Днями вийшли друком чудові календарі для Прикордонної служби України, де на сторінці кожного місяця – мужні захисники кордонів нашої Вітчизни. Причому це – не фото, а високохудожні малюнки, які викликали жваве обговорення і схвалення в Інтернет-спільноті та серед професійних художників. Редакції “Козацького краю” вдалося поспілкуватися з авторкою малюнків, Беатою Куркуль.
- Пані Беато, наскільки нам відомо, Ви не українка за національністю і не художниця за освітою. Звідки така любов до нашої країни і така майстерність у малюванні?
Я народилася у литовському Вільнюсі, полька за національністю. За першою освітою я медсестра загальної практики, за другою – історик. З “образотворчих корочок” у мене є тільки диплом дитячої художньої школи. Можна сказати, що я – з художників-самоучок…
У 2008 переїхала до Києва, до чоловіка; ще до шлюбу ми з ним дуже ретельно визначалися, в якій країні будемо будувати майбутнє своєї родиниа – у Литві чи в Україні. Вибрали України, оскільки мені тут було набагато простіше адаптуватися – не було мовної проблеми, та й сама країна мені дуже сподобалася. У медицину не повернулася, взялася за мрію: працювати художником. Цим нині і займаюся – старший художник і начальник відділу локацій у студії комп’ютерних ігор.
- Чому Ви обрали для сюжетів цілої серії своїх малюнків саме прикордонників?
Коли почалася війна (будемо називати речі своїми іменами),мій чоловік втягнувся у волонтерську діяльність: став допомагати прикордонникам з Луганського загону.
Перший малюнок з прикордонниками з’явився наприкінці червня минулого року, після відвідування поранених у госпіталі ДПСУ. То були одні з перших поранених у конфлікті – близько сорока осіб. Я слухала, спостерігала за ними, іншими пораненими, замполітом з київського штабу, який і покликав нас з чоловіком в госпіталь, – було і моторошно, й дивно. Розповідь молодого майора, з яким ми розмовляли, виглядала сценарієм якогось бойовика. От тільки бойовик був реальним, а в прикордонників не було тієї кіношно-показушної молодцюватості а-ля «всіх порвемо». Замполіт був похмурим і зосередженими, постійно відволікався на телефонні дзвінки. Поранені приходили до тями…
Загалом, вражень і думок було стільки, що знадобилося їх виплеснути – в малюнок. За першим малюнком послідував другий, третій…Чоловік казав: «Малюй, їм це треба. Вони повинні знати, що про них пам’ятають, їх не кидають». Я малювала. Зрештою, завдяки саме цим хлопцям ми не лізли на стінки від того, що відбувається, тримали нерви в кулаці і працювали (просто було соромно “ридати на плечі” у військового, особливо усвідомлюючи, що ти сидиш у безпечному Києві, коли він сидить в окопі). Саме їх дзвінків і смс-ок чекали найбільше…
- Як виникла ідея створення календаря для прикордонників?
Календар з малюнками прикордонників – це породження “колективного прикордонно-волонтерського розуму”. «Зроби ти щось з малюнками – щоб можна було помацати, погортати», – говорили мені друзі. Спершу була ідея зробити просто календар з моїми малюнками, але втрутилася прикордонна частина нашого колективного розуму – календарзапропонували зробити саме для ДПСУ.
“Відмінна штука, щоб зробити нашим чудовим хлопцям приємне і підняти настрій”, – подумала я. Все підготовляли і друкували в Києві.
(22 березн) перші календарі були вручені прикордонникам. Символічно, що найпершим календар отримав той самий майор, якого ми відвідували у госпіталі в червні минулого року і з яким досі підтримуємо зв’язок…
Петро ДОБРО