Незабаром виповниться два з половиною роки відтоді, як Кремль взяв у заручники українського режисера Олега Сенцова.
Путінські силовики формально приписують йому скоєння терористичних актів, хоча насправді не можуть пробачити підтримку Євромайдану та участь в антиросійських акціях у Криму.
У серпні минулого року Сенцова засудили до 20 років ув’язнення.
Днями Кремль відмовився передати режисера Україні, бо вважає, що із анексією Криму він автоматично став громадянином Росії.
Щойно вітчизняні дипломати висловили обурення таким рішенням, Сенцова без пояснення причин перевели до штрафного ізолятора.
Справа українського режисера — одна з тих, про які говорять не лише в Україні. На підтримку колеги виступили такі зірки світового кіно, як Педро Альмодовар, Анджей Вайда, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі та інші.
Наприкінці літа в Англії відбулася прем’єра вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors” (Палаючі двері), присвячена, зокрема, й Олегу Сенцову. Рецензії на неї опублікували Financial Times та The Guardian.
Учасники українського гурту “Бумбокс” Андрій Хливнюк та Олександр Люлякін стали авторами музики до постановки.
У розмові із “Українською правдою” вони поділилися враженнями про виставу і пояснили, чому про справу Сенцова потрібно говорити усіма доступними способами.
– Я дивився виставу у залі театру тоді, коли її транслювали онлайн з Манчестера. І був вражений. У залі були сльози. Це були доволі сильні відчуття від художньої роботи.
– Як вам здається, чи зрозуміли люди головний меседж?
– Мені самому це було цікаво. Я впевнений, що зрозуміли. Це було дуже реалістично. Жодних зайвих предметів на сцені – ніщо не відволікало від суті.
Вистава умовно поділена на три частини: перші дві присвячені Pussi Riot і Петру Павленському, росіянам, ув’язненим за свої політичні акції.
Третя — Олегу Сенцову, а через нього й усім українським політв’язням.
Тема заручників Кремля у цій виставі, на мій погляд, є не лише знаковою і сучасною.
Режим Путіна у ній можна замінити на будь-який інший тоталітарний режим, диктатуру будь-коли і будь-де у світі. Ця вистава була б актуальною 100 років тому, і буде актуальною ще століття.
Я сидів поряд і заглядав в екран із трансляцією. Монітор на 30% або й на 40% приглушує ті емоції, які відчуваєш в залі. Це треба все-таки бачити вживу.
– Ви обговорювали з кимось цю виставу?
– Так, я брав участь в дискусії після прем’єри у Манчестері.
У залі залишилася приблизно половина глядачів, які захотіли обговорити побачене із авторами.
Головним запитанням було “Чи відбувається це все сьогодні насправді? Якщо це не вигадка, то чому ви не повстаєте?”. Останнє запитання, наскільки я розумію, було скоріше адресоване громадськості Росії.
Незважаючи на те, що відповіді прозвучали, ці питання залишаються відкритими.
Були запитання на кшталт “Ви що хочете заробити на сльозах, на тюрмі?”.
Я переадресував їх Білоруському вільному театру, режисеру Миколі Халєзіну, який вже понад 5 років має статус біженця, працює і живе в Британії. Це далеко не перша його соціально гостра акція і вистава. Мені цікава була відповідь.
Він сказав, що це запитання демонструє різницю між нашими суспільствами. Якби серед британської інтелігенції воно б і виникло, то обговорювалося десь на кухні, напідпитку. Навряд чи хтось у здоровому глузді запитав би таке, розуміючи, наскільки важливою є мета таких акцій.
Це і є відповідь. Я навіть сам не очікував, скільки бруду може политися, коли ти долучаєшся до дуже важливої і, здавалося б, для всіх важливої справи.
– Рік тому “Бумбокс” брав участь в акції “Staging a Revolution. I am with the Banned“. Разом із музикантом Девідом Гілмором. Але тоді ця подія не так голосно звучала в українських медіа. Чому вистава “Burning Doors” для вас на першому місці?
– Концерт-протест “I am with the Banned”( Я із забороненими) був важливою акцією.Однак з тим, що відбулося зараз, це не порівняти.
Одна справа, коли ти протестуєш через те, що не можеш грати музику там, де захочеш.
Інша — підтримувати тих, хто, нічого не вдіявши, відбуває страшне і тривале покарання в нелюдських умовах.
Ми будемо робити все для того, щоб зі шпальт не сходила інформація про Олега та інших заручників.
Ми вимагатимемо створення “списку Сенцова”, за яким би були покарані всі причетні до його ув’язнення. Навіть той, хто лише закривав двері тюремної камери.
Щодо акції “I am with the Banned”, то участь “Бумбоксу” мала бути трохи іншою.
Ми провели кілька репетицій і мали разом з Гілмором виконати пісню “Злива”. Він знає її акорди, ми зробили переклад, адаптацію приспіву. Але цього не відбулося, бо у мене виникла проблема з візою.
– Мені все сподобалося, коли слухав виставу у залі. Був дуже хороший звук. Але коли дивився онлайн-трансляцію, чесно кажучи, не вразило. Звук дуже викривлявся.
– Яке завдання перед вами поставив режисер?
– Коли він попросив взяти участь у виставі, я не міг зрозуміти, яким чином це зроблю. Микола Халєзін запропонував відмовитися від канонів і зробити щось божевільне. Через те, що у виставі є певний сарказм, іноді треба було грати якісь жартівливі марші, танго. Вони мали бути некрасивими, навіть трохи потворними.
– А хто і чому вибрав для Burning Doors пісню “Наодинці”?
Люлякін: Це вибір Миколи Халєзіна. Потім її інтерпретували на білоруський манер.
Хливнюк: Ця пісня стала гімном тої частини вистави, в якій йшлося про Сенцова. У в’язниці й справді всі залишаються наодинці зі своїми проблемами.
– Для чого вам всі ці акції? Ви відмовились від концертів у Росії, втратили через це прибутки. Це достатній сигнал вашій аудиторії. Для чого створюєте собі нові проблеми?
– Для чого мені це? Бо не хочу опинитися на місці цих людей, політув’язнених.
Якщо думаєте, що це вас не стосується, то живете в уявному світі. А реальний світ такий: ви можете опинитися на їхньому місці.
У вас теж можуть виникнути проблеми. Вас можуть викрасти, наприклад, і вивезти на територію іншої країни, сказати, що ви більше не громадянка України, а громадянка Росії, бо говорите вдома російською чи місто, з якого походить ваша родина – тепер “Новоросія”. І за незгоду із цим ви опинитеся на 20 років у таборах.
Якщо би я опинився у такій ситуації, мені би дуже хотілося, щоби впливові люди говорили про це і намагалися допомогти вийти на свободу мені і таким самим незаконно засудженим, як я.
Якщо ти творча особистість і твоя мета – тільки збагачення, то ти банальний скоморох. У кінці свого життя – а ніхто не знає, скільки ми проживемо, – ти зрозумієш, що лише й робив те, що танцював за кинуту кістку біля столу амбітних до влади людей, тих, хто не рахувався з людською гідністю взагалі.
Для мене це було б найбільшою проблемою.
– Чи знає сам Сенцов про цю виставу? В останньому листі, оприлюдненому у ЗМІ, він писав, що не хоче особливого ставлення до себе, а хоче бути ім’ям у загальному списку політув’язнених.
– Так, він знає. Але ніхто не говорить, буде він першим у списку чи останнім.
Сенцов – це гачок, за який можна зачепити і витягнути решту політичних ув’язнених. Говорячи про це прізвище, ми намагаємося звільнити всіх заручників, яких утримує режим.
Мене турбує, що ця тема недостатньо присутня в українській пресі.
Якщо вже британська, австралійська, французька, канадська преса більше говорить про цю справу, ніж ми, то нам повинно бути дуже соромно.
Ми не повинні забувати ані про наших полонених, ані про наших політичних заручників, ані про наших людей на окупованих територіях.
– Чи відомо вам щось про плани показати цю виставу в Україні?
– Поки що таких планів немає. Одна з причин – тому, що це дорого.
Мені зараз слід було б не лише з вами говорити, а ще і з сотнею журналістів, а також з представниками нашого Мінкульту. І представники міністерства мали б самі пропонувати: “Давайте покажемо цю виставу тут, давайте привеземо її коштом держави”. Адже у всьому світі вона збирає аншлаги.
– Ні-ні, вони тиснуть. Давайте спочатку підкреслимо, що відбулося.
Відбулася безпрецедентна штука: творчому колективу з Білорусі, частина якого живе у Британії, частина– в Білорусі, нелегально працює як трупа, показує вистави у гаражах, квартирах, потрапляє за це під арешти, важлива зараз українська проблема. Це перше.
Друге – сформувався пул, я так це називаю, із небайдужих людей, які не є політиками і не отримують грошей з бюджету, не обслуговують жодних бізнес-інтересів, яким не байдуже і які готові допомагати.
Державної бюрократичної машини недостатньо — вона працює дуже повільно.
Окрім того, у кожній країні, де ставитимуть виставу — Англія, Італія, Австралія, США, Канада — говоритимуть про проблему політв’язнів.
Весь світ говоритиме про це, доки ця вистава буде людей торкати не тільки через свої протестні акції, а й через свою художню значущість.
Звісно, навіть цього мало. Але не можна просто мовчати.
Якщо справа нечесного суду, війни і справа беззаконня будь-якої людини буде вами, журналістами, і всіма громадянами виноситися на перший план, її не можна буде ігнорувати. Це буде засобом для того, щоб цього більше ніколи не сталося.
Під час вистави і в приватних розмовах я дізнався про жахливі подробиці ув’язнень. Акція “Pussy Riot” тривала 30 секунд. За неї вони отримали 2 роки ув’язнення.
Неможливо прорахувати наслідки такої акції. Не можна наперед знати, що змушена будеш стояти голою щоразу, коли начальник в’язниці здійснюватиме обхід камер. Або що тобі у піхву запхатимуть руку без рукавички після кожної зустрічі з рідними або адвокатом — щоб перевірити, чи не сховала ти там щось.
Якщо хтось вважає, що це була продумана акція заради популярності, то нехай повторять її.
– Ви ж розумієте, що не кожен так глибоко занурюється у своїх роздумах…
– Так от. Всі ми, громадяни України, які вважаємо, що частину нашої країни захопили, а не приєднали, підпадаємо під Кримінальний Кодекс Росії. Ви можете сісти до в’язниці за те, що написали на Facebook “Слава Україні!”.
Я сам вже під кілька кримінальних злочинів потрапляю за новими російськими законами.
– Тому ми це й обговорюємо. Однак це не заважає вашим колегам відновлювати гастролі у Росії, а пересічним українцям — їздити відпочивати до Криму.
– Це не тільки питання людської гідності. Це не лише питання – дешевка ти, яка за бабки на все готова, чи ні. Це ще й питання банальної особистої безпеки.
Бо коли ви їдете на територію країни, яка не вважає країною вас, то ви фактично безправні з вашим паспортом.
Якщо угоди про дружбу, а також всі ці меморандуми, нічого не значать для політичного режиму сусідньої країни, то ваша доля і фізичне існування — тим більше.
Їдете ви до них співати пісні чи будувати дороги – нікого це не обходить. Ви там безправна тварина.
Поки це не зміниться, їздити туди не слід, тому що потім доведеться звідкись діставати вас.
www.pravda.com.ua
