На Полтавщині є славне містечко Глобине, на гербі якого, на блакитному щиті у жовтому обрамленні поруч з козацькою шаблею зображена чорнильниця з пером. Не у кожного сучасного глобинця заїжджий турист зможе випитати, звідки походить назва міста і герб. Насправді ж, і одним, і іншим місто зобов’язане козацькому роду Глобів…
Не всі документи Глобів уберегла доля їхнього роду, розтерзаного московським царатом. Відомо лишень, що коли 1736 року полковник Кочубей відзначав універсалом значкових товаришів першої сотні Полтавського полку Данила, Івана та Якова Глобів, він згадував і про козацькі заслуги їхніх предків. За геройство у боях за Вітчизну «жалувані» були Глобам хутори і зимівники наддніпрянського Лівобережжя. Прізвище Глоба й понині тут розповсюджене, зокрема, у Золотоноші. Дістався козакові Якову Глобі й хутір на річечці Кагамличок – з нього й виникло містечко Глобине. Тут і народився у Якова син Іван, якому судилося стати останнім генеральним писарем могутньої Запорозької Січі, правою рукою славного кошового отамана Петра Калнишевського. На честь нього і чорнильниця з пером у гербі сучасного Глобиного…
Іван Якович чудово поєднував у собі риси високоосвіченої шляхетної людини і справжнього воїна, лицаря українських степів. Збереглося описання сучасниками портрета Івана Глоби: середнього зросту, обличчя темнувате, чорновусий, з оселедцем на голеній голові – носив його завжди прибраним на правий бік. Він добре володів зброєю, особливо вправним був з шаблею і відзначився у війні проти турків, отримавши за це золоту медаль із рук російської цариці Катерини (знав би тоді, що вона стане палачем для Січі!). Та бойові побратими-запорожці просили Івана вкласти шаблю в піхви і бути писарем: на Січі всі вміли правильно тримати зброю, а от перо – не кожен. Та й слово Глоби було не менш влучним, аніж козацька стріла чи куля.
Іван Глоба спершу став писарем у козацьких паланках і на дніпровських перевозах. У записах уцілілих січових архівів його прізвище не раз згадується, коли йому доводилося їздити у справах по всіх землях козацького Лугу. Відтак 1765 року документи згадують Глобу вже як військового писаря усієї Січі. У цьому званні він пробув аж до самої миті зруйнування Січі московською солдатнею – цілих десять років! В історії Запорозької Січі це стало рекордом перебування однієї й тієї ж людини на посаді генерального писаря. Разом з кошовим і козацькою старшиною Глоба не раз бував у складі дипломатичних місій у Петербурзі, відстоюючи інтереси козацтва, які все більше притіснялися царатом.
З ім’ям Івана Глоби пов’язана історія «вищого пілотажу» фальшування документів на користь козацтва. До цариці Катерини ніхто не сумнівався в правах Січі на Трахтемирів (сучасна Канівщина), де у січовому шпиталі при місцевому монастирі лікувалися поранені й старі запорожці. Право запорожців на Трахтемирів визнавали польські королі й усі попередники Катерини на російському престолі. А ось вона «усомнілась», бо дуже вже впала в око московським сановникам ця чудова гористо-лісиста місцевість понад мальовничим Дніпром.
«Місто Терехтемирів споконвічно по праву належало Війську Запорозькому Низовому і виконувало роль власного шпиталю. Так і тепер, по визволенні — дай то, Боже, — нашої Вітчизни…» – писалося у Конституції Пилипа Орлика 1710 року.
Але ж ці слова «заколотника», союзника Івана Мазепи по визвольній боротьбі, цариці не покажеш! У вересні 1774 року Калнишевський і Глоба відрядили до Катерини козацьку делегацію. Старшини Сидір Білий, Антон Головатий і Логин Мошенський повезли цариці звірену Глобою «копію» так званого «Універсалу Богдана Хмельницького», який, як стверджував Глоба, покійний гетьман підписав у Чигирині у січні 1655 року. В універсалі, зокрема, йшлося про «грамоту короля Стефана Баторія» від 1575 року, якою він дарував козакам за боротьбу проти турків й татар «город Терехтемиров з монастирем і перевозом, опроч складового старинного Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самаго Чигрина і запорожським степом всі землі з усіма на тих землях селами і хуторами, рибними по тому берегу у Дніпрі ловлями», а також «городок старинний же запорожський Самар з перевозом і землями в гору Дніпра по річку Орель, а вниз до самих степів ногайських і кримських». Придворний царський фаворит Григорій Потьомкін, прозваний запорожцями за кудлату перуку на голові Грицьком Нечесою, залучив до «експертизи» документа придворного історіографа, німця за походженням Герхарда Фрідріха Міллера. І хоча той так і не зміг довести, що універсал – підробка, Потьомкін зумів внести до чорного списку «главарєй своєвольних запорожцев» Івана Глобу – другим після кошового отамана Петра Калнишевського.
…Солдатня царського генерала Текелія оточила Запорозьку Січ 4 червня 1775 року. Наступного дня, не побажавши проливати кров нападників, «братів» по православній вірі, кошовий звелів своїм козакам скласти зброю. Окупанти благородства не оцінили – звірства, безчинства і мародерство, вчини нені ними у фортеці українського лицарства були більшими, аніж те, про що мріяли одвічні козацькі вороги-ординці, які ніколи так і не взяли цю твердиню…
У наказі Текелію окремо значився арешт Калнишевського і Глоби. Він виконав розпорядження і привіз полонених перед «ясниє очі» буйної самодержиці Катерини. Героїв захисту православного світу від турецько-татарських набігів цариця звеліла відправити на довічне заслання: Калнишевського – у Соловецький монастир на острові посеред Білого моря, а Глобу – у монастир Туруханський в Сибіру, де посеред тунгусів, остяків і кетів українці потрапляли тільки в кайданах.
Після 15 років, проведених у темряві кам’яної камери Туруханського монастиря, Івана Глоби не стало. 1790 року в Україну на Катеринославщину з Тобольського намісницького управління в Сибіру надійшло розпорядження знайти родичів «сєкрєтного арєстанта Глоби» – їм передали дещо з майна генерального писаря, серед якого значилась «скриня кедрова, кована зрідка чорним залізом»… Хутір генерального писаря, який нині став містом Глобиним, дістався надвірному раднику Павлу Руденку – разом з коштовним пертстнем від цариці – за взяття Криму. Не особливо вникаючи в те, ким він був, радянські історики відзначали благородство Руденка – мовляв, хутір, названий на честь «ізмєнніков» так і не перейменував, хоча і міг. «Козацький край», провівши невеличке журналістське розслідування, встановив причини такої поведінки Павла Руденка. Виявляється, Павло був сином козака Якова Рудого З Чигирина. Коли Правобережжя згідно поділу України дісталося Польщі, Яків разом із двома сестрами та їхніми синами залишив Чигирин і подався на землі Запорозької Січі. Сам він козакував у Пашківському курені, а його син Павло належав до Корсунського куреня. Все це ми знайшли у тексті збереженого в Дніпропетровському історичному музеї «Атестата Війська Запорозького Низового товаришеві Корсунського куреня Павлу Руденку», виписаного в липні 1771 року… генеральним писарем Глобою і підписаного кошовим Калнишевським. Тож отримавши у володіння хутір Глоби, не перейменовував його з однієї причини – шанував Івана Яковича, з яким на Січі прослужив як мінімум 13 років…
Серед відомих людей сучасності є й ті, що носять прізвище Глоба. Ми не стали виясняти детально родовід знаменитого «ясновидця» сучасної Росії Павла Глоби – але він сам любить підкреслити, що його предки – з Полтавщини, і вони козакували на Січі. Після нещодавніх терактів, вчинених невідомими у Дніпропетровську, всі чули по телебаченню, що один з вибухів вчинено біля парку Глоби. Так ось: він названий на честь відставного осавула Запорозької Січі Лазаря Глоби, який власне і заклав парк та опікувався ним після знищення Запорозької Січі…
Щодо ж самого Глобиного, то воно підтвердило своє право на герб з пером і шаблею і в часи новітніх Визвольних змагань. Виходець з козацького роду містечка Глобине Аркадій Степаненко ще навчався в Уманському сільськогосподарському училищі, коли 1907 року його вперше арештувала поліція як бойовика-революціонера. У травні 1917 року на всеукраїнському селянському з’їзді виступив від імені партії «самостійників» і закликав до створення незалежної Української держави. З 1918 року був віце-головою Центральної Ради і міністром землеробства. А головне – земляк славного запорозького писаря Івана Глоби став автором остаточного проекту Конституції УНР, і зачитав її 29 квітня 1918 року з трибуни надзвичайного засідання Малої Ради – одразу після виступу Грушевського про початок конфлікту з німецькими окупаційними військами на території України. Проект Конституції було ухвалено, проте вона так і не встигла набути чинності Основного Закону… У момент згасання української Незалежності в умовах натиску російсько-більшовицьких військ Степаненко став одним із керівників селянського руху на Полтавщині і Харківщині. Ці та інші «гріхи» йому пригадали енкаведисти, коли 1931 року арештували у справі «Українського національного центру» і зіслали до Сибіру. Повторно арештували в Архангельську 1937 року. Реабілітували тільки 1989 року.
Історія маленького полтавського містечка Глобине доводить: в усі часи земля українська мала героїв, які не боялися виступити на захист Волі зі зброєю в руках. Так ставалося, що хворобливу імперію, яка завжди пасла «неситим хижим оком» за нашим краєм, перо і слово іноді ранили навіть краще від зброї…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ
