Максим Кривоніс, під чиїм проводом воювали нечаївці, став популярним персонажем для митців: його можна бачити всюди, від картин сучасних художників і навіть гральних карт – до знаменитого фільму «Вогнем і мечем». Переглядаючи його, нечаївці можуть уявляти своїх предків поруч з Кривоносом…
Село Нечаївка розкинулось на лівому березі Тясмину – у місцині, схожій на справжнє Полісся, понад старою козацькою дорогою Чигирин-Сміла. Засноване у другій половині XVI століття. Від тих суворих часів збереглися до наших днів топоніми, які багато дають для розуміння ролі Нечаївки в часи протистояння проти ворожих набігів: недаремно до сьогодні одна частина Нечаївки називається «село», а інша – «степ». Як вважає багато хто з дослідників, з високою імовірністю село назване на честь славетного козацького полководця Нечая.
В часи Хмельниччини з козаків Нечаївки і Вергунів була створена сотня у складі Черкаського полку під командуванням Максима Кривоноса. Біографія цього отамана досі залишається загадкою. Навіть точне місце народження його достеменно невідоме – чи то він був з Вільшани (сучасний Городищенський район Черкащини), чи з Острогу на Рівненщині, чи навіть з екзотичної Шотландії. Втім, сам Максим Кривоніс іноді підписувався як «Максим Вільшанський», що підказує найбільшу вірогідність саме «черкаської версії».
Під проводом Максима Кривоноса козаки з Нечаївки і Вергунів відзначилися у звитяжному розгромі шляхетського війська в Корсунській битві 1648 року. Разом з ним наші земляки збройно здобули Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю… З черкаського полковника Кривоніс став наказним гетьманом над об’єднаним військом Черкаського, Корсунського, Білоцерківського і Уманського козацьких полків. Перед їхнім ударом не витримали і впали навіть замки Полонного і Бара, які вважалися неприступними твердинями польської армії. Протягом літа 1648 року під контроль Кривоноса і його козаків перейшла значна частина Волині і все Поділля.
Максим Кривоніс здобув славу характерника, якого кулі не беруть, а нечаївці, разом з іншими його козаками – репутацію воїнів, які нічого не бояться, і для яких навіть гетьман Хмельницький хіба на другому місці після отамана Кривоноса.
Відомий факт: якось Кривоноса, який не був прибічником будь-яких мирних переговорів з ворогом, гетьман Хмельницький навіть розпорядився був прикувати ланцюгом за шию до гармати. Звільнити довелося вже наступного дня – щоб зайве не злити його козаків.
Козаки Кривоноса могли взяти Львів і навіть захопили гору Високий Замок, яка домінувала над містом – але відійшли за розпорядженням Хмельницького. Кажуть, у боях під Львовом Максим Кривоніс отримав поранення у груди і через рану – зараження крові, що зрештою призвело до його смерті під час облоги Замостя…
Полковник Данило Нечай на портреті роботи черкаського художника Данила Нарбута зображений зі своєю легендарною срібною булавою у руці.
Не менш радикально налаштованим до ворогів України і «занадто самостійним» по відношенню до гетьмана був побратим Кривоноса – полковник брацлавський Данило Нечай, брат полковника Уманського полку Матвія Нечая, могилівського полковника Івана Нечая та сотника Юрка Нечая.З-за надзвичайно великого впливу Нечаїв у козацькому середовищі, Богдана Хмельницький вважав за добре «породичатися» з ними – і видав свою доньку Степаниду заміж за Івана Нечая.
У часі Визвольної війни Данило Нечай брав участь у взятті Кодака, у битвах під Жовтими Водами і Корсунем, у здобутті Бродівського замку. Разом з Брацлавським полком, який сам зорганізував, став пліч-о-пліч з козаками Максима Кривоноса у боях під Меджибожем, Старокостянтиновом, Пилявцями, Львовом і Замостям.
Тяжко переживав загибель Кривоноса, проте руки від того не опустив, та й шаблю з них не випускав ніколи… 1649 року командував гарнізоном Києва, вів дипломатичні перемовни з поляками – причому, без загравання, а виключно з позицій відчуття сили українського війська. Разом з полковником Матвієм Гладким, військова кар’єра якого розпочиналася у Канівському полку, Нечай здобув міста Сороки і Ясси – тодішню столицю Молдови, тим самим змусивши правителя Молдови Василя Лупула до союзу з гетьманською Україною.
У лютому 1651 року Данило Нечай поліг у бою на Вінничині. Очевидець тієї битви, польський жовнір Станіслав Освєнцим не міг стримати захоплення, описуючи останній бій козацького полковника: вискочивши на коня, він до останнього крушив своєю булавою ворогів. Народні перекази нагороджували Нечая, як і його побратима Кривоноса, надзвичайними здібностями впливати на людей. Правда це чи ні – але факт того, що навіть після того як у останньому бою Нечай був захоплений у полон, навколо нього зчинилися сварки між його ворогами. Казимира Пісочинського, який захопив козацького полковника, тут же вбив інший поляк, який претендував на славу звитяжця над непереможним козаком. За срібну булаву Нечая негайно учинилися сварка між польськими воєначальниками Мартином Калиновським та Станіславом Лянцкоронським. А самого Нечая, якого хотіли показово стратити, під час тієї перепалк застрелили – і куля позбавила великого Воїна від зайвих мук…
Можна легко вгадати долю Данила Нечая, якби він залишився живим – очевидно, непокірний полковник брав би участь у війні проти Московії під проводом гетьмана Івана Виговського – як це зробили його брати. У грудні 1659 року московити захопили їх у полон і заслали до Тобольська…
Чи зберегли характер своїх прадідів-козаків сучасні нечаївці? На початку ХХ століття багато кого з села перемололи жорна більшовицьких політичних репресій, Голодомору і Другої світової війни. За таких умов не кожен здатен зберегти козацький дух. Та попри все, у більшості своїй нечаївці – і до сьогодні достойні нащадки вільнолюбних предків…
Ярослав ЗВЕНИГОРА
Нечаївська церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у XVIII столітті, коли жива ще була Запорізька Січ Петра Калнишевського
