Значний вклад у боротьбу за визволення нашої Батьківщини вніс козак із Полтавщини Андрій Вовк. В українському війську він швидко висунувся на керівні посади: командував дивізіями, корпусами, армійською групою тридивізійного складу. Керував значними операціями проти червоного й денікінського війська. 1921 року, на еміграції, йому довірили очолити Міністерство військових справ. Пізніше, в середині 1930-х, за виступ проти угодовської політики еміграційного центру, його було виключено з уенерівського середовища, а в повоєнних роках реабілітовано…
Андрій Михайлович Вовк народився 2 жовтня 1882 року в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаської області – ред.) в старокозацькій родині. Закінчив земську народну школу (1893) та міське шестикласне училище (1899). При Київському кадетському корпусі у травні 1900 року склав іспит на “вольноопределяющегося” 1-го розряду. Військову службу розпочав у вересні того ж року в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкасах.
24 березня 1906 року успішно, за 1-м розрядом, із відзначенням військового міністра та “із занесенням на мармурову таблицю”, в чині підпоручика піхоти закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Службу від березня 1905 року проходив у Києві, в 129-му пішому Бессарабському полку.
Учасник Першої світової війни (від 16 липня 1914 року). Командував батальйоном російської армії на Румунському фронті. Неодноразово отримував поранення. З початком Лютневої революції капітан Андрій Вовк брав активну участь в українізації 7-ї і 8-ї російських армій на Румунському фронті. Входив до Ради 8-ї армії, підпорядкованої Генеральному секретаріату Центральної Ради. Відтоді й слід вважати його на службі в українському війську.
У червні 1917 року сталася знаменна подія в житті Андрія Вовка. Його було обрано делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд. У Києві він мав змогу послухати виступи Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Міхновського та Симона Петлюри – тодішніх провідників революційного народу. Напевно, вражень було багато…
Ще з більшим завзяттям береться капітан Вовк за українізацію російських частин. У жовтні 1917 року його приділили до генерал-квартирмейстера штабу армії…
У березні 1918 р. він уже керує демобілізацією 8-ї російської армії на “Українсько-Румунському” фронті та відповідає за “очищення армійського району від большевиків”. Тоді ж його призначають командиром Могилів-Подільської повітової сотні. Ось яку згадку залишив про нього генерал-лейтенант Петро Єрошевич: “Повітова сотня чудова: люди здорові, виглядають якось із повагою до себе, відповідають із розвагою, спокійно. Подумав собі – це щось нове: отсе початок національної армії”.
Андрій Вовк швидко зарекомендував себе з найкращого боку, тож не дивно, що вже у квітні 1918 року він стає комендантом Могилів-Подільського повіту. Зрозуміло, що він не міг спокійно дивитися, як австрійське союзне командування безконтрольно вивозить зі складів військове та інше майно. Намагаючись впорядкувати цей процес, Андрій Вовк став на перешкоді австрійській команді. Внаслідок конфлікту в липні 1918 року коменданта ув’язнили в Могилівській повітовій тюрмі… У грудні 1918 р. арештанта перевезли до Києва на гауптвахту.
Сидів він у Косому капонірі Печерської фортеці. Тут перебувало багато повстанців із Таращанського та Звенигородського повітів, які влітку 1918 року підняли повстання проти гетьманської влади. Було тут і чимало вояків Запорозького корпусу.
Київ у цей час уже оточили повстанські дивізії Зеленого і Данченка, Січові стрільці Євгена Коновальця, Чорноморський кіш та інші частини, що на заклик Українського національного союзу підняли 14 листопада повстання проти гетьманату. Гарматна стрілянина, що весь час наближалася до Києва, вносила у серця ув’язнених радість і давала надію на визволення. Не чекаючи покірно своєї долі, проти ночі 14 грудня в’язні, організувавшись, обеззброїли офіцерську варту та захопили фортецю у свої руки.
Юрко Тютюнник, один з організаторів рішучого виступу, очолив Революційний штаб, а капітан Вовк – повстанський загін. 150 політичних в’язнів, що сиділи в фортеці (Вовк стверджує, що 400), на світанку вийшли на вулиці й “після завзятого бою за допомогою робітників до 12 години оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. На Куренівці і Лук’янівці теж повстали. До вечора 14/ХII місто було у руках революціонерів… У ніч на 15 грудня в Київ увійшли січовики”.
Слід наголосити, що не військо Симона Петлюри взяло Київ, а повстанці під проводом Юрка Тютюнника, Андрія Вовка та Олександра Палієнка вирішили долю гетьмана та Української Держави. На хвилі успіху Андрій Вовк сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив на м. Бердичів. 8 січня 1919 р. разом з Олександром Палієнком А. Вовк звільнив від більшовицьких військ і Житомир.
15 січня сотника Вовка призначають на генеральську посаду – він стає командиром Окремого корпусу залізнично-технічних військ… Як вартовий отаман Київської групи Армії УНР він оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від Умані. 28 вересня 1919 року його призначили командиром 5-ї пішої Селянської дивізії. А наприкінці 1919 року в “трикутнику смерті”, будучи начальником штабу Київської групи Дієвої армії УНР, Андрій Вовк ліквідував повстання отамана Волоха проти уряду УНР, “а тим самим урятовано, – писав він, – Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру”.
У Зимовий похід Армії УНР 6 грудня 1919 року Андрій Вовк вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої армії УНР. Разом із нею пройшов Липовець, Черкаси, Чигирин, Холодний Яр, Канів, Гайсин, Ольвіопіль, Вознесенськ, Ананьїв, Балту, Вапнярку та інші населені пункти, беручи участь у багатьох боях проти денікінців та червоних.
По завершенні Зимового походу Андрія Вовка призначили командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (20.5.1920), згодом начальником запілля Дієвої армії УНР (19.7. – 15.8.1920) і знову командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (15.8.1920). Найвищим щаблем у його військовій кар’єрі було командування операціями армійської групи військ УНР тридивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) у бойових операціях при форсуванні Дністра і відкиненні більшовицьких військ у серпні – вересні 1920 року.
25 вересня 1920 р. вище військове керівництво зобов’язало А. Вовка провести мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті.
На всіх посадах виявив він себе з найкращого боку. 5 жовтня 1920 р. йому присвоюють військове звання генерала-хорунжого. Вже на еміграції, в Польщі, 14 листопада 1921 р. його призначили військовим міністром уряду УНР. На цій посаді перебував до 13 травня 1922 року. А вже за два тижні його призначили командиром 1-ї Запорозької стрілецької дивізії. З перервами перебував на цій, останній в Армії УНР, посаді до 28 травня 1924 року.
Війну було програно, тож довелося шукати нових форм боротьби за Україну. 1923 року Андрій Вовк стає редактором журналу “Табор”, а 1925-го засновує Українське воєнно-історичне товариство, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління генштабу Армії УНР. Того ж 1925 року він очолює редакційну колегію журналу “За Державність…” Стає на чолі Товариства охорони воєнних пам’яток, стає членом правління Української станиці в м. Каліш, членом Головного правління Товариства вояків Армії УНР в українській станиці м. Каліша (1924 – 1940), співзасновником Товариства колишніх вояків Армії УНР. У цей час пише низку воєнно-історичних розвідок.
1935 року генерал-хорунжий Андрій Вовк очолив опозиційну до уряду групу генералів і старшин (підполковник Вартоломій Євтимович, старшина полку імені Івана Мазепи Сергій Сидоренко-Сапорай, сотник Борис Монкевич та інші), внаслідок чого його виключили з середовища УНР та руками поляків ув’язнили в жахливому таборі Береза-Картузька.
Напередодні Другої світової війни, а саме 8 травня 1939 року, дружина генерала (Софія з роду Галас) народила Андрію Вовку сина Миколу.
У роки Другої світової Андрій Вовк очолив Провід української громади в Німеччині… У повоєнні роки його поновили на посадах у керівних органах уряду УНР. Генерал Вовк працює в Союзі українських ветеранів, який став спадкоємцем Товариства вояків Армії УНР у Польщі. 9 серпня 1947 року він призначається заступником голови Вищої військової ради.
1950 року разом з іншими Андрій Вовк засновує Українське воєнно-наукове товариство в Німеччині, а 21 березня 1957 року знову очолює Військове міністерство уряду УНР на еміграції. На цій посаді працював до 1961 року.
За свою багатолітню працю на добро Батьківщини генерал Вовк нагороджений (1 жовтня 1920 року) орденом Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході) та 1936 року – Хрестом Симона Петлюри (пам’ятна відзнака за участь у Визвольних змаганнях).
20 жовтня 1960 року начальник канцелярії Військового міністерства Микола Стечишин, оформлюючи послужний список Андрія Вовка, зазначив: “В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення”.
Згодом еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до ранги генерала-поручника, а відтак і до генерала-полковника Армії УНР. До 20 квітня 1967 р. А. Вовк очолював ресорт Військових справ УНР. Від товаришів по зброї вимагав “єдності, дисципліни і праці” та “непохитної витривалості на тернистому шляху до перемоги Української Правди”. Вважав, що незалежну Українську державу “можна здобути лише збройною силою Нації, психологічно підготовленої і відповідно організованої”.
Військовий і державний діяч, історик та редактор Андрій Вовк помер у м. Новий Ульм (Німеччина) 11 лютого 1969 року, “пройшовши чесно свій довгий життєвий шлях, залишаючись вірним прапорам УНР до останніх днів свого життя, тяжким вояцьким життям вписавши своє ім’я на сторінки історії Української Визвольної Боротьби…”
З книги Романа Коваля Багряні жнива Української революції
