Bloodlands (Криваві землі, або Кровозем’я) — це терени між Німеччиною та Росією, землі, які пройшли через жорна двох тоталітарних режимів — нацистського та комуністичного. Це слово вигадав відомий американський історик Тімоті Снайдер.
Так він назвав свою книгу, яка розповідає про 12 драматичних років у світовій історії з 1933 до 1945 рік. Сюжет книги починається Голодомором в Україні, а закінчується завершенням Другої світової війни в Європі.
Книга стала міжнародним бестселером, за короткий період вийшло кільканадцять її перекладів, у першу чергу мовами націй, що входили до Кровозем’я, зокрема й українською.
Відтоді термін «Bloodlands» вийшов поза межі наукового дискурсу і став використовуватися в популярній літературі та громадсько-політичних дискусіях. Це слово, географічні та хронологічні рамки задані Снайдером і стали зручним поясненням особливостей трагічної історії цього регіону. І не тільки історії, але й сьогодення.
На відміну від решти Європи, де все зло минулого сторіччя було зосереджене в образі нацистської Німеччини, ці країни перейшли через два тоталітарні режими — нацистський і комуністичний.
Подвійна окупація, подвійна ліквідація національної еліти, подвійні масштабні суспільні експерименти з метою змінити національний та соціальний склад тутешніх спільнот.
Це той важкий історичний багаж, та спадщина Кровозем’я, з якою поляки, чехи, словаки, угорці, народи Балтії та інші, що побували під комуністичним пануванням, на початку XXI століття прийшли в Європу.
Європейський Союз потребував нових членів, нових ринків збуту, нових робочих рук, але не надто хотів приймати нові для нього історичні болі. Картина страшного XX століття і ключової для його розуміння Другої світової війни для старої Європи була сформована досить давно.
Вона легко сприймалася, адже була простою: з одного боку — сили зла на чолі з Третім Райхом, з іншого — сили демократії, що його перемогли. Саме нацизм із його жахливою расовою політикою, Голокостом, фабриками смерті, воєнними злочинами на окупованих теренах, рабською працею поневолених був головним полюсом зла.
Оцінки іншим історичним персонажам чи періодам давалися саме з орієнтацією на цей полюс. І раптом виявилося, що існувало інше «абсолютне зло». Ба більше, цим злом був комунізм — ідеологія, що виглядала такою правильною і симпатичною, якщо сприймати її з відстані, ідеологія, яка, крім того, надихала на боротьбу багатьох учасників спротиву нацистському злу.
Новоприєднаним до Європейського Союзу народам було нелегко змусити своїх сусідів переглянути цю звичну і просту модель. Але врешті крига скресла — протягом кількох останніх років європейські структури (Європарламент, Рада Європи) почали формулювати нову оцінку минулого століття, в якому знайшлося місце для засудження і нацистської, і комуністичної тоталітарної спадщини.
Очевидно, цей процес лише почався, і «новим» європейцям ще доведеться докласти чимало зусиль, щоб розповісти «старим» про інший, не менш страшний бік зла.
Саме тому в Брюсселі та інших західноєвропейських столицях тепер часто експонуються виставки про злочини комунізму, відбуваються цікаві наукові та політичні дискусії на цю тему.
У більшості посткомуністичних країн створені й активно діють спеціальні державні інституції (так звані Інститути пам’яті), які ставлять собі за мету вивчення та переосмислення тоталітарного минулого. З ними активно співпрацюють різноманітні громадські організації, які здебільшого були ініціаторами цих процесів ще до того, як стали елементами державної політики.
Але очевидно, що зусиль на національному рівні для загальноєвропейського переосмислення минулого замало.
Тому такі інституції та організації почали погоджувати свою діяльність, а минулого року об’єднали зусилля, створивши координаційний майданчик під назвою «Платформа європейської пам’яті та сумління».
Його заснувала 21 інституція з 13 країн. За рік кількість учасників Платформи майже подвоїлася (тепер їх 37), зокрема за рахунок країн, які не є членами Європейського Союзу, — Молдови та України.
Приєднання України (яку в Платформі представляють дві організації — Центр досліджень визвольного руху та Меджліс кримськотатарського народу) є принципово важливим для нас, адже свідчить про те, що, попри зміну політичної ситуації в нашій країні, фактичну ліквідацію державної політики пам’яті, робота з подальшого подолання тоталітарної спадщини тут триває, і її належно оцінюють в Європі.
Минулого тижня в Берліні на території колишньої тюрми Штазі Гоеншонгаузен відбулося чергове засідання учасників Платформи. Серед важливих тем, які обговорювалися на засіданнях, — проблема архівів комуністичних спецслужб. Саме документи з їхніх сховищ є головним джерелом для вивчення та оцінки комуністичних тоталітарних режимів.
Це розуміли і керівники цих режимів, які на завершальній стадії свого панування намагалися знищити їх. Однак більшість цих документів у країнах Центральної та Східної Європи вдалося врятувати. Сьогодні вони виділені в окремі спеціалізовані архіви, відкриті для дослідників.
Але часом навіть у цих країнах звучать провокативні заяви політиків про необхідність знищення цих документів як таких, що стоять на заваді суспільного примирення. Останньою відомою спробою такого «розв’язання» проблем минулого були заяви угорських політиків про ліквідацію «аморальних документів аморальних режимів».
Тому учасники Платформи у своєму зверненні до політичних структур Європейського Союзу акцентували на потребі оголосити такі документи невід’ємною частиною культурної спадщини Європи.
Цей заклик стосується не лише країн членів Євросоюзу — велику стурбованість науковців та юристів викликає ситуація з архівами комуністичних спецслужб на пострадянському просторі. Тут ніде, за винятком країн Балтії, не відбулося виділення документів КҐБ в окремі архіви та їхнього передання з опіки сучасних спецслужб до державних архівів.
Тому ці матеріали досі залишаються заручником політичної ситуації в країні. Більше того, останнім часом проявилися небезпечні тенденції, спрямовані на координацію зусиль щодо обмеження доступу до таких архівів. З ініціативою підписання такої угоди минулого року виступило керівництво Росії.
Тому в заяві Платформи окремо наголошується, що її учасники «закликають до повного відкриття архівів колишніх комуністичних режимів, зокрема радянських архівів, а також архівів колишньої Югославії. Матеріали, що містяться в архівах колишніх служб безпеки, є частиною спільної європейської спадщини.
Інформація з цих архівів повинна бути максимально доступною для підвищення обізнаності громадськості про нелюдський і злочинний характер тоталітарних режимів і для проведення досліджень цих режимів.
Україна на сьогодні не підписала запропоновану Росією угоду. Але поруч із тим тут призупинено систематичну роботу з відкриття архівів комуністичних спецслужб. Ситуація в цьому питанні залишається невизначеною і цілком залежить від результатів внутрішньополітичного протистояння в країні.
Остаточна перемога якоїсь із тенденцій в Україні — реабілітації комуністичного минулого вслід за Росією чи його засудження вслід за Європою — матиме вплив на майбутнє не лише України, але й сусідніх держав.
Адже Україна була в епіцентрі страшних подій минулого століття, її територія була осердям того, що Снайдер назвав Кровозем’ям. На початку 1990-х саме проголошення незалежності України поставило остаточну крапку в існуванні Радянського Союзу, стало тією незворотною зміною, яка закріпила поразку комуністичного тоталітаризму в європейському масштабі.
Сьогодні саме повноцінне приєднання України до європейської політики засудження цього режиму може назавжди припинити ганебні спроби його реабілітації на всьому посткомуністичному просторі. Тож чи залишиться страшна спадщина Кровозем’я остаточно в минулому, залежить від активності саме нас, українців.
Автор — Володимир В’ятрович, Центр досліджень визвольного руху
