День Незалежності – дата, яка радує патріотів держави і лякає її ворогів. Лякає не реальними звершеннями на шляху побудови абсолютної державної самостійності – на жаль, цього досі не сталося. Проте змушує ворогів тремтіти з люті від усвідомлення того, що вже цілих 22 роки українська молодь зростає вільною, без старечої звички озиратися на сусідку, яка прагне бути за «старшую сєстру»…
Загляньмо у недалеке минуле – за сотню років, коли на відміну від нашого мирного часу гули бої Першої світової. За приклад візьмемо долю звичайного хлопця з прикарпатського села Середній Березів. Єдина причина, чому виберемо історію саме його життя, це те що Степан Сулятицький народився саме 24 серпня і рівно сто років тому став повнолітнім – 24 серпня 1913 року Степанові виповнилося 18 років. Його батько був заможним і шанованим сільським війтом, проте відмовляти хлопця від служби у війську не став – Степан практично з-за парти в гімназії вирушив на фронт. У буремному 1918 році сотник Сулятицький вже очолює скорострільну сотню Гуцульського куреня, підпорядковану спочатку 11-й бригаді УСС, а потім Українській Галицькій Армії. Зовсім скоро цей курінь відзначиться у боях за волю Західно-Української Народної Республіки. За героїзм у боях під Львовом військовий міністр ЗУНР Вітовський наказом по війську підніс стрільців куреня «до гідності лицарів»…
Влітку 1919 року 24-річний сотник Сулятицький привів свою сотню за Збруч – допомагати братам з центральної України в боях проти загарбників з Росії. Багнети сотні пронизували і червоних, і білих окупантів…
Після поразки визвольних змагань був у польському таборі для інтернованих, а потім переїхав до Чехословаччини і навчався у престижному Празькому Карловому університеті на природничому факультеті, де здобув вчений ступінь доктора наук. Однак, на переконання Степана: «чиста наука в умовах бездержав’я твоєї нації завелика розкіш», тому він стає членом УВО та Групи Націоналістичної Молоді, а з 1929 року — членом і одним із засновників ОУН.
У 1938 році провід ОУН направляє його як одного із найдосвідченіших вояків на Закарпаття для організації захисту молодої держави – Карпатської України. В березні 1939 року Степан Сулятицький зі своїми бійцями Карпатської Січі керував збройною обороною міста Хуст від військ угорських окупантів. Після падіння Карпатської України очолював військову референтуру ПУНу, брав участь у створенні УЦК та Українського Допомогового Комітету в Кракові, був викладачем старшинської школи ОУН.
З початком німецько-більшовицької бойні Степан Сулятицький на чолі похідних груп ОУН прибуває до Києва, разом із поетом Олегом Ольжичем. Як і багато інших в ОУН. дещо наївно мріє скористатися випадком, щоб відновити українську державність. Загальновідома доля тих, хто в це вірив – кинуті в тюрми і закатовані в гестапо – скажімо, як той же Ольжич, замучений у концтаборі Заксенгаузен… Перейшовши у підпілля, Сулятицький уцілів у горнилі війни, а після її закінчення став харизматичною постаттю українського націоналістичного руху в Західній Європі…
Може хтось скаже, що то – випадкова доля фанатика визвольної ідеї, який боровся за незалежність України проти польських, російських, угорських і німецьких поневолювачів. Та доля близьких йому людей була такою ж. Рідний брат Степана, Михайло Сулятицький поневірявся «за націоналізм» спочатку у польських, а потім у радянських концтаборах, племінник Мирослав належав до СБ ОУН і загинув у бою проти чекістів у 1948 році. Близький родич Степана по материнській лінії, отець Василь Малкович, воював у рядах УГА, а потім емігрував на Захід – саме отець Василь відспівував вбитого агентом НКВД Степана Бандеру…
Це – історія окремої людини, народженої 24 серпня, та її родини. Тепер згадаймо, що в цій країні всі ми – одна велика родина. Як і в багатьох звичайних родинах, у нашій великій є ті, хто пам’ятає, якими були його предки-козаки, а є й ті, про кого ще Тарас Шевченко казав, що вони – «славних прадідів великих правнуки погані»…
Як би не вили вовком ті, хто ненавидить самостійність нашої держави, та є незаперечний факт: незалежній Україні – 22! Це світле свято, проте в цей день і дещо сумно, коли згадуєш, скільки українців полягло за Волю. Тож у ці дні таким доречним є вітання, яке майже сотню років тому народилося в Холодному Яру і стало популярнім по всій країні:
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора, газета “Козацький край”, №12 (54) від 21 серпня 2013 року
