“Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за яскравими обрядами-святкуваннями, подовгу спілкуючись із селянами, я торкався чистого джерела давньої вікової культури, і, сам того не знаючи, вбирав у себе найдавнішу правду, трепетно торкався живого минулого і вчився любити й поважати свій народ”. Так писав один із найзнаменитіших танцівників, балетмейстерів і хореографів ХХ століття Серж Лифар, згадуючи дні, проведені у родовому маєтку поблизу Канева на Черкащині…
Сергій Лифар народився 2 квітня 1904 року в Києві, у багатій родині чиновника департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря і його дружини Софії (в дівоцтві – Марченко), доньки власника великого маєтку під Каневом Василя Марченка.
Все життя Сергій-Серж зберігав фото своїх мами з батьком, зроблене 1900 року: він – у мундирі, вона – в українському народному костюмі. Тут, на давній козацькій землі Канівщини, де пройшло його дитинство, малий Сергій із захопленням прислухався до оповідок про сиву давнину, про затятих рубак-козаків, які боронили свій край від ворожих набігів. Пізніше, коли Сергія вже називали Сержем і жив він у Франції, хореограф згадував про сімейну легенду, яка розповідала, що його рід походить від якихось загадкових вершників, які прибули в Україну мало не з казкової Індії і осіли на Запорозькій Січі… Відтоді розпочалася менш казкова, але не менш легендарна історія роду. У дідуся в архіві Сергій малим хлопцем бачив “пожовтілі, вицвілі грамоти з восковими печатками, дані Лифарям українськими гетьманами і кошовими отаманами Великого Війська Запорозького”…
Сергій Лифар з дитинства співав у церковному хорі Софіївського храму в Києві, у чудових наставників навчався гри на скрипці та фортепіано. Якось зазирнув у київську танцювальну студію полячки Броніслави Ніженської і, як сам пізніше згадував, “закохався в танець, став танцівником, ще не вміючи танцювати…” Був одним з найздібніших учнів Ніженської. Подумки повторював танцювальні па навіть тоді, коли вимушений був разом з батьком і братом переховуватися в лісах на околицях Києва – подалі від окупованої більшовиками столиці розгромленої УНР, в якій п’яні матроси тріумфуючої “диктатури пролетаріату” вишукували “буржуазних недобитків” – вони у кожному зустрічному інтелігентому чоловікові бачили дворянина або перевдягненого офіцера…
Батьки Сержа Лифора. Фото зроблене 1900 року в Києві або у Каневі
Коли повернувся до Києва, продовжив навчання. Хоча час, здавалося, був вже не для танців. Вдень ходив з батьком на заробітки, наймаючись рубати дрова, а потім ввечері йшов на заняття танцями. Вночі перевозив речі знайомої графині, допомагаючи переховуватись від чекістів, а вдень знову сонний йшов займатися…
Першою до Франції емігрувала 1922 року Броніслава Ніженська, яку запросили до танцювального колективу Дягілєва. Сергія викликали до ЧК, запропонувавши виїхати слідом за Ніженською, щоб доповідати, чим вона займається. Коли гнівно відмовився, слідчий попередив: “Тільки не спробуй втекти за кордон сам!” Спробував… Попався, коли намагався виїхати за запрошенням тієї ж Ніженської, яка кликала до Парижа найкращих своїх учнів. Коли конвоїри вели тюремним коридором, хотів вискочити у вікно, але подумав: який танцівник з того, у кого ноги поламані?.. Арештованого Лифаря кинули до в’язничної камери, де покотом лежали люди, що помирали від тифу, і вся підлога кишіла від тифозних вошей. 17-річний хлопець вирішив: головне – нізащо не сідати між тими вошами, і чотири дні поспіль простояв.
Коли ж випустили, встановивши спостереження, за першої ж нагоди таки втік з СРСР. Це було морозної зими 1923 року, а вже зовсім скоро він надіслав батькам листівку з Франції: “Пишу у вагоні дорогою з Тулона в Монте-Карло. Для мене трохи дивно, що взимку спека, 25 градусів на сонці. Які види моря і гір! Все в зелені і в пальмах…”
Разом зі зміною клімату й погоди хлопцеві потеплішало на душі: улюблена справа в країні, де правила демократія, розправила крила його творчості. Розпочався час сценічного тріумфу: після смерті Дягілєва в 1929 році 24-річний Серж Лифар очолив балетну групу “Гранд-Опера”. 1930 року поштівку до Києва писав, перебуваючи на борту аероплана, який переносив його з Парижа до Лондона. Під час того ж перельоту почав писати чи не найзнаменитіший балет того часу – “Ікар”. Після його постановки газети Франції просто вибухнули аплодисментами: всі писали, що хореограф з Києва відродив колишню славу французького балету і підняв її на небувалі вершини. Він продовжував творити чудові балетні постановки – в основному на біблійні й античні сюжети, на теми класичної літератури.
1939 року, коли до Парижа увійшли німецькі війська, Серж Лифар не покинув окупованого міста і навіть продовжував працювати в “Гранд-Опера”. Він просто намагався зберегти від руйнації балетну школу, якій віддав так багато зусиль. Коли дізнався, що в “Гранд-Опера” прийде Гітлер, погидував подати диктаторові руку і виставив замість себе… пожежника, який мав слідкувати за безпекою сцени. Пізніше навіть відмовив особисто Геббельсу, який хотів, щоб портрет німецького композитора Вагнера з колекції “Гранд-Опера” передали в дарунок фюрерові. Українець різко відповів: мовляв, композитор був не лише німецьким, а й світовим класиком, малював його француз Ренуар, картина – власність паризької “Гранд-Опера” і її власністю й залишиться! Та це не завадило французькому Руху опору після вигнання німців з Парижа занести Лифаря до чорного списку тих, хто підлягав страті “за зв’язки з нацистами”. Три роки він був вимушений жити за межами столиці – очолював “Новий балет Монте-Карло”. Після завершення війни Національний комітет з питань “чистки” повністю зняв з Лифаря всі підозри і він тріумфально повернувся до Парижа. В “Гранд-Опера” поставив понад 200 балетних вистав, став засновником Інституту хореографії, ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики, керівником курсу історії й теорії танцю в Сорбонні, почесним президентом Нацради танцю при ЮНЕСКО…
Пабло Пікассо, Жан Кокто, Марк Шагал були його друзями і навіть оформлювали декорації його постановок. Коли ж малювати декорації до “Ікара” просився Сальвадор Далі, то отримав від українця відмову, бо тому не сподобався надмірний сюрреалізм знаменитого художника, особливо ж – милиці замість крил для Ікара…
Король Британії подарував йому іменний платиновий портсигар, Шарль де Голль іменем Франції зробив його лицарем відзнаки Почесного легіону, а нагороджений “Оскаром” і Золотою медаллю міста Париж Серж Лифар міг раптом заспівати українську пісню, прийти до “Гранд-Опера” в українській вишиванці, або зробити так, щоб “Гранд-Опера” танцював балет, названий “На Дніпрі”, а весь Париж стоячи аплодував йому…
Під час Другої світової війни вбивство Лифаря замовляли двічі. Перший раз – після його різкої відповіді Геббельсу гестапо підіслало до Лифаря таємного агента. Та агента звали Соня Ольпинська – у “замовленого” вона просто… закохалася. Друга спроба була 1943 року – на замовлення Сталіна, який наказав убити “кієвского плясуна на услуженії нємцам”. Агент НКВС Нежирадзе прибув до “Гранд-Опера” якраз тоді, коли Лифар проводив там репетицію балету “Шота Руставелі”. Горець поспостерігав за балетом на тему Кавказу, встав, підійшов до Лифаря і… обійнявши його, просльозився, подякувавши за любов до гір. Його вбили інакше – відсторонивши 1958 року без будь-яких пояснень від постановок навіть власних творів.
Коли Шарль де Голль пропонував Лифареві стати громадянином Франції, той відповів: “Я – українець, і тим пишаюся…” Щоправда, пізніше додав: “Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а Франція – забуває…”
Втративши можливість танцювати й творити танці, Лифар знайшов себе в іншому мистец-тві – став художником. У своїх картинах знову відображав балет, драматургію танцю.
Виставки картин з успіхом проходили в Каннах, Монте-Карло, Венеції. Тільки в 1961 році Серж Лифар нарешті добився дозволу приїхати до рідного Києва. Відірвавшись від приставленої кадебістами “перекладачки”, блукав вуличками міста дитинства, побував у родичів і на могилі батьків на Байковому цвинтарі…
Коли не стало самого Сержа Лифаря, у французькій Лозанні йому встановили пам’ятник – Ікар, що прагне злетіти в небо. На п’єдесталі – лаконічний напис, як він сам просив: “Серж Лифар з Києва”. Залишившись самотньою, вдова Сержа Лифаря, шведська графиня Ліліан Алефельд передала до музею в Києві велику кількість його речей. Виконуючи чоловіковий заповіт, у часи президентства Ющенка передала Україні й понад 800 раритетних книг до бібліотеки Лесі Українки, а до музею історичних дорогоцінностей – нагороди, включно із “Золотим балетним черевичком” – відзнакою найкращого танцівника світу
Світлана КРАВЕЦЬ, www.pres-centr.ck.ua
