У нього багато імен, іпостасей, ролей: телеведучий, театральний актор, лідер об’єднання «Союз вільних художників», шоумен та імпресаріо, культуртрегер і, зрештою, багатодітний батько. Останнім часом він зазнав чергового перевтілення і став Орестом Лютим, виконавцем гостро сатиричних переспівів на патріотичну тематику найодіозніших витворів російської попси та шансону в межах проекту «Лагідна українізація». В житті ж він дуже яскрава, весела, спостережлива та, що головне для митця, небайдужа людина. Як побудована система стосунків між його різними особистостями та як вдається поєднувати фінансовий і мистецький успіхи, “Тижню” розповів переважно Антін Мухарський із ледь помітними вкрапленнями всіх інших його альтер его.
Без національної самоідентифікації жодна держава не може відбутись. Але поруч завжди наш «старший брат», який чітко відстежує всі ці механізми. Щонайбільше дає поносити вишиванки, поспівати патріотичних пісеньок, погратися в інтелігентські протести. Але основної маси населення це взагалі не стосується.
Культурна експансія – один із найголовніших засобів впливу та боротьби у сучасному світі. Понад те, засобів підкорення певних територій. Глобальні конфлікти наразі точаться виключно в геополітичній та геоекономічній площинах, утім, зовнішню форму мають культурологічну. Україна перебуває в ситуації, коли більша частина її території підпадає під вплив російської масової культури. За останнє щонайменше сторіччя українська культура майже не була інтегрована у світовий культурний процес, на відміну від тієї самої радянської, яку відтворює сучасна Росія та відтак нав’язує нам. Радянських авторів знали, російських – також, позаяк їх традиційно сприймали як представників Російської імперії. Все це означає, що українському культурному продукту нині доводиться докладати вдесятеро більше зусиль для того, щоби досягнути бодай якогось успіху, порівняно з аналогічним продуктом із країни, де усвідомлюють важливість культури.
Пересічний українець живе в плоскінно-сонному стані раба, котрому взагалі байдужа якась там культур-мультур. А що, ансамбль Вірського є, Horror (з англ. «жах». – Ред.) імені Верьовки й Таїсія Повалій також. А ще ж у нас є Кобзон, Алла Пуґачова, Кіркоров – усі вони також «наші». Якої ще вам культури треба? Для такого суспільства митці, які намагаються на тоненькій ниточці виробити щось справжнє, – це маргінали, які самі для себе грають на якихось інструментах, пишуть книжечки, читають віршики. Натомість культури як такої немає, позаяк бракує традицій її підтримки та суспільного запиту. А надто немає усвідомлення сенсу та важливості сучасної культури. Для наших чиновників вона апріорі підозріла й незрозуміла.
http://tyzhden.ua/
