Павло Скоропадський: останній гетьман України

Дитинство та формування особистості Павла Скоропадського
Павло Скоропадський народився 15 травня (3 травня за старим стилем) 1873 року у Вісбадені, де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (Миклашевська), відпочивала на мінеральних водах Німеччини. Дитячі роки (з 5 років) він провів на Чернігівщині в Тростянці, в родовому маєтку Скоропадських. Пізніше Павло Петрович згадував: “Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда”. В оселі Скоропадських постійно співали українських пісень. На стінах висіли портрети гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи, до якого ставились з симпатіями. Тут також висіла козацька зброя і стояли старосвітські меблі, а на полицях милували око чудові старовинні сервізи, келихи, кубки і книги. Останніх було багато, ціла бібліотека, різними мовами, а надто книжок українських – друкованих і давніх рукописних. В родині шанували українські звичаї і дотримувались українських традицій. Любов і шана до свого рідного, українського, національного перейшли й до хлопця, визначили його життєвий шлях.
Тобто саме на Чернігівщині Павло Скоропадський отримав перші паростки любові до рідного краю, до України.
Разом з тим, він належав до родини російських аристократів. Його предки зробили собі кар’єру в Російській імперії. До того ж, Україна в ті часи була лише частиною великої російської держави. Відтак, на розвиток особистості Павла Скоропадського впливали дві культури: російська й українська. Що й позначилось пізніше, під час керівництва ним Українською Державою, на прийнятті ним рішень.
Дід Павла Скоропадського – Іван Михайлович Скоропадський, засновник Тростянецького дендропарку – мав надзвичайно великий вплив на свого онука, передусім в морально-етичних і релігійних питаннях. Павло Петрович писав у своїх «Спогадах…» про діда: «Я пам’ятаю, як він вражав багатьох моїх співрозмовників тими глибокими пізнаннями у питаннях теологічних і довжелезними цитатами зі священних книг напам’ять, які він тоді використовував під час дискусій на релігійні теми»: “… це була розумна і освічена людина. … він стежив за літературою декількох мов, цікавився політикою, був чудовим господарем, брав активну участь у місцевому житті Полтавщини”. Іван Михайлович також привчав онука і до фізичної праці. Навчався Павло Скоропадський в Стародубі, в місцевій прогімназії.
У 1885 році передчасно помирає батько Павла, Петро Петрович Скоропадський, і життя сім’ї різко змінюється.
Перед підлітком постає завдання: вибрати свій шлях в житті. З дитячих років його приваблювала військова кар’єра та й сімейні традиції співпадали з мріями Павла. Марія Андріївна вирішує влаштувати сина в Пажеський корпус. Цей військово-учбовий заклад був доступний лише для дітей вищих кіл аристократії. Марія Скоропадська просить аудієнції в Олександра ІІІ. Імператор відгукується на прохання матері і призначає Павла «пажем височайшого двору».
Сім’я Скоропадських залишає Тростянець і вирушає до Москви, де Павло проходить домашній курс навчання, готуючись до вступу в Пажеський корпус.

Військова кар’єра
Павло Скоропадський успішно склав вступні екзамени і був прийнятий у 1886 р. до 3 класу привілейованого військово-учбового закладу. Попереду майбутнього генерала чекали нелегкі роки навчання.
У Пажеському корпусі серйозно ставилися до вивчення предметів і успішності. Отож молодий Скоропадський, хоча й наполегливо навчався, однак деякі дисципліни йому давались тяжко. Про це свідчить той факт, що мати Павла, турбуючись за успіхи сина наймала йому репетиторів, які допомагали йому у вивченні особливо складних предметів.
Разом з тим, П.Скоропадський самостійно підвищує свій інтелектуальний рівень: читає художню та наукову літературу.
З часом, Павло Скоропадський досягає значних успіхів у навчанні. І в жовтні 1892 р. він отримує перший чин: камер-пажа.
У 1893 р. Павло Петрович успішно закінчує Пажеський корпус за першим розрядом. Йому присвоюється чин корнета і він призначається для проходження служби у лейб-гвардії Кавалергардський полк. Цей полк був одним із кращих у гвардійських кавалерійських частинах, у ньому проходив службу і батько Павла.
Завдяки прекрасній військовій освіті та особистим якостям Скоропадський досить швидко піднімається сходинками військової кар’єри. Так, у 1894 р. його тимчасово призначають виконувати обов’язки командира ескадрону Кавалергардського полку. А, через рік він виконує посадові обов’язки корнета.
У 1895 р. за сумлінність у службі Павла Скоропадського нагороджують орденом Австрійського Кавалерського хреста Франца-Йосифа 3-го ступеня.
Згодом, П.Скоропадський отримує призначення на посаду полкового ад’ютанта полку, а в грудні 1897 р. – стає поручиком.
Але не лише військова служба приваблює молодого Скоропадського. Він бере відпустку і їде за кордон. Відвідує Англію, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Німеччину, Францію, пильно приглядається до тамтешнього життя, і нарешті потрапляє в Париж і залишається там надовго, бо він полонив серце Павла Петровича. Він відвідує лекції у знаменитому університеті, до болю в голові сидить у Французькій національній бібліотеці, годинами блукає по залах Лувру та інших музеїв, відвідує художні вернісажі.
У січні 1897 р. Павло Скоропадський одружується з Олександрою Дурново, дочкою генерал-ад’ютанта царя Петра Павловича Дурново і його дружини князівни Марії Василівни Кочубей. До речі, обом молодятам довелося докласти багато зусиль, щоб нарешті одружитися. Батько нареченої, довго не погоджувався на шлюб. Але кохання перемогло. Ця жінка стане найщирішим другом свого чоловіка, чудовою матір’ю їхніх дітей. Скромна, чуйна, чарівна і найвищою мірою природна вона успадкувала кращі риси своєї матері, доброту якої знала петербурзька біднота. А від батька вона взяла сильний характер.
Через декілька років щасливе подружжя мало четверо дітей: Марію (1898 р.), Єлизавету (1899 р.), Петра (1900 р.) та Данила (1904 р.). Пізніше в Скоропадських народилося ще двоє дітей: Павла у 1915 році (помер у трирічному віці) та Олену у 1919 році (вона живе нині у Швейцарії, кілька разів відвідувала Україну, приїздила і в Чернігів та в Тростянець).
Розпочинається російсько-японська війна і молодий Скоропадський, вихований у кращих традиціях офіцерського корпусу, проситься на фронт. Його призначають командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська. За хоробрість у бою з японцями він отримує золоту зброю. Згодом, Скоропадського призначають на посаду ад’ютанта Головнокомандувача Російськими військами на Далекому Сході генерал-ад’ютанта Линевича М.П. Вірний воїнському обов’язку, осавул Скоропадський працює у військових частинах за дорученням Головнокомандувача, коли цього потребують обставини, бере участь у бойових діях, надихаючи солдатів і офіцерів особистим прикладом.
Російсько-японська війна стала своєрідною військовою школою для Павла Петровича. Він здобув великий бойовий досвід, підвищив свою тактичну та аналітичну майстерність у плануванні й розробці військових операцій.
Після завершення війни П.Скоропадський призначають флігель-ад’ютантом царя (з 1905 р.). А невдовзі він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку.
Особовий склад полку з пошаною та любов’ю ставився до молодого офіцера. Не залишався він і поза увагою командування. Отож Павло Скоропадський швидко просувається сходинками військової кар’єри. У 1912 році він отримує чин генерал-майора. Його Кінний полк вважався «однією із боєздатних частин в армії Російської імперії».
Хоча, Павло Скоропадський і отримав його у жалюгідному стані. Але генерал усю свою енергію і вміння спрямовує на професійну, моральну і фізичну підготовку кожного кавалериста в умовах тогочасного бою. І всі ці зусилля позитивні.
Розпочинається Перша світова війна і Павло Скоропадський знову на фронті. І вже на початку війни, 6 серпня 1914 р., Кінний полк генерала відзначився у бою під Краупішкеном. Скоропадського нагороджують орденом Святого Великомученика і Переможця Георгія 4-го ступеня.
Величезний досвід ведення бойових дій, здобутий у попередній війні став йому у нагоді. Павло Петрович вміло керує полком, за що отримує високі нагороди та підвищення по службі. І невдовзі він командує всією 1-ою гвардійською кавалерійською бригадою.
Влітку 1916 р. Павло Скоропадський отримує чергове звання – генерал-лейтенанта. Через рік він приймає командування 34-армійським корпусом, який розташувався на Україні. Тут Павло Петрович і ознайомився з українським національно-визвольним революційним рухом.
Відтак, молодий командир, беручи участь у двох війнах, набув величезний бойовий досвід. А перебуваючи на посаді флігель-ад’ютанта царя Павло Петрович Скоропадський ознайомився із управлінням державою. Цей досвід стане йому в нагоді в майбутньому, під час перебування на посаді гетьмана Української держави.
Поїздки Скоропадського сприяли розширенню його світогляду, розвивали допитливість і спостережливість, прилучали до європейської культури.

П.Скоропадський і український національно-визвольний рух
У 1918 р. внаслідок революційних подій у Росії впало самодержавство і влада перейшла до рук Тимчасового комітету Державної Думи.
В Україні активізується національно-визвольний рух, формується його керівний центр – Українська Центральна Рада, висуваються вимоги надання Україні автономії. На підтримку цих вимог в Києві проходять багатотисячні маніфестації.
Досить цікавими документами, де розкривається погляди Скоропадського на ситуацію в країні є його листи до дружини. У них він пише: «…Я не збираюся закопатися й оплакувати минуле, а взяти в тій або іншій формі найжвавішу участь в громадському житті, звичайно, важко сказати зараз, де і в якій формі». Також він радить сину Данилові вчити українську мову і натякає на власні плани «зробитися українцем».
Варто згадати ще один цікавий епізод, який стався у квітні 1917 року. Павло Скоропадський їздив в штаб командуючого армією Валуєва і по дорозі зупинився в Сарнах, де провів кілька годин в Кінній Гвардії. В розмові зі старшинами один поляк сказав Палу Петровичу, що йому варто взяти активну участь в українському русі, що Скоропадський міг бути видатним українським діячем, навіть Гетьманом. Павло Скоропадський тоді не виношував особистих «гетьманських» планів, однак ця розмова утрималася в його пам’яті.
Навесні 1917 року український національний рух охопив і армію. Павло Петрович дістає дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став Першим Українським корпусом. До його складу увійшло вісім полків, об’єднаних у дві дивізії. Полкам присвоїли імена відомих військових і державних діячів України: І-ий Київський імені Богдана Хмельницького, 2-ий Стародубський імені гетьмана Сагайдачного, 3-ій Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, 4-ий Чернігівський імені гетьмана Полуботка і т.д. Незабаром в корпусі було «6000 добре здисциплінованих вояків».
Наведемо дуже цікавий епізод, замовчуваний і досі більшістю істориків.
У Петрограді владу захоплюють більшовики і під впливом агітації наприкінці листопада 1917 року «вояки 2-го гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ». П.Скоропадський зі своїми полками вирушає їм назустріч. Збільшовичені війська «були зненацька захоплені, роззброєні, негайно погружені в потяги і відіслані» до Росії. Таким чином, Павло Скоропадський урятував від розгрому, пограбування та наруги значну частину території України.
Лише завдяки рішучим діям генерала Скоропадського Українська Центральна Рада залишилася при владі. Однак, замість належної оцінки дій він зустрів в українському уряді холодне ставлення до його особи і корпусу. На думку відомого історика Н.Полонської-Василенко: “Генеральний Секретаріат побоювався зростаючого авторитету генерала, підозрював в особі Скоропадського “майбутнього Бонапарта”. До того ж, ідеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Україні регулярної армії.
П.Скоропадський пише рапорт про звільнення. Це рішення він прийняв з болем у серці, бо руйнувалися його сподівання «закласти міцний фундамент для будови регулярної української армії і тим утворити умови, без яких держава Українська не могла існувати».
Українські соціалісти, які перебували на той час при владі, погоджувалися лише на «українізацію» військових частин. У їх уявленні вона полягала в суто культурницькій роботі. І лише Павло Скоропадський надав військовій частині не лише українське обличчя, а й зберіг її бойову міцність. В одному з листів до свого знайомого Раттеля – генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту, Скоропадський пише: «…Якщо за справу взятися енергійно, міг би вийти дійсно хороший корпус у військовому відношенні, але, звичайно, у політичному він, імовірно, потім в Україні відіграв би величезну роль – це треба враховувати. Що ж до мене, то я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації підходжу…».
Але й після відставки, він дбає про захист молодої Української держави; працює над створенням козацького війська. Проте, на його думку, цій справі протидіяв український уряд.
На початку 1918 року російська більшовики окуповують Україну. І лише завдяки підписанню угоди в Брест-Литовську Української Народної республіки з Центральними державами, Україна була звільнена від російських більшовицьких військ, а на її територію введені німецькі та австрійські війська. Відповідно до Угоди, уряд України мав задовольняти їх продовольчі потреби. Політика Центральної Ради викликає розчарування майже в усіх верствах населення України.
Над ситуацією в країні замислюється і Павло Скоропадський. Він приходить до висновку, що соціалістичні партії не здатні вивести країну з кризи. Павло Петрович працює над створенням партії, яка, на його думку, «зможе поставити нашу державу на правдивий шлях розвитку».
Тим часом, в Україні шириться хаос і безладдя. Ряд партій висловлюють невдоволення політикою Центральної Ради. Загострюються відносини Ради із німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. Німці не задовольнялися роллю найманців, а хотіли проводити власну політику задля отримання продовольства та сировини, обіцяних Центральною Радою. Проте, вона ставала на шлях пасивного опору виконанню власних зобов’язань.
Павло Скоропадський намагається перехопити ініціативу, починає енергійно діяти. Створена ним Українська Народна Громада була вже помітною політичною силою. Навколо генерала згруповуються антисоціалістичні сили, починаючи від великих поміщиків і закінчуючи дрібними земельними власниками селянами. Він зустрічається з німецьким командуванням і домовляється про нейтралітет. Павло Скоропадський укладає з ними угоду про дотримання пактів Берестейської угоди, зокрема задоволення потреб німецьких військ.
29 квітня 1918 року з усіх кінців України в столицю на Хліборобський Конгрес з’їхались 6432 уповноважених представників від 8 українських губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської та Харківської. Основні вимоги учасників зібрання: наведення порядку в державі, поновлення приватної власності на землю, утворення сильної влади. Гетьманом України одноголосно обрано Павло Скоропадського. Цього ж дня всі державні установи Києва взяті його прихильниками. Жодне історичне джерело не зафіксувало фактів масового невдоволення зміною влади.
Це був закономірний кінець Центральної Ради, яка не змогла об’єднати всі верстви суспільства задля створення держави, занедбала військову справу, не змогла розв’язати одне з найважливіших питань – земельне.
Керівництво Української Центральної Ради не використало великий військовий досвід генерала Павла Скоропадського, його бажання допомогти українському національному руху у становленні держави.

Гетьманська держава Павла Скоропадського
Новообраному гетьману в спадок дісталась країна, яка перебувала у важкому економічному та політичному становищі. Отож він без зволікань приступає до виконання обов’язків, покладених на нього історією.
29 квітня 1918 року було оприлюднено «Грамоту до всього українського народу». У документі Скоропадський оголошував себе гетьманом всієї України, повідомляв про розпуск Центральної і Малої Рад та земельних комітетів, оприлюднював основні завдання, які стояли перед владою, закликав «громадян і козаків України – без ріжниць національності і віросповідання помогти» у «великовідповідповідальному ділі». На зміну УНР приходить – Українська Держава, яка й стала офіційною під час правління Павла Скоропадського.
Були видані й оприлюднені й інші законодавчі акти. Він був головнокомандуючим армією, самостійно займався зовнішньою політикою, затверджував закони. Йому підкорялася виконавча, законодавча, судова влади. По суті, гетьман наділявся диктаторськими повноваженнями.
За задумом Павла Скоропадського, ці функції він мав виконувати тимчасово – «до вибрання Сейму і відкриття його діяльності».
Незважаючи на відмову українських соціалістичних партій співпрацювати з гетьманом, новий уряд був створений. Хоча, ставлення до його складу було різним. Так, на думку історика Ореста Субтельного, «в уряді бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів». Керівники соціалістичних партій виступили проти новоствореного Кабінету Міністрів, назвавши його неукраїнським.
До речі, до складу уряду також увійшли і чернігівці. Це були високоосвічені і талановиті люди, які свято вірили в майбутнє Української держави.
Очолив Кабінет Міністрів Федір Андрійович Лизогуб – нащадок старовинного козацького роду з Чернігівщини. Його батько, седнівський поміщик Андрій Іванович Лизогуб (1804-1864 рр.), підтримував дружні зв’язки з Т.Шевченком та іншими діячами культури. Федір Лизогуб вибрав собі кар’єру земського діяча. Спочатку він – гласний Чернігівського губернського зібрання, а потім голова – земства Полтавської губернії.
Федір Андрійович користувався заслуженим авторитетом, але політикою не цікавився. «Наше гасло – праця, а не політика…» – заявив він в одному з інтерв’ю берлінській газеті.
Міністерство іноземних справ очолив Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951 рр.), нащадок рідного брата гетьмана України Петра Дорошенка – Никона. Дмитро Дорошенко – визначний український історик, освіту він здобув у Варшавському, Петербурзькому, Київському університетах. Викладав історію, займався журналістикою Співробітничав у Київській і Катеринославській «просвітах». Як політик, належав до поміркованої ліберальної течії в українському національно-визвольному русі.
У серпні 1917 року Дмитра Дорошенка призначено Чернігівським губернським комісаром Тимчасового уряду. У грудні того ж року за його допомогою і підтримкою засновано видавництво «Сіверянська думка». Влітку 1918 р. видавництво видало книгу Дмитра Івановича «коротенька історія Чернігівщини». До речі, один екземпляр цієї книжки зберігається нині в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В.Тарновського.
З 1919 р. Дмитро Дорошенко в еміграції. Він опублікував близько 1000 праць з історії України, української історіографії, культури, церкви, літератури тощо. Був обраний професором ряду найвизначніших університетів Європи, США і Канади.
У своїх спогадах «Війна і революція на Україні» та «Мої спомини про недавнє минуле», що посідають визначне місце в українській мемуаристиці, він описав події громадянської війни і революції на Чернігівщині.
Високі посади в уряді Павла Скоропадського займав ще один чернігівець – Микола Прокопович Василенко. До речі, саме він спочатку очолював Кабінет Міністрів, а потім передав його Федору Лизогубу.
Народився Микола Василенко в місті Есмані Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Історик, активний член багатьох громадських та просвітницьких товариств, автор фундаментальних наукових праць з історії гетьманщини. В уряді Скоропадського він займав посаду міністра освіти, а згодом міністра народної освіти та мистецтв. Деякий час за сумісництвом виконував обов’язки міністра закордонних справ.
У листопаді 1918 року Павло Скоропадський затвердив новий склад уряду. На посаду міністра освіти був призначений Володимир Павлович Науменко, філолог, етнограф, культуролог, родом із Новгорода-Сіверського. Він випускник історико-філологічного факультету університету ім. св. Володимира, редактор журналу «Киевская старина». В Тимчасовому уряді Науменко був попечителем Київського учбового округу, а потім заступником голови УЦР.
Мав чернігівське коріння і член уряду Ігор Олександрович Кістяківський. Родоначальником цього роду був Кістяківський Омелян Васильович ( другої пол. ХУІІІ – поч. ХІХ ст.) – кріпак, управитель маєтку графа Іллі Безбородька в Стольному Менського району. Його нащадки прославили Україну і світ.
Ігор Кістяківський – юрист, був доцентом університету св. Володимира у Києві. З травня 1918 року – державний секретар в уряді Ф.Лизогуба, а потім – міністр внутрішніх справ.
Культурне будівництво в Українській держав очолював Петро Якович Дорошенко, заступник міністра освіти, завідуючий Головним управління мистецтва і національної культури. Він народився на Чернігівщині, закінчив Новгород-Сіверську гімназію, працював у Чернігівській губернській архівній комісії, збирав старожитності України, у 1917 році заснував у Чернігові українську гімназію.
Оцінюючи вклад Петра Дорошенка і його соратників у розвиток науки, освіти та культури в Україні, Павло Петрович Скоропадський писав: «І Академія Наук, і два університети (Київський і Кам’янецький), і багато-багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, також інституцій для розвитку різних мистецтв – це наслідки відданості українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький, Науменко, Петро Якович Дорошенко… Ці люди блискуче проводили в життя та загальні директиви, що я спільно з ними опрацював. Такі директиви легко було давати, та в хаотичних умовах 18-го року в Україні – дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці люди зуміли це зробити».
Урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декілька місяців відновлено дійовий адміністративний апарат, багато зусиль здійснено для відновлення промисловості, розроблено законодавство, яке заохочувало інвестиції в економіку держави.
Але найбільших успіхів вдалось досягнути в національно-культурному питанні. Протягом літа було «відкрито 54 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150» Найбільшим досягненням в царині культури вважалося відкриття Української Академії Наук. Наталія Полянська-Василенко писала: «Протягом багатьох років вона залишалась науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України».
Хоча, німецьке та австрійське командування й не було зацікавлено в появі збройних сил Української держави та після тривалих переговорів гетьману вдалось добитись дозволу на створення восьми армійських корпусів. Незважаючи на обмаль коштів, але завдяки професіональному підходу вдалося сформувати декілька військових частин. Разом з тим, формується козацьке військо та військо-морський флот.
Проте, основним каменем спотикання для уряду Скоропадського стало земельне питання. Бо, відновлення приватної власності на землю викликало невдоволення серед селянських мас. Розроблений в листопаді 1918 року проект земельної реформи, так і не було впроваджено в життя.
Однією із найважливіших ділянок діяльності гетьманського уряду була зовнішня політика. А її основними напрямками: налагодження економічних та культурних зв’язків з іншими державами, відкриття в них дипломатичних установ. Консульства не лише сприяли налагодженню зовнішньополітичних взаємин, а також інформували світову спільноту про народження в муках війни та революцій суверенної держави.
Прихід до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського викликав у суспільстві неоднозначне ставлення. У травні 1918 року в ряді повітів Чернігівської та Подільської губерній відбулися нелегальні селянські з’їзди, спільними гаслами для них стали: невизнання гетьмана і уряду держави, заклики до збройного повстання.
Соціалістичні партії оголосили опозицію уряду і гетьману, створили Український Національно-Державницький Союз, який проводив антигетьманську політику. Павло Скоропадський та його представники неодноразово зустрічалися з керівництвом УНДС, пропонували їм посади в уряді, дослухалися до їх національних вимог. В жовтні 1918 року було утворено коаліційний уряд, але виявилося, що керівники опозиції таким чином лише хотіли приспати пильність гетьмана. Адже Володимир Винниченко вважав, що тільки «силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс».
Тим часом, різко змінюється міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорщина, в Німеччині відбулись революційні події. Виникла ситуація, коли австрійські та німецькі війська могли залишити територію України. Таким розвитком подій могла скористатися Росія, яка давно чекала нагоди заволодіти українськими землями.
Соціалістична опозиція розпочинає підготовку до збройного повстання.
Павло Скоропадський шукає порозуміння з державами Антанти. Але даремно: вони не хотіли визнавати Україну як державу. І тоді гетьман відважується на рішучий крок: відправляє коаліційний уряду відставку і оголошує грамоту в якій йдеться, «що віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».
Опозиційні соціалістичні сили розпочинають повстання і закликають населення до повалення гетьманської влади. Перший бій відбувся під Мотовилівкою на залізничному шляху Київ-Фастів, гетьманські війська зазнали нищівної поразки. Директорія продовжує наступ на Київ. 12 грудня після запеклих боїв захисники української столиці були розбиті.
Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади: «Я, гетьман усією України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади» Гетьман передає свої повноваження уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня, 14 грудня, уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Тобто, відбулася демократична передача влади.
На думку професора Ореста Субтельного: «Гетьманщина «не спромоглася належним чином підійти до розв’язання основних питань, що їх поставила революція на Україні, – питання соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».
Проте, як зауважує ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський: «Гетьманщина мала ширше значення. Вона полягало в ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів, тобто, заможних селян і володарів маєтків». Українські соціалістичні партії скориставшись міжнародною ситуацією та розколом суспільства в державі, повалили гетьманську владу. Проте, Директорія не довго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.

Діяльність в еміграції
П.Скоропадський виїхавши до Німеччини залишається патріотом рідної землі. Він створює громадську організацію “Союз гетьманців-державників”, яка відстоювала інтереси українства. Павло Петрович користувався заслуженим авторитетом серед української еміграції. “Вся тодішня Україна” горнулась зі своїми скаргами і за моральною підтримкою до Гетьмана, який скріплював віру в краще майбутнє України” – згадували сучасники.
Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування гетьмана смертельно поранено. А 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен (Німеччина) перестало битися серце вірного сина України – Павла Петровича Скоропадського.

Історики зазначають, що доля ніби поділила життя Павла Скоропадського на дві частини. У першій (до 1917 року) він вірою і правдою служив Російському престолу, залишаючись українцем, а після 1917 року він поступово переходить до служіння українському народу, Українській державі. Спочатку – як військовий, тобто полководець, потім – як керівник держави, і нарешті, – як політичний і громадський діяч.

Післямова
Чому нині в складний період становлення української державності особливий інтерес викликає гетьманство Павла Скоропадського?
Його досвід керування країною цінний тому, що він по-перше глибоко пов’язаний з історичною традицією. Адже обрання Павла Скоропадського на з’їзді хліборобів гетьманом держави засвідчило життєвість історико-політичних традицій України. До влади в країні прийшов нащадок старовинного козацького роду – Павло Скоропадський.
По-друге, безуспішне намагання гетьмана та керівників уряду створити дієздатний і коаліційний Кабінет Міністрів має змогу провести аналогію. Бо, у 1918 році, як і в наш час «трагічна відсутність єдності національно-демократичних сил, істинного патріотизму чи свідомості не дає змогу поставити державні інтереси вище партійних, групових, заважає успішному подоланню труднощів у розбудові незалежної української держави».
По-третє, заслуговує уваги сучасників і досвід пошуку в період гетьманату соціальної опори влади, якою тоді називали власника.
По-четверте, не менш повчальною була культурно-національна політика Павла Скоропадського, яка завжди вимагала розуму і особливого таланту, толерантності до всіх інших народів, що населяють Україну.
По-п’яте, гетьман залишив корисний досвід в галузі зовнішньої політики. Він справедливо вимагав врівноваженої не тільки внутрішньої, але й зовнішньої політики, як по відношенню до Росії, так і до інших країн. Це потрібно враховувати й зараз при вирішенні проблем як українсько-російських відносин, так і внутрішньої політики, зокрема розв’язання національного питання.

Павло Скоропадський був умілим військовим командиром та адміністратором, але він ніколи не обіймав цивільних адміністративних чи державних посад, тим більше – не набув досвіду керування цілою державою. Успіх тут міг бути за наявності добрих порадників, помічників. Але в той час не вистачало справжніх політичних діячів, які б могли осягнути поточні проблеми та діяти в умовах того революційного часу. Ті, хто на словах виступав за українську державність, відмовлявся від співпраці з гетьманом. Більше того, бойкотували всі його звернення, вважали його перевертнем, не українцем, підозрюючи повсякчас у намаганнях ліквідувати українську незалежність.

Для сучасних істориків, політиків, керівників держави досить цінний період українського державотворення поч. ХХ ст. Так, видатний історик Станіслав Кульчицький зазначає, що “перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і в часи Павла Скоропадського: нездатність української політичної еліти знайти спільну мову, її невміння або небажання полегшити життя народу реформами”.

www.upi.org.ua