Якось завжди гордився тим, що я з села, а не з міста. Особлива гордість – за те, що «слобідський», як у нас кажуть, бо хоч і друзів маю по всій Україні, та найкращі – ті, хто з дитинства, з рідної Червоної Слободи і навколишніх сіл.
Для мене ніколи не було порожнім «заїжджене» в усі часи гасло «Хвала рукам, що пахнуть хлібом!» – бо ріс серед хліборобів і сам величезну кількість часу присвятив сільському господарству. Завжди всотував у себе історію рідного краю. Захоплювався дивовижною легендою про знайдений курган козацького писаря, від імені якого начебто пішла стара назва «Цесарська Слобода», а ще – реальній історії того, як старовинні записи про село були знайдені під престолом Слобідської церкви…
Мені болить трагедія Вергунів, знищених Голодомором, організованим більшовиками і разом з тим – надзвичайно цікаво, куди зникла бібліотека денікінців, яку відбили «чорні запорожці» війська УНР і передали сільській бібліотеці Вергунів під час Першого зимового походу…
Я довго не знав загадки назви сусіднього з моїм рідним села Хутори – і не міг навіть від хутірських добитися історію його походження. Тож був щасливим, коли ключ до розгадки цього питання вдалося знайти в архівах і виявилося, що історія села розпочинається не 1907 року, а значно раніше, бо історія Хуторів – це історія дійсно трьох різних хуторів, історія яких значно давніша…
Подобається славетна назва Нечаївки – в самому імені якої лунає ім’я знаменитого козацького полководця Данила Нечая. Нечаївки, сини якої воювали під знаменами Максима Кривоноса – воїна, чиєю постаттю в історії досі захоплюються не тільки українці, а й весь світ – завдяки фільму польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»…
Колись мій дід, який все життя прожив у Червоній Слободі, і похований тут, розповів мені цікаву притчу – справжню історію, яка трапилася на початку Другої світової на розбомбленій залізничній станції. Радянські війська вже відступили, радянські ще не прийшли, тож місцеві кинулися розбирати припаси розбитого бомбами ешелону. Хто консерви діставав, а хто крупи, і тільки один дідусь потихеньку збирав на возика розсипану сіль, яка нікому не потрібна була… А потім у всіх швидко скінчилися консерви з крупами, а до того дідуся всі ходили по сіль усю війну, – міняючи на неї всілякі продукти…
Нинішня ситуація – це час, коли багато хто забув, що справжня «сіль землі» – це селяни, які на ній працюють. Виїдуть вони до міста чи взагалі за кордон, у далекі світи – і земля ця без них пропаде, бо пов’язані ми з батьківським краєм, а він – з нами, назавжди…
Однією лише історією, почуттям патріотизму і любові до рідного краю ситий не будеш. Хочеться не лише з гордістю згадувати минуле, а й впевненіше дивитися в майбутнє. Тільки гуртом, громадою можемо досягнути цього!
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора, газета “Козацький край”, №*(110) від 20 грудня 2018 року
