Стати міністром освіти України і очолити українське відділення «Голосу Америки» уродженцю Черкащини допомогло… невміння лаятися
Никифір Григоріїв
Никифір Якович Григоріїв (літературні псевдоніми Г. Наш, Григоріїв-Наш, Григорій Наш) народився 9 лютого 1883 року в містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (нині це – село Шполянського району Черкаської області). Його батько працював учителем у сільських школах Черкаського повіту (Нечаївці, Сердегівці), тож сім’я часто переїжджала з місця на місце.
З 1895 по 1900 рік Никифір навчався у Городищенській сільськогосподарській школі, яка мала два підготовчі, що прирівнювалися до двох класів міської школи, та три спеціальні класи. Здобувши професію агронома, він два роки працював конторщиком у маєтку поміщика. Та через непорозуміння з управителем (не вмів наглядати за робітниками, зовсім не вмів лаятись і мав ще ряд подібних «інтелігентських мінусів») був звільнений…
У 1902 році юнак переїздить до Києва, поселяється на квартирування у свого шкільного товариша Ф. Литвина, який працював в «Киевском обществе сельского хозяйства» під керівництвом відомого українського народника, уродженця звенигородського Будища Тихона Осадчого. Саме ця людина відіграла величезну роль у формуванні політичних поглядів та свідомості Н. Григоріїва. Завдяки Осадчому Никифір Якович отримує роботу спочатку в бібліотеці Київського товариства грамотності, а пізніше — у статистичному відділі управління Південно-Західними залізницями. Саме в цей період свого життя він багато читає, – зокрема художні твори І. Франка, Т. Шевченка, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, праці О. Герцена, М. Бакуніна, М. Чернишевського, займається самоосвітою, пише свої перші літературні статті, спілкується з революційною молоддю різних політичних напрямів в будинку свого духовного наставника Тихона Івановича Осадчого.
З 1903 року H. Я. Григоріїв входить до осередку партії соціалістів-революціонерів, учасники якого опікувалися в основному тим, як дати освіту народу (зокрема, селянству). Під впливом гуманістичних ідей відродження української освіти на селі Никифір складає іспит на вчителя повітової школи і у 1905 році розпочинає свою педагогічну діяльність спочатку у місті Сквирі Київської губернії, потім у Бердичівській початковій школі, де стає активним учасником повітового учительського союзу, на нелегальному з’їзді якого було прийнято резолюцію з вимогами до уряду запровадити вивчення рідної мови.
У 1907 році Григоріїва переводять у двокласну школу міста Кам’янця-Подільського, де він активно включається у культурно-просвітницьку діяльність міста, ввійшовши до складу місцевих «Просвіти» і Товариства українських поступовців, організовує українські книгозбірні, нелегальні курси з вивчення української історії, проводить літературно-музичні вечори для молоді з національної тематики. Никифір Якович багато працює як педагог над науково-методичним забезпеченням навчально-виховного процесу у школі: створює навчальні підручники, впроваджує у педагогічний процес українознавчі дисципліни. У цей час він складає досить багату статистичними і фактичними даними «Коротеньку історію Поділля», видану пізніше.
У 1911 році виходить перша літературна праця Н. Я. Григоріїва — невеличка книжечка «Мораль», у якій автор намагається з’ясувати генезис і саму суть надприродної, даної божим явленням, людської моралі. Написана в доступному українському стилі праця Н. Григоріїва стала введенням, початковим курсом в науку про походження та соціальне життя людини. Усі свої висновки, тези Ничипір Якович підтверджував статистичними даними — результатами соціологічних досліджень. На той час, це була перша книга свого роду написана українською, зрозумілою мовою для молоді.
Під час першої світової війни у 1915 році Никифір Якович був мобілізований до російської армії як військовий урядовець. Тут він також не припинив свою наукову діяльність і розпочав написання книги «Історія українського народу». Написаний для вищих початкових шкіл та перших класів гімназій, підручник вміщував 377 сторінок і складався з 167 коротких параграфів. Свою «Історію…» автор написав гарною народною мовою, цікаво, доступно, послідовно викладаючи плин історичних подій, він віддавав перевагу захоплюючому сюжету перед історичною достовірністю. За цим підручником навчалися діти в школах у 1918–1919 роках.
З 1917 року — активний діяч УПСР, член Української Центральної Ради, один із українізаторів війська, голова Ради Солдатських Депутатів Київської військової округи. У 1918 році Никифір Григоріїв — міністр освіти в уряді Голубовича, за гетьманату — член Українського Національного Союзу. В 1919 році — член Трудового Конгресу, керівник пресової служби Армії УНР, член ЦК УПСР, виступав проти боротьбистів.
У листопаді 1920 року Н. Я. Григоріїв після остаточного падіння УНР змушений був емігрувати з дружиною Ганною Петрівною та сином Мирославом на територію Польщі. 1921 року сім’я переїхала до Чехословаччини, де Никифір Якович працює професором Празького університету, очолює партію Українських соціалістів-революціонерів. За кордоном, завдяки ініціативі Н. Григоріїва та інших членів партії УПСР, було створено ряд вищих навчальних закладів координаційним центром яких став Український громадський комітет. Суттєву роль відіграв Н. Григоріїв і при створенні Інституту громадознавства (Соціологічного інституту), де очолював відділ народознавства, кабінет села, керував політичним семінаром. У еміграції були написані і вийшли друком цілий ряд наукових праць.
Н.Григоріїв долучився до становлення та розвитку української видавничої справи у ЧСР. Він був одним із фундаторів видавництва «Вільна спілка» (1921), що видавало однойменний збірник, та партійних видань УПСР. Також був співзасновником авторитетного часопису «Трудова Україна» (1933-38), його редактором, видавцем та найактивнішим автором. Очолював видавниче товариство «Нова Україна» (1922-28 рр.), що видавало однойменний журнал – чи не найпопулярніший український емігрантський часопис – і чимало художньої і публіцистичної, науково-популярної літератури.
Став одним із засновників і редакторів незалежної газети «Українська кореспонденція» (1930), що інформувала європейську громадськість про польську політику пацифікації на західноукраїнських землях. За його редагуваня виходили «Вістник Українського національного музею-архіву» і журнал-збірник матеріалів «Минуле України», а також «Вістник Українського Робітничого Університету». У той же час він виступав й у ролі одного з найактивніших авторів згаданих часописів та видавництв.
Як і раніше, багато уваги Н.Григоріїв приділяв теоретичній розробці концепції єдиного національного фронту на еміграції та її практичному втіленню, спрямовуючи на це всю свою громадсько-політичну діяльність.
Виступив одним з ідеологів об’єднання національно-демократичних сил східноєвропейських народів в еміграції, що у жовтні 1926 р. оформилося як «Соціалістична Ліга народів Сходу» (згодом «Нового Сходу») з метою солідарної боротьби за звільнення цих народів від окупаційних режимів (СРСР і Польщі) та інформування світової громадськості про їхнє становище.
Неможливо не згадати про політологічні студії Н. Григорієва 30-х рр., присвячені аналізу міжнародних відносин міжвоєнного періоду. Показово, що вже у 1936 р. він схилявся до думки про ймовірне об’єднання СРСР з німецьким блоком. В останні місяці 1938 р. політик був упевнений у скорому початку світової війни і в тому, що основними супротивниками у ній будуть західноєвропейські держави з одного боку і Німеччина у ймовірному союзі з СРСР — з другого. Про це він неодноразово заявляв у своїх публічних виступах. Зокрема, у листопаді 1938 р. він спрогнозував, що війна почнеться у 1940 або 1941 році, а поштовхом до неї стане підписання німецько-радянського пакту. Уродженець Черкащини наголошував, що німецький нацизм і російський комунізм мають абсолютно однакову імперіалістично-шовіністичну сутність…
З 1938-го Никифір Григоріїв живе у США, з 1949 року – керівник українського відділу «Голосу Америки». Помер у серпні 1953 року в Нью-Йорку.
Назви наукових праць Никифора Григоріїва говорять самі про себе – його завжди турбувало в першу чергу майбутнє держави й українського народу. Ось назви лише деяких з його праць, зокрема на соціологічні теми: «Якої республіки треба бідним людям?» (Київ, 1917), «Історія України в народних думах та піснях» (Київ. 1917, перевидана 1993), «З часів революції й боротьби за самостійну Україну» (Ченстохів, 1921), «Фатальна помилка революції» (Прага, 1921), «Підстави української національно-державної політики» (Прага-Берлін, 1923), «Українська боротьба за державу в роках 1917–1920. Чому українці не вдержали своєї влади» (Скрентон, 1934), «Причини міжнародного напруження» (Прага, 1937), «Спогади «руїнника» про те, як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату» (Львів, 1937), «Весна української революції» (Скрентон, 1938), «Соціалізм і національна справа» (Скрентон, 1938), «Основи націознання» (Вінніпег, 1940), «Українська національна вдача» (Вінніпег, 1941), «Війна і українська демократія» (Торонто, 1945).
Європа й Америка запам’ятали ім‘я українця, який міг зробити зовсім іншу кар’єру, якби менше думав і писав, а більше любив рахувати гроші і лаятися…
За матеріалами Інтернет-видань підготував Ярослав ЗВЕНИГОРА
