Кожен українець знає, що наш великий просвітитель Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року, назве не задумуючись його «Заповіт» і ряд інших віршів, деякі з його картин. Тобто фактично люди знають, що це був талановитий поет і чудовий художник. Однак мало хто з них замислюється над тим, що дав Т. Шевченко Україні, своєму народові, чому його так цінують і люблять в усьому світі. Кожен скаже: «Тарас Шевченко — це символ нашої нації». І цією фразою відображається суть феномена Шевченка.Мені хочеться розповісти, як ставилася моя мама — Віра Сергіївна Роїк до Тараса Шевченка, що говорила про нього, коли я був ще школярем та і пізніше. У 1946-1952 роках я навчався в чоловічій семирічній школі Нєвинномиська Ставропольського краю Росії. Цей населений пункт, який став містом перед Другою світовою війною, знаходиться на Північному Кавказі, на березі норовливої і бурхливої ріки Кубань.
Я дуже любив читати, й одного разу в період мого навчання у шостому класі мама принесла додому книгу з віршами невідомого мені тоді поета і сказала: «Ці вірші тобі потрібно обов’язково прочитати. Вони написані українською мовою, але я думаю, що ти справишся. Цією книгою я хочу тебе зацікавити, щоб ти зрозумів нашу сутність, адже ми — українці. Я не знаю, чи будемо ми коли-небудь знову жити в Україні, однак пам’ятати її ми повинні завжди. Поет, який написав ці вірші, — Тарас Григорович Шевченко, допоможе тобі зрозуміти мої слова».
Де мама взяла цю книгу, я не знаю, та і в голову ніколи не приходило запитати її про це. Я почав читати і відразу побачив знайомі мені рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий». Цю пісню дуже часто співав мій батько Михайло Стратонович, коли щось майстрував. Пісня мені дуже подобалася і я завжди прилаштовувався біля батька і тихенько слухав. У батька був тихий голос і співав він з таким сумом, що мені хотілося плакати.
Тоді я зрозумів, що і мій батько знає і любить цього поета. Моя мама ніколи не співала. Якось я запитав її про це і отримав відповідь, що важка контузія позбавила її цієї можливості. «Мені це дуже важко», — сказала вона.
Чим більше читав, тим більше у мене з’являлося запитань, з якими я звертався до батьків: хто такі гайдамаки, де знаходиться Чигирин, хто такі Котляревський, Гонта, Залізняк та інші. І треба сказати, що в основному я отримував відповіді на свої запитання. Мене зацікавила історія України, але книг на цю тему в бібліотеках школи і міста не було. Тому свої знання я добував поступово, вже коли вчився в технікумі у Сімферополі та інституті в Дніпропетровську. Ставши дорослим, зрозумів, чому мама так говорила про Шевченка, бо його вірші — це плоть і кров українського народу, його живий дух, його думки і сподівання. В своїх творах поет немов зливався з народом і це було єдине гармонійне ціле стану душі всіх українців. Недарма кажуть, що «Кобзар» супроводжує все життя українців від народження до смерті.
Вже проживаючи в Криму, мама після своєї першої персональної виставки в Сімферополі говорила мені та батькові, що дуже хоче показати свої вишиті вироби в Державному музеї Т. Шевченка в Києві, бо його творчість тісно пов’язана з народним мистецтвом. Не знаю, чи просила вона когось із керівництва в галузі культури про це, однак мрія її здійснилася восени 1974 року. З особливою гордістю мама називала число «понад 45 тисяч». Саме стільки людей, за даними музею, відвідало її виставку.
Мама з гордістю розповідала, що в музеї вона бачила авторські малюнки Т. Шевченка, його твори. Після цієї виставки вона сказала, що її наступна мрія, яку реально здійснити, — Канів. «Це священна земля для українців і всіх людей, які шанують Т. Шевченка», — сказала вона. В своїй книзі «Мелодії на полотні» мама пише: «У 1979 році співробітники Канівського музею-заповідника Т. Шевченка на чолі із заступником директора з науки Зінаїдою Опанасівною Тарахан-Березою запросили мене взяти участь у конкурсі «У вінок Кобзареві», який проводився у музеї на честь 165-ої річниці з дня народження поета. На цей конкурс я вишила панно «Заповіт» червоними нитками полтавською гладдю і папку «Кобзар» — лиштвою і гладдю «качалочка». Орнамент папки вишила червоними і чорними нитками з незначним додаванням зеленого і жовтого кольорів. Вийшла дуже вдала кольорова гама. Ці роботи тепер перебувають у фондах музею Т. Шевченка в Каневі. Вони дуже сподобалися своєю витонченістю і колоритом. Як результат, у 1980 році мене і моїх учениць запросили в цей музей з персональною виставкою, практично відразу після виставки у Варшаві. У виставці в Каневі взяли участь 14 моїх учениць…».
Пам’ятаю, скільки радості було в маминих очах, коли вона розповідала, що перемогла в конкурсі! Справа була навіть не в самій перемозі, адже до того часу її як вишивальницю уже дуже добре знали в Україні. Найголовнішою для неї була перемога саме в Шевченківському конкурсі, причому на канівській землі.
Кілька слів про Зінаїду Тарахан-Березу, яка стала головним літописцем Тарасової долі. З-під її пера вийшло кілька дуже важливих наукових книг, присвячених Т. Шевченку. Мама подружилась з нею, а потім стали дружити і наші сім’ї. Коли мама померла, то Зінаїда Опанасівна привезла на її могилу жменю священної канівської землі.
У 1980 році мама як почесний гість Шевченківського заповідника посадила клен в його парку. Через чверть століття за допомогою чоловіка Зінаїди — Віктора Савича вона знайшла це дерево і сфотографувалася біля нього. Мама з великим задоволенням бувала в Каневі, дивилася на величний Дніпро з високих круч, із вікон квартири Зінаїди і Віктора на восьмому поверсі в будинку, що стоїть на його березі.
— Я відпочиваю в Каневі і морально, і фізично, — говорила Віра Сергіївна. — Мені тут легко і в той же час сумно, що Шевченко так рано пішов з життя.
Другий раз маму запросили з вишивками в Канів у 1998 році. Це була 56 персональна виставка і тут же ми урочисто відзначили її 87 річницю з дня народження. В останні роки життя в неї був особливо напружений графік виїзних виставок. Вона була дуже затребувана: пропозиції сипалися, як із рога достатку, тому не всі приймалися. Та коли в 2007 році надійшло запрошення з музею народно-декоративного мистецтва Шевченківського заповідника, вона сказала мені: «Я дуже хочу знову поїхати в Канів, останній раз вклонитися праху Тараса Григоровича. Відвези мене туди». І, звичайно, я виконав її бажання.
Після виставки в Хмельницькому художньому музеї в липні 2007 року ми приїхали в Канів. Дуже урочисто пройшло відкриття персональної експозиції «Український рушничок». Було дуже багато людей. Вони дякували мамі за її невтомну діяльність у розвитку народної творчості, вітали з присвоєнням звання Героя України.
В останні роки після відкриття виставок ми від’їжджали додому, а потім приїжджали на їх закриття. Однак цього разу було не так. Мама сказала, що залишиться в Каневі на весь період роботи виставки. «Я хочу тут побути довше, подивитися на Дніпро. Мені тут добре так само, як і в Лубнах. А ти не турбуйся, їдь додому. Зіна і Віктор будуть поруч», — сказала вона і, як виявилося, мала рацію. Це була її остання поїздка в Канів.
Мені було приємно отримати 29 вересня 2013 року привітання з нагоди мого 75-річчя з Канева за підписом генерального директора Шевченківського національного заповідника В. Коломійця, де є такі слова: «Діяльність із популяризації мистецького надбання Вашої мами — Віри Сергіївни Роїк, Героя України, доброго друга національної святині в Каневі, є вагомим внеском у духовну скарбницю нашого народу. Цим Ви засвідчуєте вірність найвищому Шевченковому заповіту — любові до України та її національних святинь…».
Крім проведення персональних виставок, мама брала участь у всіх загальнокримських і республіканських виставках, присвячених Т. Шевченку. А в 1981 році на запрошення Академії мистецтв колишнього Союзу РСР вона поїхала зі своїми вишитими виробами в Ленінград. Їхня експозиція була розгорнута 9 березня в Катерининському залі академії в рамках заходів, приурочених 167-ій річниці з дня народження Т. Шевченка. Повернулася мама звідти окрилена, радісна. Їй було приємно дізнатися, як у цьому місті поважають і люблять видатного українського поета і художника, як захоплено зустріли її виставку, а ленінградські художники говорили, що її роботи наповнені Шевченківським духом. Мама привезла книгу відгуків про виставку. Наведу окремі з них:
«Джерелом для створення таких виробів людських рук є народна пісня, народна душа, поезія та історія». (М. Корнійчук, науковий працівник).
«Власна фантазія на традиційній основі — це прекрасно!» (В. Вишневська, перекладач).
«Роботи В. С. Роїк вражають своїм істинно народним характером і в той же час сучасним осмисленням народних традицій. Величезний смак, багатство прийомів, точність відбору засобів, лаконізм — все це дає дивовижний і часто приємно-неочікуваний ефект». (М. Побєдінський, театрознавець).
Завдяки мамі я до найменших подробиць ознайомився з творчістю поета, побував у ряді місць, пов’язаних з його життям. Особливою гордістю для мами було те, що в нашому місті Лубни, та і взагалі на Полтавщині побував Т. Шевченко. Вона говорила: «Полтавщина — це серце України, і Шевченко, звичайно, обов’язково повинен був відвідати наші краї».
Іноді вона напівзапитально, напівствердно запитувала мене: «Сподіваюся, ти тепер розумієш, скільки зробила для України ця людина?».
Я помітив, що в кінці свого життя вона частіше зверталася до поезії Шевченка. Мама іноді, особливо в березні, просила Олександра Польченка, щоб його вихованці зі студії «Світанок» прочитали їй Шевченківські вірші.
У 2004 році у мій день народження мама подарувала мені книгу, видану в 1912 році в Москві. Це збірник, присвячений пам’яті Т. Шевченка. В куточку вона написала лаконічно: «Це дуже цінна книга», а усно сказала: «Бережи її. Я думаю, що в Сімферополі такої книги більше немає».
Коли підросли внуки і правнуки, вона почала їм періодично говорити про Тараса Шевченка, просила, щоб обов’язково читали його вірші. Мене це не здивувало, адже завдяки мамі я сам зміг зрозуміти глибину і велич цієї людини.
Вадим РОЇК,
заслужений працівник транспорту України та АР Крим
http://svitlytsia.crimea.ua/
