Минулого тижня українці уже сьомий раз йшли на національні вибори, які принаймні претендують на те, аби називатися демократичними. Але суть вибору, перед яким ми постаємо, починаючи з 1990 року, суттєво не змінилася.
Попри те, що уже понад двадцять років приходимо на дільниці не з «серпасто-молоткастими», а з паспортами громадян незалежної держави, ми досі обираємо не серед політиків з різним баченням розвитку нашої держави, а між тими, хто бачить цю державу незалежною в майбутньому і тими, хто готовий обміняти незалежність на конкретні зручності.
Класичний політологічний аналіз учасників виборів, спроби поділити їх на лівих, правих, центристів провисають в повітрі. Лінії розлому довкола питань власності (приватної, державної, їх співвідношення) або соціальної ролі держави (нічного сторожа чи опікуна) відіграють вторинну роль. Між українськими політиками значно глибша прірва, притаманна для постколоніальних суспільств: «за» чи «проти» незалежності.
Політичні сили, які відверто чи приховано ставлять під сумнів політичну, економічну чи культурну окремішність України, діють в державі не лише завдяки зовнішній допомозі (звісно, не обходиться без неї), але й опираючись на внутрішню і доволі значну електоральних підтримку. Це означає, що важкий шлях до волі не пройшли (або не усвідомили його) не лише деякі українські політики, але й суспільство в цілому. Тож боротьба, яка триває вже понад сто років, продовжується, її тріумфальним завершенням не став ані 1991-й, ані 2004-й. І ніхто з певністю не може сказати, коли настане happy end.
Натомість історики можуть вказати на початки цього протистояння та спробувати відтворити його перебіг. І це надзвичайно важливо не лише для зацікавлених минулим, але й для тих, хто намагається будувати майбутнє. Бо ж переосмислення досвіду попередніх учасників — невід’ємний елемент самого визволення і важлива запорука успішного завершення боротьби.
Протягом ХХ століття український визвольний руху набував різних форм (елітарний, масовий, збройний, ненасильницький, підпільний, повстанський, відкритий), на його розвиток значний вплив справляли різні ідеології (соціалізм, лібералізм, консерватизм і, звичайно, націоналізм, що був основою руху). Ці зміни зумовлювалися як зовнішніми обставинами (війнами, революціями, які прокотилися через наші землі, політикою окупантів), так і внутрішнім станом самого руху (кадровим наповненням, здобутим досвідом). Та не зважаючи на ці зміни, або навпаки саме завдяки їм синьо-жовта лінія визвольного руху простяглася протягом усього кривавого ХХ століття. Часом вона ставала тонкою і ледь помітною, але, попри шалені намагання зацікавлених у нашому знищенні, так ніколи і не зникла.
Врешті найважливішу свою перемогу в минулому столітті визвольний рух здобув у формі масового національно-демократичної революції. Поєднання боротьби за національне визволення із боротьбою за побудову саме демократичної держави стало ґрунтом перемоги у 1991 році. Але не лише українців. Національні рухи інших поневолених народів були такими ж. Радянська керівництво зазнало від них подвійного удару, що призвів до розвалу, здавалося б незнищенної, імперії.
Цікаво, що в українському випадку витоки поєднання боротьби за національне визволення із боротьбою за демократію сягають 1940-х. Концепція із ключовим гаслом «Свобода народам! Свобода людині» була розроблена ідеологами ОУН як відповідь на антиукраїнські тоталітарні ідеї комуністичної Росії та нацистської Німеччини.
Сьогодні, як і кількадесят років тому, українському рухові теж протистоїть сила, що розгорнула активний наступ на основи української національної ідентичності (мову, культуру, історію) та на основні засади демократії (свободу слова, вільні вибори, свободу зібрань).
Перемогти її можна теж лише опираючись на два однаково важливі у цій боротьбі елементи: національний і демократичний. Яскравий доказ слушності цієї тези засвідчили результати виборів — умовну перемогу отримали партії національного і демократичного спрямування.
На жаль, змушений писати «умовну» не лише тому, що влада успішно наздожене своє відставання за рахунок мажоритарників, але й тому, що не було політичної сили, яка б об’єднувала обидві складові. Об’єднана опозиція та УДАР надто невиразно у програмах та передвиборчій кампанії артикулювали питання національної ідентичності. «Свобода», яка позиціонує себе як мало не єдиного захисника українських національних інтересів, не акцентувала уваги на демократичних цінностях, а часом навіть загравала на темі необхідності українського авторитаризму.
Позбавити опозицію будь-якого національного забарвлення в сучасному політичному протистоянні в Україні, яке досі значною мірою є постколоніальним, для влади надзвичайно важливо. Адже таким чином опонента відріжуть від підтримки великої частини виборців, які йдуть голосувати насамперед «за Україну». Але ще більш небезпечним ходом влади може стати зіштовхування чітко артикульованих українських національних сил в антидемократичний бік, на площину авторитарної політики.
Представити все демократичне, як невиразно українське, а все українське, як антидемократичне (авторитарне, фашистське і т. д) — це запорука успіху Партії регіонів та інших проросійських сил в Україні. Це сценарій їх перемоги у 2015-му. Це, врешті, розірвана тонка синьо-жовта лінія, що тягнеться через роки до наших днів.
Сьогодні ще можна завадити реалізації такого сценарію. Все залежить від готовності партій, які прийшли як опозиційні у парламент.
У демократів має стати сил чіткіше захищати основи української національної ідентичності, не залишати сесійної зали, коли там приймаються виразно антиукраїнські закони, не бурмотіти незв’язні речі про українську історію в ефірі російських телеканалів.
В націоналістів — відмовитися від авторитарних замашок, раз і назавжди відмежуватися від фашизуючих супутників із радикальних угруповань, бути готовими до серйозної конструктивної роботи, незважаючи на те, що частина виборців голосувала за них, «аби було кому дати в пику Калісніченку».
Якщо опозиціонери справді хочуть змінити Україну, то повинні не лише співпрацювати між собою, але навчати один одного, доповнювати один одного і бути готовими до змін.
Сильна національна і демократична держава — це те, чого хотіли протягом своєї історії і досі прагнуть українці. Це те, що готові підтримати представники інших національностей, які саме в такому українському проекті бачать достойну альтернативу авторитарним моделям, що намагаються тут будувати — чи то відродженого СРСР, чи то «русского міра».
Це наша тонка синьо-жовта лінія, яку ми маємо зберегти і передати далі.
Автор — Володимир В’ЯТРОВИЧ, джерело: ТСН.ua
