“Вийти з власного хутора”, щоб перемогти росію…

Дата: 17.06.2023
Автор:
Співзнасновник Першого добровільного мобільного шпиталя (ПДМШ) ім.М.Пирогова, правник і волонтер Геннадій Друзенко, підбиваючи підсумки роботи ПДМШ за рік, поділився роздумами відносно переспектив війни і її головних уроків.
Вважаємо за необхідне ознайомити читачів “Козацького краю” з цими роздумами, тож цитуватимемо автора дослівно:
“До перемоги у цій війні ще дуже далеко… Нам ще буде дуууже боляче, бо ми ще не засвоїли повною мірою головного уроку війни: змінюйся або вмри.
Господь ще довго водитиме нас цією війною, як колись водив пустелею євреїв, бо вони не хотіли змінюватись. Бо ми радо звинуватили у своїх втратах, руїнах та ранах одного божевільного підстаркуватого диктатора та його «страну рабов, страну господ». І це правда. Але не вся.
Є ще інша правда. Ми надто довго руйнували себе зсередини. Ми надто довго плекали своє і забували про спільне. Ми готові були закривати очі, коли можновладці крали мільярди, сподіваючись, що вони дозволять нам вкрасти тисячу. Ми майже погодились віддати країну на поталу небагатьом, аби багатьом дали збудувати свій маленький убогий хутір. Навіть якщо цим хутором була квартира у радянській багатоповерхівці…
Але виявилось, що без спільного простору, без власної держави, такі милі українському серцю приватні хуторці приречені на знищення та плюндрування. Вистояти проти орди можна тільки спільно. Саме тому ми з Світланою Друзенко 15 місяців тому залишили свій затишний «хутір» і вирушили назустріч долі. Ніхто нас не мобілізував і не вручав повістки. Ніхто не казав, що ми маємо робити, куди йти, кого слухати…

Світлана та Геннадій Друзенки - перед відправленням на фронт

26 лютого ми поверталися в Київ з кількома друзями на трьох авто, коли зі столиці на Схід ще йшло нескінченне цунамі біженців. Ми навіть не знали, де будемо ночувати, бо міст до нашої домівки вже був підірваний… Але ми повернулись і прийняли виклик долі. Бо настав час, коли треба було забути про себе і дбати про країну.
І от зараз, на 16 місяць великої війни, ми так само на фронті, далеко від власного дому. Нам повірили і навколо нас обʼєдналися сотні фантастичних людей. У нас зʼявилися десятки автівок, найсучасніше медичне обладнання, тони палива, власна кухня, охорона, рембат – і все це конвертувалось у десятки тисяч врятованих життів. Бо ми просто забули про себе і свій маленький приватний хутір. З головою віддавшись справі, яку робимо…
Чи важко нам? Чи сумуємо ми за власним домом? Чи хочеться нам просто побути разом, вимкнувши телефон і відключивши рацію? Звичайно, бо ми люди і зліплені з такого ж самого тісту, що й усі ви. Але…
Ми знаємо, що війна триває. І цю війну можна виграти тільки повною мобілізацією сил та ресурсів. Віддаючи себе без залишку, до кінця. І тому в нас наразі немає власних справ і приватного простору. Є лише велика родина ПДМШ, за яку ми несемо повну відповідальність перед Богом, власною совістю, посестрами та побратимами і тими, кого щодня рятуємо на фронті.
І тому ми вже перемогли. Насамперед себе. Бо ми змінились. Ми змогли загнуздати власне его задля спільного блага. Підпорядкувати його спільній справі. Змусити служити спільній перемозі.
І тому завтра ми знову розʼїдемось за сотні кілометрів один від одного – нести свій хрест. Бо аби перемогти ворога, потрібно насамперед перемогти самого себе. Наважитись – і вийти за межі власного приватного хутора…”, – говорить Геннадій Друзенко.

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від лютий 2024

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2024’.Вільне Козацтво Холодного Яру