Серце Тараса Бульби-Боровця перестало битися 15 травня 1981 року. Та отаман Поліської Січі досі живий у серцях сучасних патріотів України…
СТАНОВЛЕННЯ ПАТРIОТА
Коли 9 березня 1908 року в багатодiтнiй родинi Дмитра Юлiановича Боровця, яка проживала в селi Бистричi пiд Березним, що на Рiвненщинi, народився син, на сiмейнiй радi було одностайно вирiшено – дати йому iм’я Тараса. Адже хлопчик прийшов на свiт саме в день народження великого пророка України – Тараса Шевченка. Даючи синовi це iм’я, батьки прагнули, щоб їх син пiшов тим же шляхом, яким iшов Шевченко – шляхом боротьби за свободу, незалежнiсть, самостiйнiсть України, вони прагнули, щоб хлопець мав перед собою прекрасний i гiдний iдеал у своєму життi – життя Великого Кобзаря.
I хлопчик з раннiх рокiв своїх пiзнав i полюбив назавжди поезiю Шевченка, сприйняв її усiм своїм серцем.
Як найдорожчий скарб малий Тарас оберiгав пошарпану книжку, що була зачитана до дiрок, не мала вже нi обкладинки, нi назви, нi автора, яку подарував йому колишнiй вояк армiї Української Народної Республiки, – “Кобзар”.
Через багато рокiв Боровець згадував: “… у кожному рядку “Кобзаря” я бачив самого себе та всiх моїх найближчих людей. Я бачив, як тi самi ляхи та москалi i тепер роблять лихо з нами. I то всюди – де не подивись: у кар’єрi, у конторi, у селi, у мiстi i навiть у церквi. Всюди вони зневажають мою рiдну мову, знущаються з наших людей i тримають у своїх руках нашу кривавицю.
…Таким чином, я зробився свiдомим українцем, тобто, я твердо вiдчув свою приналежнiсть до української нацiї”.
I цi слова Боровець мав усi пiдстави сказати. У цьому переконує його нелегкий життєвий шлях.
Ще десятирiчним сiльським хлопчиком пройнявся вiн iдеалами Четвертого Унiверсалу Української Народної Республiки, який урочисто проголошував: “Вiднинi Українська Народна Республiка стає самостiйною, нi вiд кого незалежною, вiльною, суверенною Державою Українського Народу”.
Ставши каменетесом, вiн вiв серед робiтникiв велику громадську та революцiйно-полiтичну роботу.
Проживаючи в рахованих кiлометрах вiд радянсько-польського кордону, як й iншi жителi Захiдної України, юнак прекрасно був поiнформований про страшний голодомор, який розв’язали бiльшовики в Українi: адже тисячi голодуючих, незважаючи на пострiли радянських прикордонникiв, нелегально переходили кордон у пошуках продуктiв.
Вiн, як i його земляки, спiлкувався з численними громадянами СССР. “Вони розповiдали…, що в СССР проводиться насильницька колективiзацiя, у людей вiдбирають худобу, землю та реманент – усе те, що недавно дала їм революцiя, що мiльйони голодують i вмирають, як мухи, по всiй Українi, що бiдних жертв нiкому й ховати, що люди їдять листя, траву, котiв, собак i не обходиться без людоїдства”.
I вирiшив Тарас… “скочити” на Україну й побачити на власнi очi, що там дiється, бо втiкачi, менi здавалося, розповiдали неймовiрнi речi. Вiд 1932 року я не раз i не два переходив нелегально кордон. Пробивався у глибину України до Житомирщини, Києва та Харкова”.
I на власнi очi вiн переконався, що втiкачi розповiдали святу правду про злодiяння комунiстiв у зв’язку з розв’язаною ними кампанiєю голодомору в Українi.
Вiн приносив з-за кордону зразки “хлiба”, спеченого з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, бурякiв тощо, якi разом з меморiалами направлялися до Лiги Нацiй (перша мiжнародна мiждержавна органiзацiя, створена з метою розвитку спiвробiтництва, досягнення миру й безпеки мiж народами на Паризькiй конференцiї 1919-1920 рр. – Г.Б.) у посольства та консульства iноземних країн. Проте свiт був глухим до трагедiї українцiв…
Т.Боровець взимку 1932-1933 рр. створює Українське Нацiональне Вiдродження – пiдпiльну органiзацiю, яка ставила своїм основним завданням проводити культосвiтню роботу насамперед серед молодi. Цього вимагало саме життя: адже нацiональна свiдомiсть полiського населення була ще дуже низькою.
До речi, згодом на базi Українського Нацiонального Вiдродження народилася Українська Армiя. Вiн зi своїх власних коштiв фiнансував цю органiзацiю (головним чином видiляв кошти на придбання преси та лiтератури, яку неофiцiйно привозили на Полiсся зi Львова чи Луцька).
“Лiтература, незважаючи на урядовi обмеження, – писав згодом Т.Боровець, – а може, завдяки їм робила велику роботу. Протягом неповних двох десяткiв рокiв, без шкiл чи державних субсидiй, усупереч заборонам чи перешкодам чужої держави, наше Полiсся зробилося цiлком свiдомою українською провiнцiєю”.
Основнi напрями діяльності новоствореної органiзацiї розробив сам її керiвник. Було передбачено, що вона:
“- не буде виступати як полiтична партiя;
- у суворому пiдпiллi переформуватися у вiйськово-революцiйну органiзацiю;
- для ширшої роботи серед населення використовувати всякi iншi офiцiйнi органiзацiї, аж до євангельських громад включно (вони мали свободу дiї, зборiв i т.п.);
- членство органiзацiї має бути дуже довiрочне, а не масове;
- свiтоглядово, не включаючись у жодну партiю, стояти на державницькiй платформi полiтичного чи мiлiтарного руху Симона Петлюри та боротися пiд державним прапором Української Народної Республiки;
- усю зброю у своїй боротьбi спрямовувати проти комунiстичної партiї, росiйської iмперiї та польської реакцiї”.
Побачене в бiльшовицькому “раю” вiн згодом описав у п’яти томах твору “Людоїди”. Пiдписав його псевдонiмом “Ристиченко”.
Слiд сказати, що Тарас Боровець прекрасно володiв пером. Крiм “Людоїдiв”, вiн у книзi “Пан депутат у Сеймi” висмiяв польську парламентарно-демократичну систему. У книзi були нападки на вiдомих високих посадових польських осiб. За це Боровець був засуджений на три роки ув’язнення у сумнозвiсному концентрацiйному таборi “Береза Картузька”, який був створений у 1934 р. за розпорядженням президента Польщi I.Мосцицького для полiтичних в’язнiв. Вiдзначався особливо жорстоким режимом. Одначе через 9 мiсяцiв пiсля “зразкової” поведiнки його звiльнили. Проте звiльнили iз забороною проживати у прикордоннiй зонi. Т.Боровець вимушений був продати своє пiдприємство й виїхати вглиб Польщi. Роботою своєї органiзацiї вiн керував через зв’язкових.
У глибиннiй Польщi вiн знайомиться з рядом видатних українських полiтичних та вiйськових дiячiв, якi перебували в емiграцiї, але не полишали активної полiтичної дiяльностi, пiдпiльно працювали в iм’я незалежностi України.
Але нi тортури в польських в’язницях, нi катування у концтаборi не зламали волi до боротьби за Україну в Боровця. Навпаки – вони його морально загартували. Вiн стає спiвробiтником розвiдуправлiння Генерального штабу Української Народної Республiки, який знаходився у Рiвному i яким керував полковник Iван Литвиненко.
I знову багато разiв Боровець переходить польсько-радянський кордон цього разу вже з метою збору розвiдiнформацiї про СССР.
Потiм спiльно з генералом В.Сальським, до речi, уродженцем старовинного Острога (1885-1940), полковниками А.Долудом та П.Дяченком розробив план партизансько-повстанської боротьби iз сталiнським режимом на захiдноукраїнських землях, який затвердив президент УНР А.Лiвицький. У Варшавi Боровець приєднався до Українського народного об’єднання (УНО) – полiтичної органiзацiї, заснованої 19.09.1922 р. у м.Хотичев Володимирського повiту Волинської губернiї. УНО виступило за об’єднання всiх верств українського народу, що стояли на грунтi самостiйної України.
А з вересня 1939 року вiн жив у Холмi, де мав власну друкарню, – так писав про Тараса Боровця начальник нiмецької полiцiї безпеки i служби безпеки в повiдомленнi з грифом “лише для особистого користування”.
Вiн тут працював пiд безпосереднiм керiвництвом архiєпископа, згодом митрополита Iларiона (вiдомого українського вченого й церковного дiяча Iвана Огiєнка), видавав поряд з iншими виданнями його працi.
ТАРАС БУЛЬБА
Саме до цього часу вiдноситься зустрiч нашого земляка Уласа Самчука з Тарасом Боровцем. Вона вiдбулася у Львовi, де, повертаючись з емiграцiї влiтку 1941 року, Улас Самчук випадково зустрiвся з Тарасом Боровцем, який прибув до Львова з Рiвненщини на “тритоновiй тягарiвцi радянської марки “ЗIС” у своїх справах.
Отже, перед вiдомим українським письменником постав “…молодий, високий i стрункий з провокативною рудуватою борiдкою монастирського послушника добродiй у старому, вилинялому однострої радянського пiхотинця, з лапiдарною вилинялою жовто-синьою опаскою на лiвому рукавi.
При знайомствi, на превелике моє здивування, виявилося, що це був у власнiй особi, пiзнiше широко вiдомий, автентичний отаман з Полiсся на iм’я Тарас Боровець, який очолював певну Полiську Сiч i який, як це годиться справжньому отамановi, прибрав собi ще й отаманське ймення, що звучало ясно й виразно – Тарас Бульба.
Явище, як казали класики, гiдне богiв, бо ж той гнучкий, з ясними очима нестерiвського херувима отрок скорше надавався на послiдовника сартрiвського екзистенцiялiзму (що за карколомне слово!) нiж на товстючого, як його малюють, славного полковника i рубаку Запорiзької сiчi Тараса Бульбу… а хто сказав, що модерний Бульба, який-небудь пра-пра-правнук свого оригiналу, мусить конче йти за Гоголем. Отаман сонарно, оптично, для шарму, i будемо благорозумнi: що б ми робили без Сiчi, без Бульби в часи барабанних римських крокiв, сталевих танкiв i лiтаючих суперфортець?”
I далi: “Чудовий отаман! Його обличчя нагадує ченця… i анархiста. Вiн же й поет… I драматург… I, розумiється, як кожний отаман, мрiйник i фантаст. На ньому гiрше нiж скромний одяг радянського пiхотинця”.
I не випадково Тарас Боровець у червнi 1940 року Урядом УНР в екзилi був призначений командиром майбутньої Української Повстанчої Армiї “Полiська Сiч”, яку ще треба було сформувати. Спираючись на свiй досвiд пiдпiльника, при допомозi багатьох однодумцiв Боровцю вдалося виконати це нелегке завдання. Саме для його виконання Боровець у нiч на 1 серпня 1940 року як керiвник “Вiдродженцiв” з наказу Уряду УНР у районi мiста Володаво (нинi Республiка Польща) перейшов iз зв’язковою Тіною Кульчинською (з с.Дермань) кордон мiж польською “Генеральною губернiєю” та Совєтським Союзом, щоб нелегально пробиратися назад на Полiсся та органiзувати повстанчий зрив проти всiх окупантiв України.
ПРОТИ БIЛЬШОВИКIВ
З вибухом росiйсько-нiмецької вiйни 1941 року УПА “Полiська Сiч” у силi понад 10 000 багнетiв вкриває свiй прапор вiчною славою у жорстоких боях спершу з регулярними, а потiм з нерегулярними терористично-диверсiйними частинами бiльшовикiв.
Сам Т.Боровець (Бульба) писав у зв’язку з цим: “Скiльки не пробували чекiсти та партiйцi пiдносити бойовий дух цiєї безлюдної маси, головним чином – автоматом, вiн однак з дня на день падав. Деморалiзацiя росла на очах. Пiсля кожного нiчного бою, пекельними детонацiями динамiту пiд бункерами, сотень мiнометних канонад на оточенi села, мiстечка чи лiсовi масиви, червоноармiйцi розбiгалися, хто куди мiг. Вони ховалися по лiсах вiд своїх начальникiв та комiсарiв…, масово переходили на наш бiк, в українсько-бiлоруськi вiддiли. Це були найкращi нашi бойовi товаришi.
…Людвипiльський та Клесiвський куренi пiд командою поручника Ковальчука блискавичними операцiями вибивають пiвденну бiльшовицьку групу в районах Олевськ-Ємiльчино”.
Після роззброєння УПА “Поліської Січі” німцями в Олевську Т.Боровець (Бульба) до 27 липня 1943 року виступав вже під новою назвою “Українська Повстанча Армія”.
Згодом начальник Українського штабу партизанського руху Т.Строкач писав секретаревi ЦК КП(б)У Д.Коротченку: “У пiвнiчно-захiднiй частинi України i пiвденнiй частинi Бiлорусiї УНДП (Українська нацiонально-демократична партiя – Г.Б.) має вiйськове формування, яке називається “Українська Повстанча Армiя” (УПА), чисельнiстю до 10 000 чоловiк. Командувати УПА призначений Тарас Боровець, вiн же Боровий, вiн же Рубан, вiн же Тарас Бульба, нам вiдомий як керiвник нацiоналiстичного формування ОУНiвського толку пiд назвою “бульбiвцi”. Формування це до червня мiсяця ц.р., за попереднiми даними, нараховувало бiльше 6000 чоловiк, базуючись на Полiссi Рiвненської та Волинської областей”.
Очевидно, українськi нацiоналiсти вже так “допекли” Строкачу, що до їх числа вiн вiдносив усiх українських патрiотiв, у тому числi й Т.Боровця. Адже вiдомо, що останнiй був державником, не належав до ОУН, а проводив лiнiю Уряду УНР в екзилi, виконував розпорядження та вказiвки голови уряду Андрія Левицького.
ПРОТИ ГIТЛЕРIВСЬКИХ ЗАЙД
Українськi месники Тараса Бульби громили нiмецьких загарбникiв, якi посягнули на честь, свободу й незалежнiсть України.
Так, 16 квiтня 1942 року Головна Команда УПА видала наказ новоорганiзованим “Лiтаючим бригадам” партизанiв, у якому говорилося: “1) Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гiтлера…” Наказ вояки УПА виконали негайно. Протягом половини квiтня та всього травня 1942 р. почали летiти в повiтря автомашини та всiлякi АМtи (бюра) Кохової аристократiї в Українi разом з їх пасажирами та урядовцями”.
А ось часопис Української Народно-Революцiйної Армiї (яка до 27 липня 1943 року називалася УПА) пiд командуванням Тараса Боровця (Бульби) “За оборону України” вiд 10 серпня 1943 року. Тут привертають до себе увагу ось цi рядки: “Бий гада! (Пiдбiрка матерiалiв). Iдуть нiмецькi вантажнi машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (взвод – Г.Б.) – лежить на теплiй, нагрiтiй липневим сонцем, землi. Машини рiвняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: “Вогонь!”. Рвуться мiни. Падає кiлька сальв i кулеметних серiй. Двi машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених. Забираємо в забитих зброю. Завдання виконане. Нiмцiв ударили ще раз по транспорту. Хлопцi здобули новенькi маузери й машиннi пiстолi. Козак Буря”.
В iсторiю героїчної боротьби воїнiв УПА Боровця (Бульби) назавжди золотими лiтерами вписана “Шепетiвська операцiя”, у результатi якої крупний залiзничний вузол у нiч на 19 серпня 1942 року був звiльнений вiд фашистiв.
Уваги заслуговує військова операція в Гощі, коли розбивши німців, формування УПА захопили друкарню. Особливо вражаючою була операція в Людвиполі 28 березня 1943 р., коли 2000 есесівців і шуцманів так і не змогли оволодіти містом, котре було в руках повстанців, які спалили 5 авт і знищили 58 німців.
Прикладiв героїчної боротьби проти фашистiв можна навести безлiч. Керiвники радянських партизан: “Крiм цього, на територiї Рiвненської областi iснує нацiоналiстична молодiжна органiзацiя так звана “Сiч”, яка налiчувала у своєму складi до 3000 чоловiк. Ця органiзацiя входить до Тараса Бульби i керується людьми, яких вiн особисто призначає”.
Проте гiтлерiвцям пiдступно вдалося арештувати Тараса Боровця (Бульбу) i кинути його у концтабiр Заксенгаузен. Не всі знають, що отаман боровся з ворогами незалежностi України, не лише командуючи українськими збройними формуваннями. Досконало володiв вiн i зброєю не менш разючою, нiж вогнепальна – вiн був прекрасним журналiстом, публiцистом. Так, вiн був органiзатором i спiвробiтником перiодики й видань, зокрема газет “Гайдамака” та “Сурма” (1941 р.). У пiдзаголовку першої – слова “Своя державнiсть. Збройна сила. Вiра Христова”. За втiлення у життя цих великих iдей i боролися українськi вояки, хлопцi, як їх любовно називали мiсцевi жителi, якими командував отаман Бульба.
В одному з номерiв “Гайдамаки” вмiщено текст промови отамана, у якiй є рядки, якi прекрасно характеризують його погляди: “Я не є демократ, анi соцiалiст, анi так званий “гурра-нацiоналiст”. Мало того, менi досi навiть було заборонено називатися українцем. Отже, я є “тутейшим” полiщуком… Я з них вийшов i вiд них анi на крок не вiдiйшов.
…Влада в Українi належатиме тому, хто її здобуває сам великою iдеєю i державно-нацiональним чином.
Вождь мусить панувати не багнетом i нагаєм над тiлом свого народу, а тiльки над його душею, своєю духовною силою. Влада без iдейного пiдйому – це мертва бовтанина”.
Отаман виступає за безумовну самостiйнiсть України. Вона не повинна бути нi вiд кого залежною.
Тарас Боровець (Бульба) у рядi номерiв “Гайдамаки” вмiстив серiю сатиричних “Листiв до Сталiна”, у яких викриває його, як лютого ворога українського народу. В одному з них читаємо: “Диєло оньяке: вона все бає, що собака Сталiн ниби ви, Вiссарiоне Йосиповичу, є нашим ворогом, а ворог i ворог. Синуов моїх погубив – душогуб. Злодiй!!! Так каге моя баба”. Зрозумiло, що тут автор майстерно використав полiську говiрку.
Згодом, уже перебуваючи за межами України (пiсля Другої свiтової вiйни жив у Нiмеччинi), вiн спiвпрацював з Українським Нацiональним Об’єднанням – полiтичним об’єднанням закарпатських українцiв. Згодом емiгрував до США. З 1948 року проживав в емiграцiї в Канадi. Тут вiн органiзовує випуск ряду видань, якi нелегально переправлялися в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталiнiстiв. Цi видання пiднiмали дух воякiв, вселяли їм вiру в їхню перемогу. Це – “Бюлетень Головної Команди УНГ”, “Меч i Воля”, вишкiльнi зошити “Вiйськова справа”, у яких вiн передає свiй бойовий досвiд молодим, численнi летючки за “залiзну заслону” i т.д.
Випустив отаман ряд окремих видань. Досить цiкавий, наприклад, у цьому планi i “Короткий нарис iсторiї, iдеологiчно-моральнi основи та полiтична платформа Української Народної Революцiйної Армiї”, “Кредо Революцiї”, що вийшли друком у 1946 роцi в Парижi в друкарнi iм.С.Петлюри накладом полiтичного вiддiлу УНРА.
Привертає до себе увагу й часопис Української Народно-Революцiйної Армiї (закордонне видання) № 1 за 1947 рiк, випуск якого налагоджено було за прямою участю отамана. Вiдкривається це 32-сторiнкове, гарно, зi смаком оформлене, видання великою за обсягом статтею Тараса Боровця (Бульби) – “Демократiя в полонi”, яка закiнчується висновком, здається, який не втратив своєї актуальностi i в нашi днi: “Головна режисерiя свiтопiдпалювання та воєн iз засягом полiтичної зброї на весь свiт мiститься у Кремлi. А звiдси само собою виникає, що мiсце Сталiна, Молотова та Вишинського не в демократичнiй ООН (Органiзацiя Об’єднаних Нацiй – Г.Б.), а в новому Нюрнберзi, бо це – найбiльшi злочинцi й вороги свiтового миру, людства та всякого поняття людської законностi”.
А в 1951 роцi накладом пропагандивного вiддiлу Української Нацiональної гвардiї було випущено брошуру Т.Боровця (Бульби) “Збройна боротьба України”, у якiй її автор у досить стислiй формi висвiтлює етапи важкої боротьби, яку вiв за свою самостiйнiсть український народ, починаючи з 1917 року й до 1950-го. Закiнчується праця пророчими словами: “Починаючи вiд 1917 року, український вояцький стан гiдно бореться за iдеали Української Народної Республiки. Ми маємо всi пiдстави вiрити, що вiн переможе. Так є! Україна бореться, i Україна переможе!”
Але вiнцем отамана слiд вважати його книгу “Армiя без держави. Слава i трагедiя українського повстанського руху. Спогади”, яка вийшла з друку старанням Iнституту Дослiдiв Волинi у Вiннiпезi (Канада). Книга ця, яку написав сам автор, складається з чотирьох частин, заголовки яких розкривають їх змiст – “Мiж двома вiйнами”, “Революцiйно-партизанська боротьба проти бiльшовикiв”, “Революцiйна боротьба проти Гiтлера”, “Дальша боротьба України проти комунiстичної Москви”.
Але авторовi не судилося дожити до появи друком його спогадiв: вiн помер 15 травня 1981 року, тобто за кiлька мiсяцiв до виходу у свiт цiєї книги (326 сторiнок).
Вихiд у свiт цiєї книги – велика подiя в iсторiї України – автор її спростовує незаперечними фактами всi брехливi нашарування тоталiтарної пропаганди щодо генези та розвитку української збройної сили.
Проте протягом рокiв жителi України були позбавленi можливостi знайомитися з цiєю цiнною працею, у якiй у всiй своїй величi постають мужнi борцi за честь, свободу й незалежнiсть України. I лише нинi, коли Україна робить свої першi кроки до своєї справжньої самостiйностi, ця книга потрапила нарештi до Батькiвщини свого автора й вiдразу завоювала заслужену повагу. Бо ця книга – пам’ятник тим героям, патрiотам, хто у страшнi часи Другої свiтової вiйни взяв у свої руки зброю i воював за Соборну, Незалежну, Самостiйну Україну i, не вагаючись, вiддав за цю священну справу найдорогоцiннiше – своє життя, часто таке молоде. Книга ця вчить наше пiдростаюче поколiння любовi до своєї Вiтчизни – України.
Похований отаман – генерал-хорунжий, кавалер вищих українських нагород – Воєнного Хреста та Хреста Українського Вiльного Козацтва – з вiйськовими почестями у присутностi тисяч людей на українському Пантеонi-кладовищi в Бавнд-Бруцi пiд Нью-Йорком. Пiсля панахиди з прощальним словом до присутнiх промовляв отець протоiєрей В.Базiлевський: “Вiдiйшов вiд нас у вiчнiсть воїн-лицар, брат Тарас, який усе своє свiдоме життя присвятив боротьбi за волю i державнiсть України. Вiн безмежно й надмiрно понад свої сили i зруйноване ворогами здоров’я сповнив свiй обов’язок перед Батькiвщиною у любовi до Христа й уярмленої Батькiвщини, вiн поривав i приєднував до боротьби маси людей. Вiн став невмирущою iсторичною постаттю у життi й боротьбi України”.
www.oun-upa.org
