Нині ця мальовнича місцина - втілення спокою і краси української природи. У вересні 1943-го тут кожен метр землі палав вогнем...
Привіт від “Валентинки” знайшов у землі на своєму городі Андрій Ропало – своєю знахідкою, шматком гусениці від англійського танка, він похвалився гостям із Державного історико-культурного заповідника “Трахтемирів”, заодно розповівши, що “Валентинкою” у наддніпрянських селах Трахтемирівського “півострова”, де йшли бої за Букринський плацдарм, називають англійський танк “Валентайн”.
Надіслані по ленд-лізу танки “Валентайн” виробляли союзники по Антигітлеріській коаліції – Великобританія та Канада. Цікаво, що і на батьківщині головного конструктора танка, в Англії, побутує думка про те, що танк був названий “Valentine” саме з-за того, що його дизайн вперше демонстрували королеві у День Святого Валентина…
Солдатів захищала міць британської броні і губила твердолобість радянського командування…
Земля Трахтемирівського півострова пам’ятає бої не однієї війни. Найжорстокіше кровопролиття – осінь 1943-го, події на Букринському плацдармі. Саме тут радянське командування продемонструвало максимум бездарних рішень, без жалю кидаючи у м’ясорубку сотні тисяч простих солдатів. Зокрема, тисячі парашутистів, скинутих з літаків де попало, не встигли навіть вступити у бій і були розстріляні у повітрі. Не жалкували і техніку – як радянську, так і отриману від союзників. Фахівці військової справи досі дивуються рішенню кинути у бій танки – грузнути й перекидатися у ярах півострова, підставлятися під вогонь ворога, що засів на кручах…
Свого часу дуже добре описав “логічність” використання танків у тій битві та переваги британського “Валентайна” перед радянськими бронемашинами безпосередній учасник подій, українець Іван Литвиненко, який за бої на Букринському плацдармі отримав звання Героя Радянського Союзу. Переправившись через Дніпро, в той бій він вирушив за 4 дні до того, як йому виповнилося 25 років…
Ось як розповідав танкіст Іван Литвиненко: “Напруга боїв на Букрині… Саме спускалися з гірки, коли нас обігнала “тридцятьчетвірка”, і тут у її бензобаки влучає снаряд. Вогонь охопив корму. Я пам’ятаю, ще подумав, що зараз така ж болванка влучить у нас. Кричу командиру: “Товаришу старший лейтенанте, нас підіб’ють!” Він: “Уперед!” Ну що тут робити? І раптом усе померкло. Прийшов до тями вночі від свіжості. Голова дзвенить. Навколо тихо, тільки ракети освітлюють нічне небо. Снаряд за кілька сантиметрів над головою пройшов. Поруч заряджаючий – уже холодний… А командира немає. Пізніше виявилося, що його витягли санітари, а нас із заряджаючим залишили – подумали, що ми вже загинули. А я над ранок завів танк і вирушив шукати медсанбат. Приїхав, там вирили траншею, я гусеницями наїхав на неї, заліз під танк і там відходив від контузії… Зізнаюся, я любив свій танк. Насамперед за надійність і безпеку. Бронезахист у “Валентайна” був те що треба. Адже снаряд у броні “англійця” просто грузнув, як у тісті, не даючи ні осколків, ні окалини, котрі могли б уразити екіпаж. Він був кращим, аніж наші легкі танки.”Валентайн” був надійним танком – низький, малогабаритний і, головне, для пагорбів Правобережжя незамінний. Особливо це проявилося під час боїв на Букринському плацдармі. Боєкомплект – 70 снарядів, але ми, звісно ж, набирали якомога більше, складаючи їх на днище танка, немов у дровітні…”
Танки британського конструктора «Валентайн» були найкращим захистом бійців на Букринському плацдармі…
Англійські “Валентайни” були найкращими у тих боях, та і їм не всім пощастило уціліти… Піхоті ж було ще тяжче: свідомо кинуті Москвою на загибель, солдати “відволікаючого плацдарму” потрапляли у м’ясорубку артилерійського і кулеметного вогню і загачували Дніпро та встеляли правий берег своїми тілами. Ось як згадував про те, яким був Букринський плацдарм у вересні 1943-го року майбутній режисер і співсценарист знаменитого на весь світ фільму “Балада про солдата”, українець з Полтавщини Григорій Чухрай: “Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало воєнного лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого – падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих в небі парашутів товаришів, – такого ще не пробував…” Коли лейтенант-парашутист десантувався між Бучаком і Пшеничниками Канівського району, в його кишені вже було фото майбутньої дружини Іри. Тож у фільмі він розповів фактично про історію власного кохання…
Коли лейтенант Григорій Чухрай десантувався з літака між Григорівкою і Пшеничниками, в кишені його гімнастерки було фото коханої дівчини. Після війни він стане режисером і свою Іру зробить прототипом Шури у знаменитому фільмі "Балада про солдата"...
Учасником битви за Букринський плацдарм був і росіянин Віктор Астаф’єв. Він став після війни знаменитим на весь Радянський Союз письменником, лауреатом Держпремії СРСР і Героєм Соцпраці, але постійно дотримувався історичної правди, і у 2009 році посмертно був нагороджений літературною премією імені Олександра Солженіцина з формулюванням “письменникові світового масштабу, безстрашному солдатові літератури, що шукав світло і добро в понівечених долях природи і людини”… Колишній зв’язківець і артрозвідник, двічі поранений на фронті, він завжди говорив правду про війну – у тодішній єльцинській Росії ще дозволялося розповідати, в яких умовах Кремль змушував, щоб “дєди ваєвалі”.
“Коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному – виходили не більше 5-6 тисяч”, – згадував письменник-фронтовик про бої поблизу Трахтемирова. “Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами” – констатував росіянин.
Трахтемирівські «привиди війни»
Для населення Трахтемирівського півострова уся війна сконцентрувалася в основному в одній тій страшній битві за Букринський плацдарм, коли палали всі околишні села, хоча зазнав край лиха в часі війни і без того.
Були тут і свої партизани – 16 чоловік у загоні імені Шевченка, який діяв у Григорівці. Командував ним колишній комбат розбитого німцями “стройбату” Омелян Ломака з підпільним прізвиськом “Тарас”. Партизани вбили і присипали під дніпровською кручею трахтемирівського старосту, пустили на дно німецьку баржу з зерном, а під час наступу – постачали плоти й човни, показували військам місця для переправи…
Відлуння війни тут не стихало ніколи. Вже коли Трахтемирів відселяли перед затопленням і розбирали на будматеріали місцевий клуб – під дерев’яною сценою виявили… авіабомбу. Під час боїв за плацдарм вона пробила дах клубу, потім сцену – і застрягла під нею, не вибухнувши. Післявоєнні “ремонтники” просто залатали дірку дошками – і місцева сільська самодіяльність співала й танцювала гопака над авіабомбою ще три десятиліття поспіль.
Утім, смертоносне залізяччя у місцях шалених боїв тут продовжують знаходити й донині – це справа на півострові звична. Незвичною ж стала історія молодої дівчини Насті Красюк – ще 1941 року юну випускницю Переяславського педучилища гітлерівці забрали на примусові роботи до Німеччини, а приїхала вона до рідного Трахтемирова лише через 51 рік – із чоловіком-українцем, з яким зустрілися і покохали одне одного на чужині, тому й зосталася після війни в бельгійському Брюсселі. Урідному Трахтемирові не застала батька – але згодом він (у 72 роки!) приїхав до неї в гості у Брюссель, погостював трохи і повернувся в Україну, заявивши, що не може без своїх бджіл, садка і Дніпра…
На грані фантастики видається й історія, описана після війни у місцевій газеті: бабусі приснився сон, що до неї в хату входить молодий хлопчина у військовій формі, у плащ-палатці на плечах і з автоматом на грудях й каже: “Що ж так – всіх загиблих згадуєте, а нас десятьох, у землянці присипаних – ні?” Наступної ночі сон нібито повторився і тоді вона пішла до голови сільської ради. Знала, що той у сон не повірить, тому сказала неправду – нібито сама малою бачила, як бліндаж із солдатами привалило. Голова запропонував пошукати шкільним слідопитам – і ті почали розкопки у місці, вказаному бабусі солдатом із сновидіння. Там дійсно знайшли завалений вибухом бліндаж з останками десяти бійців у ньому – їх потім з почестями поховали в один ряд могил на сільському цвинтарі. Уже ніхто не скаже, що правда в цій розповіді, а що ні, протее й сьогодніпоруч зі старовинними кам’яними хрестами на цвинтарі Трахтемирова можна бачити вишикувані в один ряд 10 червоних залізних пірамідок на могилах тих солдатів…
А пізніше в селі ходила ще одна чи то легенда, чи бувальщина: казали, що коли до чергового ювілею на Букринському плацдармі вирішили встановити пам’ятник і чекали на його відкриття “самого” Леоніда Брежнєва, то спочатку хотіли поставити його між Трахтемировим і Григорівкою, де йшли найбільші бої. Але зрештою “висока” комісія постановила ставити його у Балико-Щучинці – тепер вже Київської області, бо на лінію Трахтемирів-Григорівка у осіннє бездоріжжя не те що кортеж Генсека компартії не добрався б, а й танки. Історією вже перевірено…
Андрій КРАВЕЦЬ
