Київські студенти і вільні козаки, які 95 років тому полягли в кривавому бою на підступах до української столиці, стали символом незламності духу. Холодний день 29 січня 1918 року сповнив гарячі серця патріотів усієї України вірою у те, що подвиг куреня січовиків, які загинули під Крутами, стане прикладом того, як слід захищати Вітчизну. Не сталося…
Розрізнений спротив чужинським полчищам не врятував Україну від полону на довгі десятиліття – бо нація, яка хоч на мить вагається, опускаючи зброю, підняту для захисту кордонів своєї держави, зазвичай втрачає Волю.
Але то – не їхня вина. Герої Крут полягли як личить лицарям – в останньому бою заступивши собою Київ від 5-тисячної орди Муравйова. Вони тоді не знали, що захищають свій народ від майбутніх жахливих «продразвьорсток» і Голодомору, від репресій і винищення, від брехні і рабства. Знали одне: п’яний чужинець преться у рідне їм місто, прагнучи влади над ним. Цього усвідомлення було досить, щоб заступити їм шлях – за спинами студентів залишалося те, що було їм найдорожче…
Хто винен у тому, що бездарно втрачено було сподівання мільйонів тих, хто повірив у вільний завтрашній день? Хай їхні прізвища сьогодні не звучать – згадаймо краще усіх тих, хто і в наступні роки після трагедії під Крутами продовжував боротьбу. Тих, хто падав, прошитий ворожею кулею чи звалений тифом у Першому та Другому зимових походах війська УНР. Тих, хто гинув, ставши під чорне знамено Холодноярської республіки, під прапори повстанських отаманів по всій Україні і до останнього захищаючи кожен метр рідної землі. Зрештою, тих, хто став на боротьбу з окупантами в наступні роки й десятиліття і не схилив голову перед чужинцем.
Говорю не лише про тих, хто зброю в руках тримав. Боролися справжні українці хто як міг: хто влучним словом вірша, книги чи підпільної листівки, а хто піснею. Звісно, й обріза з-під стріхи діставали часто. Не скорені – а це головне. Боролися навіть тоді, коли потрапляли за тюремні мури й колючі огорожі коцтаборів…
Сказати, що Герої Крут полягли навіки було б неправдою. На холодному вітрі притискаючи востаннє приклад гвинтівки до щоки, у січні 1918-го вони ловили на приціл не просто п’яних матросів – тим самим намагалися відвернути велику біду від України. Минуло 95 років, та біда досі товчеться на порозі держави, лише очікуючи миті для того, щоб знищити мову, культуру й самобутність нації, розтоптати її гідність, звалити з ніг і добити багнетом відроджену Незалежність. Ми говоримо про те, що Герої Крут полягли, щоб повернутися сьогодні й незримо стати поруч з тими, хто бореться за волю України. Та не слід забувати про те, що десь поруч ходять і нащадки матросів Муравйова, яким українська воля – як кістка поперек горлянки…
На здобуття Шевченківської премії нині висунуто книгу давнього друга й постійного автора «Козацького краю» Романа Коваля. Його «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» нині йде в атаку, як колись йшов «Чорний Ворон» Василя Шкляра – книга працює не гірше, аніж полк чорношличників у розпалі бою. Своїм існуванням вбиває наповал новітню матросню, яка не любить українське, а українців навпаки надихає на звершення в ім’я свободи нації.
Переможе ця книга – і стане це ще одним міцним бліндажем «лінії оборони» на захисті як рубежів нашої держави, так і вільного духу, що кордонів не має…
2013 рік ще тільки розпочався – нехай він радує лише добрими новинами тих, хто любить свою, а не чужу землю!
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка редактора в газеті “Козацький край”, №1 (43) від 24 січня 2013 р.
