріляти).
Згодом, у 1944-му такого не стали робити й нацисти (адміністрація залишала живими в’язнів концтаборів перед приходом союзників). І це страшне у своїй безглуздості масове убивство арештованих стало одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Щороку львівська громада приходить до тюрем, пом’янути загиблих, а в колишній тюрмі №1 на Лонцького нині діє музей-меморіал пам’яті усіх жертв окупаційних режимів.
Ігор Дерев’яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”
