Герб Юзефа Верещінського
«Адміністративна реформа», «децентралізація влади» і «надання особливого статусу частині територій» – всі ці «сучасні речі» на землях нинішньої України, тоді ще підлеглої Польщі, пропонувалося провести майже пів тисячі років тому – наприкінці XVI століття. Відповідні пропозиції у 1596 році сформулював київський Єпископ римо-католицької церкви Юзеф Верещінський…
Час тоді був непевний – втім, відголоски того, що відбувалося, можна знайти і в пізнішу епоху, навіть в часи нашого сьогодення. Магнати Речі Посполитої – союзної держави, до складу якої Україна входила разом з Польщею і Литвою, час від часу затівали переділ земель – за допомогою підкуплених судів або ж і зброєю «віджимаючи бізнес» у слабших сусідів. Після одного з таких «наїздів» магнат Януш Острозький відібрав у шляхтича Криштофа Косинського містечко Рокитне на Київщині – а той підбив на повстання козаків, які тільки й чекали підходящого приводу. Потужний спалах збройного виступу зумів придушити лише Черкаський і Канівський староста Олександр Вишневецький. Коли повстанці оточили зусібіч Черкаси, слуги Вишневецького вбили Косинського у корчмі на черкаській околиці…
Після придушення козацького виступу і вбивства його ватажка шляхта вимагала продовження масштабних репресій і страт на землях нинішніх Київщини й Черкащини, де відбувалося повстання. Проте несподівано для всіх ярим захисником бунтівного козацтва виступив Єпископ Київський Юзеф Верещінський – перша особа для усіх римо-католиків в українській частині коронних земель, сенатор Речі Посполитої.
Він походив з роду православних українців, і за 10 років, поки очолював біскупську кафедру в Києві, жодного разу не допустив протистояння католицького і православного люду. Навпаки, всіляко популяризував ідею створення «єдиного християнського фронту» у боротьбі проти турецької навали. Хоча Польща і не підтримала створену з ініціативи Австрії антитурецьку «Священну лігу» християнських держав, Верещінський сприяв контактам українських козаків з представниками цих держав, які зрештою завершилися участю запорожців у переможній битві під Віднем, яка зупинила наступ яничарів у Європі.
Верещінський був великим поборником розвитку українського козацтва і побудови його за взірцем лицарського ордену – як сам це називав, “фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців”. Відстоював необхідність створення так званої Задніпровської козацької держави, підпорядкованої безпосередньо Києву, а не Варшаві – з адміністративним поділом на землі 13-и полків. При цьому автономна держава козаків з власним військом у 5-10 тисяч козаків розташовувалася б головно на лівому березі Дніпра (включно із землями сучасних трьох районів Черкащини) і залишалася б союзною Польщі і в економічному, і у військовому аспектах.
Та король і сейм віддавали перевагу заграванням з козацтвом у час воєнної загрози кордонам країни, у мирний час всіляко уникаючи посилення козаків як касти воїнів, що не хоче бути підлеглою панам-магнатам… Це яскраво проявилося вже на початку 1594 року, коли очікувався похід на українські землі 100-тисячної татарської орди. Давати гроші на оборону і оголошувати «посполите рушення» (військовий стан по-нинішньому) у столиці не поспішали. Регулярне «кварцяне військо» на землях України налічувало всього дві тисячі воїнів і лише завдяки цьому Верещінському вдалося вибити «милостивий дозвіл» короля на набір 500 козаків для «добровольчого підрозділу», та й то – дали їм всього по 5 злотих кожному, чого заледве вистачило на купівлю рушниці, пороху й олова для куль, які козаки самостійно відливали…
Реформи Верещінського так і не встигли втілити в життя – зокрема й тому, що не стало самого реформатора часів Середньовіччя, який Україну величав «милою Вітчизною»…
Через пів століття гетьман Богдан Хмельницький скористався “правом през шаблю” – і українські землі відійшли від Польщі, але вже шляхом війни, а Козацьку державу дійсно адміністративно розділили на землі полків…
Це був новий шанс для української державності, проте про неї довелося забути на цілі століття через необачну довіру до Московії, яку Юзеф Верещінський вважав єдиною державою, що будучи християнською за віросповіданням, водночас культивувала дикі рабовласницькі традиції Азії…
Андрій КРАВЕЦЬ
