Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич

Дата: 21.10.2012
Автор:

115 років тому, у с. Великий Бобрик Балтського повіту на Поділлі 21 жовтня 1897 р. в родині панотця Келестина Стопкевича народився син. Назвали його Дмитром. Судилося йому стати бандуристом і воїном…

1913 року, закінчивши духовну школу в м. Тульчині, Дмитро вступив до Подільської духовної семінарії. 1915-го за власним бажанням покинув семінарію, бо захотів повоювати. Того ж року вступив він до Одеської військової школи, з якої вийшов 1 січня 1916 року у званні прапорщика.
20 червня того ж року нерозумна мрія збулася: він від’їхав на фронт. Як воював Дмитро за “царя і отєчєство”, а потім за “душку Кєрєнского”, мені невідомо, лише знаю, що в грудні 1917 р. Дмитро залишив полк і приїхав до Києва. Ось тут почалося справжнє життя, наповнене високим смислом: Дмитро Стопкевич став до лав українського війська.
Невдовзі він від’їхав до міста Одеси, де 15 і 16 січня 1918 р. у складі українських військових частин брав участь у боях проти більшовиків. Після перемоги росіян якийсь час переховувався, потім служив у “Союзкредиті”. Паралельно при 5-й Одеській гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості.
Тоді ж Дмитро вступив до 1-ї охоронної сотні одеської комендатури. 18 грудня 1918 р., вже як командир сотні, взяв участь у боях проти росіян, які, побиті, змушені були тікати в порт, звідки хотіли евакуюватись до Криму.
Та тут несподівано їм прийшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і старшин і французькі відділи). Окупанти швидко опанували центр міста та інші райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за двірець… Полковник Кобелько одним із перших увірвався в приміщення залізничного вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату… Смерть командира не спинила республіканські частини. Поляки і французи ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.
“Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, – писав Дмитро Стопкевич у праці “Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.”. – Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з… бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського кошу, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ.
Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть.
Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито – і не силою ворога… а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили”.
З військом УНР Дмитро відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів українського народу, які звідусіль посунули в Україну. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником.
21 листопада 1920 р. 1-шу Запорозьку бригаду, де служив Стопкевич, поляки інтернували. В таборах Дмитро пробув до 24 червня 1922 року, коли вдалося втекти до Чехословаччини.
Діставшись до курортного містечка Подєбради, поступив на матуральні курси при Українській господарській академії і відразу, 21 вересня 1922 року, подав заяву до академії. Йому поталанило: хоч і не мав свідоцтва про середню освіту, та його зарахували до УГА. Дмитро довіру виправдав: вчився добре.
Ставши учасником Другої капели бандуристів під орудою Василя Ємця, брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. А 26 травня 1928 року з відзнакою закінчив академію, отримавши фах інженера-гідротехніка.
Про подальший шлях підполковника Армії УНР бандуриста Дмитра Стопкевича даних не маю, та не сумніваюся, що він достойно прожив своє життя.

З книги Романа КОВАЛЯ “Багряні жнива Української революції”

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 1 від червень 2022

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2023’.Вільне Козацтво Холодного Яру