Кенгірський концтабір
Сьогодні Кенгір – мікрорайон міста Джезказган у Карагандинській області Казахстану. А в 1950-х роках це було селище на річці Каракінгір, у якому розквартирувалося 1952-го управління шістьма навколишніми концтаборами, розміщеними в радіусі 75 кілометрів. 1954 року 20698 вічно голодних каторжан (головним чином – політичних, а в тому числі – 16677 чоловіків та 4021 жінка) видобували тут виснажливою працею мідну й марганцеву руду та споруджували об’єкти промислового і громадського призначення.
Причому взимку – на лютому морозі. За даними одного із в’язнів Кенгіру – Ярослава Гомзи, з тих 7,5 тис. каторжан, яких етапували 1944 року на Джезказганщину, уже через рік у живих залишилося до 300. Та й ті були бригадирами й табірною обслугою. А, за свідченнями ще одного в’язня Кенгіру – Онуфрія Бутковського з Великих Гаїв на Тернопільщині, над зеками (так називали в’язнів через позначку „з/к“ у документах, що означала „заключенный“) ще й знущалися, годуючи їх час від часу пересоленою рибою, яку можна було запити тільки з калюж.
Тому ув’язнені масово хворіли на дизентерію й умирали. Та відмовитися від такої підступної їжі міг дозволити собі не кожен. „Голод довів мене до того, що не міг згадати обличчя рідних і близьких, - розповідав О. Бутковський. - Бувало, щодня із барака виносили по 10-15 трупів“.
1954 року 9596 кенгірських зеків (46,3% від їхньої загальної кількості) були українцями, переважно – „західняками“. Відтак їхньою рідною мовою спілкувалися з ними й ті представники інших націй, які не володіли російською чи воліли не послуговуватися нею. Більшість із наших співвітчизників, ув’язнених у Кенгірі, або брали перед тим участь у русі опору, керованому проводом ОУН і командуванням УПА, або безпідставно звинувачувалися у цьому карателями.
Та внаслідок нелюдської каторги, знущань і сваволі табірних начальників та наглядачів і друга категорія цих в’язнів також поступово перетворилася на затятих націоналістів. Їхні переконання поділяли також ув’язнені тут білоруси, естонці, латиші та литовці. За свідченнями колишніх зеків, каралися та мучилися в Кенгірі ще й вояки червоної та низки іноземних армій. У тому числі – німці, румуни, японці. Був навіть негр – капітан американської армії, який випадково заїхав на танку в радянську зону окупації Німеччини вже після того, як СРСР та США перестали бути союзниками.
Для того, аби тримати усіх у покорі, їхні конвоїри час від часу відкривали по них вогонь, користаючись щонайменшою для цього підставою, а іноді – й без неї. Та часто досягали протилежної мети. Далеко не всі політв’язні погоджувалися на роль мовчазних ягнят. Каторжани, котрі потрапили за колючий дріт за те, що зі зброєю в руках протистояли окупантам, воліли померти як вояки, аніж мовчки очікувати на свою неминучу смерть. Тим паче, що українські та литовські нерадянські партизани ще й залишалися вірними своїй присязі вояків.
Оунівці та упівці вважали для себе також чинним і звернення ОУН-УПА „До насильно вивожуваних на Сибір і на більшовицькі каторжні роботи“, яке закликало їх не припиняти боротьби навіть за колючим дротом. Відтак українські й литовські політзеки постійно повставали, змусивши спадкоємців Сталіна дещо послабити після його смерті табірний режим і навіть відпустити 1953-го на волю 1181264 в’язнів. В очікуванні подальшого згортання ГУЛАГу повстання у таборах припинилися. Та відтепер до них спонукали чекісти – аби виправдати свою жорстокість, за яку вже почали звільняти з їхніх доволі „хлібних“ посад і навіть судити.
Зокрема навесні 1954-го з Новосибірського виправно-трудового табору та Колими для провокування збройних сутичок у Кенгірській табірній зоні туди прислали етап із 494 кримінальними злочинцями. Причому поселили їх у третьому табірному підрозділі, у якому утримували переважно націоналістів із Західної України та Прибалтійських країн. Однак політкаторжани переконали кримінальників у тому, що оскільки їх у Кенгірі значно більше, то вони передушать своїх кривдників. Тоді адміністрація вдалася до інших провокацій.
Із 16-го по 18 травня 1954-го солдати побили понад 35 політв’язнів, завдавши кільком із них важких тілесних ушкоджень. А 17 травня, використавши як привід взаємні привітання чоловічої колони каторжан, яка поверталася з роботи, та жіночої, котра ішла працювати в нічну зміну, конвоїри відкрили по них вогонь, застреливши на місці 13 в’язнів. Ще п’ятеро з 38 поранених померли згодом.
Відтак уночі 18 травня політкаторжани на чолі з волинянином Віталієм Скіруком та іншими українськими націоналістами розгромили штрафний та слідчий табірні ізолятори й звільнили з них своїх товаришів. А також зруйнували паркани між табірними підрозділами, аби об’єднатися у боротьбі проти сваволі адміністрації. Та остання, увівши війська, придушила того дня спротив. При цьому загинуло ще 13 в’язнів, а 43 – поранено (як, утім, і 10 чоловік із табірного персоналу).
У відповідь усі каторжани прогнали адміністрацію табору, відмовилися виходити на роботу й зажадали комісії з Москви для розслідування трагедії та послаблення нелюдського режиму. Незалежністю від своїх катів та їхніх порядків каторжани користувалися 40 (!) діб. Упродовж них Кенгірський табір був вільнішим, аніж увесь „соціалістичний табір країн народної демократії“ разом узятий. А кенгірські зеки – найрозкріпаченішими людьми в СРСР. Для того, аби надати своєму опору організованості, вони створили повстанський комітет, до якого, зокрема, увійшли член ОУН та вояк УПА Михайло Пендрак зі Славського на Дрогобиччині, який очолив „військовий відділ комітету“, його землячка та керівник жіночої сотні ОУН Ганна Михайлевич, священик УГКЦ і капелан УПА Омелян Суничук, вояк УПА, уродженець села Мстишин Луцького району Віктор Скірук, учителька зі села Бідків на Станіславівщині, член ОУН та мати вояка 1-ї дивізії УНА Лідія Супрун.
Були в тому комітеті й представники інших націй, однак міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов та генеральний прокурор СРСР твердили у спільній записці до Ради Міністрів СРСР, що масовою непокорою в Кенгірі керують оунівці. А російський письменник та політзек Олександр Солженіцин твердив у книзі „Архіпелаг ГУЛАГ“, що українські націоналісти, які увійшли до комітету, насправді були спостерігачами в ньому від тих своїх керівників, які залишалися у тіні, аби очолювати повстання й тоді, коли усіх комітетчиків заарештують.
За даними історика Лесі Бондарук, зокрема серед тіньових керівників повстанців був і Михайло Сорока – керівник „ОУН-Північ“ („Заполярного проводу ОУН“). У всіх табірних пунктах Кенгіра були збудовані барикади. Для їхньої оборони готувалася найрізноманітніша зброя. Після придушення повстання слідчі зафіксували, що в політкаторжан було вилучено 1577 металевих прутів і пік, виготовлених ними. Змайстрували вони й 291 ніж-фінку, 68 шабель, 40 вил і списів та 26 саморобних гранат, мали чотири пістолети, 26 сокир, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 – із піском, понад 20 кг товченого скла, 2113 штук інших гострих і металевих предметів. А з рентгенівського апарата – короткохвильовий радіопередавач, який інформував джезказганців про повстання у Кенгирі.
Коли в Джезказгані спробували зашкодити його роботі, обезструмивши табір, у ньому створили маленьку гідроелектростанцію. Запускали й повітряного змія, із якого на всі боки розліталися листівки, у яких розповідалось про справжні причини повстання. Відтак керівництву ГУЛАГу нічого не залишалося, як послати на його придушення танки 1-ї мотострілкової дивізії військ НКВС імені Фелікса Дзержинського. Повстанцям, за словами Онуфрія Бутковського, вдалося підпалити три з них запалювальною сумішшю. Перед рештою танків устали, сподіваючись спинити їх, каторжанки.
Однак залізні „аргументи“ НКВС холоднокровно розчавили їх. А коли хтось намагався врятуватися (як, приміром, білоруська націоналістка Євгенія Шостак), заскочивши на підвіконня, танкіст збивав його під гусениці своєї бойової машини стволом. За різними даними, під гусеницями танків загинуло від 200 до 500 жінок-політв’язнів. Частина учасників повстання свідчила також, що активну участь у його придушенні взяли й бомбардувальники. А загалом, захищаючи „Кенгірську повстанську республіку“, загинуло понад 700 її громадян. Причому багатьох із них добивали після того, як вони падали внаслідок поранення. Розстріляли й тих членів повстанського комітету, які не були таємними агентами табірної адміністрації. Однак їхня героїчна смерть не була даремною, бо вони таки домоглися згортання упродовж кількох наступних років ГУЛАГу, врятували таким чином наступні покоління громадян Радянського Союзу від тортур і смертей у „рідних“ концтаборах.
www.slavaukraini.org
