28 жовтня може стати для України точкою повернення до національних традицій державотворення, а може й перетворитися на жирну крапку на всіх подальших сподіваннях позитивних зрушень. Яким буде подальший шлях – до Волі й остаточного утвердження самостійності держави чи до убогого існування як провінції на «задньому дворі» чужинської держави – залежатиме від голосу кожного з вас…
Навряд чи хтось із сьогоднішньої влади захоче згадувати про те, що сталося 1989 року саме в цей день – 28 жовтня. А тоді патріотично налаштовані парламентські сили змусили Верховну Раду ще Української Радянської Соціалістичної Республіки прийняти закон про статус української мови як державної. Уявіть собі – зроблено це було в умовах, коли до вивільнення з цупких обіймів радянської імперії ще залишалося два роки, а в Україні продовжувала правити Компартія! А що нині? У демократичних сил парламенту не стало сил протистояти прийняттю закону про «регіональні» мови, а у правлячих партій не вистачило патріотизму, щоб цей закон не «продавлювати», не зважаючи на думку українського суспільства!
Поки будемо вагатися, варто боротися за власну мову, волю і традиції чи «саме все якось владнається», країну залишатимуть найкращі її сини й доньки. І якщо попередні хвилі еміграції з України за кордон були найчастіше пов’язані з війнами (особливо з окупацією України більшовиками), то тепер емігрують ті, що не витримують «внутрішньої війни» проти українського. У ті дні, коли в Україні пройдуть парламентські вибори і саме будуть підраховувати чесно отримані або вкрадені і куплені голоси, у норвезькому Осло українка Людмила Рижук отримуватиме відзнаку найкращої у всій Європі вчительки, за версією проекту Junior Achievement. Та разом з радістю за перемогу землячки охоплює сум, бо пані Людмила, хоч і належить до потомственної династії українських учителів, сама вже давно не живе в Україні, а є громадянкою братньої слов’янської Болгарії, яка давно увійшла до Євросоюзу і НАТО, а отже ментально стає все дальшою від України, яка знову задивляється на Схід і безнадійно застрягла у своєму просуванні у напрямку Європи. Такі як Людмила Рижук могли б навчати наших дітей, а натомість навчають болгарських, польських або чеських…
Раз вже згадав про війни, то варто відзначити, що тиждень, який минає, багатий на дати, пов’язані з уродженцями Черкащини, які боролися за волю України. Рівно 90 років тому, 18 жовтня 1922 року загинув городищенський отаман Антін Грозний, 20 жовтня 1886 року у Смілі на Черкащині народився отаман Вільного козацтва Яків Водяний, а 20 жовтня 1930 року був розстріляний у застінках московської Бутирки генерал-хорунжий Армії УНР, уродженець звенигородського села Будище Юрій Тютюнник.
Наступного дня після парламентських виборів буде ще один ювілей. Згідно рапорту чекістів Кременчуцького штабу ЧОН, 29 жовтня 1922 року в бою проти карателів під Москаленками поблизу Черкас начебто загинув знаменитий холодноярський отаман, уродженець Шполянщини Чорний Ворон (Іван Черноусов). Пізніше виявилося, що замість Чорного Ворона було поховано тіло іншого повстанця, а про знищення загону Чорного Ворона чекісти повторно звітували ще й 1925 року, проте самого отамана знов ніхто загиблим не бачив…
Чорний Ворон повернувся завдяки однойменному роману ще одного знаменитого сина Черкащини Василя Шкляра. Торік у Холодному Яру, де воював Чорний Ворон, Василь Шкляр отримав першу всенародно зібрану Шевченківську премію, попередньо відмовившись отримати літературну премію від влади.Тож дух прагнення до Волі ще не згас і сподіваюся, що в день 90-річного ювілею поспішного чекістського звіту про знищення Чорного Ворона,нескорений дух отамана десь з-за хмар радісно споглядатиме торжество Волі у рідному краї. Бо краще воля без долі, аніж доля без волі!
Олег ОСТРОВСЬКИЙ
Колонка головного редактора, газета “Козацький край”, №19(38) від 21 жовтня 2012 року
