15 вересня 1804 року народився Михайло Максимович – видатний український науковець. Він був одним з останніх у світовій науці вчених-енциклопедистів. Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія… Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (а також глибокі знання майже всіх слов’янських говорів) вражали його сучасників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету Св. Володимира.
Народився Михайло Олександрович у вересні 1804 року (за кілька місяців до відкриття першого університету — Харківського — на українських землях, що входили до складу Російської імперії), у дворянській родині на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині — Черкаська область). Рід Максимовичів у гетьманські часи належав до кола козацьких старшинських домів, походив він від Максима Васильківського, який жив у другій половині XVII ст. в Києві, на Печерську, і прозивався Печерським.
Здобувши початкову освіту вдома, майбутній ректор у 1812—1819 pp. навчався в гімназії у Новгороді-Сіверському, пам’ятному за сюжетом “Слова о полку Ігоревім”. По закінченні навчального закладу Максимович вступає до Московського університету на відділення словесності, але через два роки переходить на природничо-математичний факультет, згодом почавши відвідувати ще й заняття з медицини.
1823 р. по закінченні природничого відділення Максимовича залишили при університеті для наукової та викладацької роботи. Читаючи лекції з ботаніки, він у 1827 р. захистив дисертацію на тему “Про системи рослинного царства”, де продовжив роботу, почату ще у XVIII ст. Карлом Ліннеєм. Результати своїх досліджень він оприлюднив у двотомнику “Основи ботаніки” (1828—1831), першій науковій праці такого роду, виданій у Росії. Услід за цим (1833) він опублікував популярну, розраховану на широкий читацький загал, книгу з природознавства. Тоді ж Максимович, іще не досягнувши тридцятирічного віку, був затверджений у званні професора й обійняв посаду завідувача кафедри ботаніки Московського університету.
Проте наукові інтереси молодого вченого аж ніяк не обмежувалися ботанікою. Він ґрунтовно опановує й інші природничі науки, зокрема зоологію, хімію і фізику. При цьому саму природу прагне зрозуміти загалом, на рівні філософського осмислення. В ідейному плані Максимович сформувався під впливом професора філософії Московського університету, шеллінгіанця М. Павлова, який, у свою чергу, був учнем фіхтеанця з Харківського університету І.-Б. Шада (саме він приніс в Україну — і в Російську імперію — захоплення німецькою класичною філософією).
Як і М. Павлов, Максимович перейнявся духом новітнього німецького ідеалізму й орієнтувався на натурфілософську систему Ф. В. Шеллінґа. З ним теж погоджувався далеко не в усьому, але з тогочасних філософських систем тільки шеллінгіанство давало змогу осягнути природу як органічну цілісність, що розвивається на власному духовному підґрунті.
Максимович, прагнучи до синтезу біології та шеллінгіанської натурфілософії, став одним із перших учених-еволюціоністів Росії. Ідеєю руху, сходження щаблями прогресу від примітивних до найскладніших форм пронизане все його розуміння природи як живого цілого, здатного до саморозвитку. Таке розуміння буття, грунтоване на даних природничих наук, він виклав у “Роздумах про природу”, опублікованих 1833 р. Цією книгою він забезпечив собі одне з перших місць не тільки серед натуралістів, а й серед філософів Росії.
Того ж року з’являються думки Максимовича з приводу природи й завдання філософії, опубліковані під назвою “Лист про філософію” в московському часописі “Телескоп”. У статті автор ставить питання: “Що є філософія?” — і пропонує відштовхуватися від самої етимології цього слова: “Любов до мудрості”. А якщо це любов, то вона не може будуватися тільки на інтелектуальних міркуваннях, вона має виходити із серця. У цьому плані український учений явно дотримується традиції Г. Сковороди, з деякими працями якого він, імовірно, ознайомився ще в гімназії. Надалі ці мотиви траплятимуться як у російських слов’янофілів, починаючи з О. Хомякова, так і в українського філософа П. Юркевича, котрий став учителем російського мислителя В. Соловйова.
Максимович, як і згадані представники самобутньої традиції української та російської філософії, упевнений, що справжня мудрість грунтується на любові, що відповідає глибинним переконанням усіх великих представників київської духовної школи, зокрема Г. Сковороди, П. Авсенєва, більшості кирило-мефодіївців — від В. Білозерського до П. Юркевича.
Максимович стверджував, що філософія не є окремою наукою і що її покликання — це пізнання внутрішнього значення явищ у їх органічній єдності та взаємозв’язку.
У “Листі про філософію” Максимович підкреслює важливість історичного підходу до явищ. Формуючи й починаючи своє наукове життя в атмосфері культури романтизму, він не міг не поділяти романтичних уявлень щодо народу і його душі. Звідси — особливий інтерес ботаніка й натурфілософа до народних, насамперед рідних для нього українських, пісень як символічних, найбільш повних і неопосередкованих виявів народної душі. Тому не дивно, що, перебуваючи в Москві, він виступав і як учений-фольклорист, оприлюднивши “Малоросійські пісні” (1827) і “Українські народні пісні” (1834). Ці книги стали могутнім поштовхом для розвитку українознавства й були належним чином поціновані другом Максимовича О. Пушкіним, який чудово знав Україну й пісенну творчість слов’янських народів. Дружні зв’язки вчений мав чи не з усіма обдарованими людьми України та Росії. Особливо приятелював із М. Гоголем.
Таким чином, до 30 років життя Максимович цілком сформувався як учений-універсал. У Москві, Петербурзі й Києві він уже мав солідну репутацію дослідника й викладача, який брав безпосередню участь у створенні Київського університету. Тож не дивно, що саме його обрали першим ректором.
Питання про заснування в Києві університету сучасного типу (паралельно з Києво-Могилянською академією, яку планувалося реорганізувати в Київську духовну академію) обговорювалося вже у перші — ліберальні — роки правління Олександра І. Але тоді, в часи наполеонівських воєн, в умовах посилення клерикального впливу при дворі, а також придушення Миколою І дворянської опозиції (декабристів), до заснування університету черга не дійшла. У 20-х — на початку 30-х років XIX ст. єдиним вищим навчальним закладом Києва була Духовна академія, створена на базі Києво-Могилянської. Польське повстання 1830—1831 pp. дало відчутний імпульс для прийняття Миколою І рішення про відкриття університету — для обмеження польського впливу в Південно-Західному краї, а фактично — з метою його тотальної русифікації (до Київського генерал-губернаторства тоді входили Київська, Подільська й Волинська губернії) і зміцнення позицій Російської імперії у Правобережній Україні.
Відкриття університету перетворювало Київ на наймогутніший культурно-освітній центр держави (поряд із Петербургом, Москвою і Варшавою) з незмінно зростаючим науковим потенціалом. Це забезпечувало концентрацію інтелектуальних сил і сприяло значному пожвавленню громадського життя Києва, що незабаром і виявилося в діяльності Кирило-Мефодіївського братства.
У грудні 1833 р. з ініціативи міністра освіти графа С. Уварова (він не дуже хотів бачити керівником вузу Максимовича, тож “пробивати” цю посаду для друга до Києва приїжджали і О. Пушкін, і В. Жуковський, і М. Гоголь) було прийнято рішення про переведення до Києва незадовго перед цим закритого Кременецького польсько-католицького ліцею (з Волині), з бібліотекою і науковими колекціями. Це послугувало базою університету Св. Володимира, офіційно відкритого 15 липня 1834 р. Заняття почались у вересні того ж року — з урочистої промови першого ректора університету Михайла Максимовича перед викладачами і студентами. У яскравому, натхненному виступі вчений накреслив завдання й перспективи установи. Було утворено й Київський навчальний округ, у системі якого університет ставав провідною установою.
За задумом Миколи І, Київський університет мав бути “розумовою фортецею” православної імперії в Південно-Західному краї, подібно до зведеної під його особистим контролем найпотужнішої Нової фортеці на Печерську (Київ) — оплоту російської військової сили на Правобережній Україні.
Київський університет спочатку складався з двох факультетів: філософського (який у 1850 p., після “найвищого” указу про заборону викладання філософії у світських навчальних закладах розділився на історико-філологічний і фізико-математичний) і юридичного. 1841 р. у зв’язку із закриттям Вільненської медико-хірургічної академії (причиною стали опозиційні настрої серед викладачів і студентів вузу, переважно поляків та литовців) до них додався й медичний факультет.
Викладацький і студентський склад Київського університету, особливо у перші десятиліття його існування, був змішаним — польсько-українсько-російським, при майже неприховуваному антагонізмі між польською і російською сторонами. Українці (русифіковані — з Лівобережжя, ополячені — з Правобережжя), тяжіючи то до одних, то до інших, утворювали певну середню ланку, що вможливлювало функціонування університету як єдиного колективу.
У цьому плані Максимович, завдяки своєму походженню, освіті, широкому науковому кругозору, культурному й толерантному ставленню до людей та їхніх ідейних позицій, був ідеальною фігурою для знайдення компромісу між цими групами серед викладачів і студентів.
Переїхавши до Києва, Максимович одразу взявся до організації наукової праці. 1834 р. при університеті під його керівництвом був створений Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, до роботи в якому були залучені мало не всі київські дослідники старовини, зокрема М. Берлинський (автор першої “Історії Києва”), С. Зенович, Г. Данилович, С. Орнатський, В. Цих. Результатом роботи цього комітету стало створення при університеті Св. Володимира в 1837 р. музею старожитностей, де збирали і зберігали археологічні колекції, інтенсивно поповнювані кожного року. Сам Максимович неодноразово брав участь в археологічних розкопках рідного краю.
Найважливішу роль у визначенні напрямку інтелектуальних пошуків викладачів і студентів Київського університету від початку відіграли дослідження, що проводилися М. Максимовичем як особисто, так і із залученням колег і творчої молоді. Він сформував і видав три альманахи “Киевлянин” (1841—1842). У 1839 р. побачила світ фундаментальна “Історія давньої російської словесності”. В гостях у Максимовича побував М. Гоголь. Письменник був зачарований древнім містом і мріяв оселитися в ньому, щоб викладати в університеті вітчизняну історію. На жаль, цим планам не судилося здійснитися.
Навколо Максимовича зібралася група авторитетних професорів. Так, із моменту відкриття університету філософські курси в ньому читав О. Новицький, автор першої в імперії книги з історії філософії. Незабаром до нього приєднався і С. Гогоцький, який згодом написав першу в державі філософську енциклопедію — “Філософський лексикон” у чотирьох томах.
У 1843 p., завдяки невтомній науково-організаційній роботі Максимовича, який уже залишив ректорство й зосередився на керуванні філософським факультетом, у Києві створюється Тимчасова комісія з розгляду давніх актів, куди ввійшов і молодий М. Костомаров. Тут починалася його професійна робота як історика.
У 1845 р. Тимчасовий комітет із дослідження старожитностей приєднали до комісії. Відтоді активним помічником Максимовича в науковій праці стає П. Куліш. Серед співробітників цієї організації, тісно пов’язаних із Михайлом Олександровичем, бачимо й запрошеного на посаду художника Т. Шевченка. З моменту знайомства їх об’єднувала тепла дружба (згодом Максимович присвятив геніальному поетові один зі своїх найкращих віршів українською мовою “Ой, як дуже за Тобою тужила Вкраїна”).
Максимович добре розумівся на переконаннях своїх молодших друзів — кирило-мефодіївців. Значною мірою він погоджувався з ними, особливо у ліберальній частині програми, яка передбачала скасування кріпосного права, конституціоналізм і федералізм при відновленні автономії України.
Під час роботи в Києві Максимович реалізує себе як славіст-мовознавець світового масштабу, розробляючи найдокладнішу (на той час) класифікацію слов’янських мов. Він приділив особливу увагу обгрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається російській, польській чи чеській. Цим питанням учений присвятив низку статей 1838, 1845 і 1850 pp.
Тим часом здоров’я вченого, постійно зайнятого роботою, украй погіршилося. У 1845 р. він подає у відставку з усіх посад, присвячуючи своє життя винятково науково-дослідницькій роботі. За попередні десять років роботи він накопичив величезний фольклорний, історичний, етнографічний та лінгвістичний матеріал, що потребував ретельної обробки й осмислення. Плодом копіткої дослідницької роботи став виданий 1849 р. “Збірник українських пісень”. У доволі докладній передмові до нього Максимович продовжував розвивати ідею символічного розуміння пісні як вираження народної душі. Осмислюючи природу української та російської народної пісні, Максимович дає узагальнюючі характеристики менталітету двох народів.
Але основною сферою його досліджень залишається історія України. У серії робіт він виступив зі спростуванням спекулятивної версії М. Погодіна, яка не була підтверджена жодними серйозними аргументами, проте набула широкої популярності серед російської шовіністичної громадськості. На думку М. Погодіна, Середня Наддніпрянщина в роки монголо-татарської навали була настільки спустошена, що тут, мовляв, обірвалася лінія власне руського історичного розвитку. А звідси робився висновок, що українці не мають прямого стосунку до спадщини Київської Русі і прийшли до Наддніпрянщини звідкілясь із заходу, з околиць Польщі.
Максимович, на відміну від опонента, чудово знав стародруки й давньоруські документи, тому переконливо обгрунтував безперервність розвитку від давньоруських часів до сучасної України, що пізніше, на ширшій джерелознавчій базі, повторив у своїй докторській дисертації М. Грушевський.
Особливе місце в дослідницькій роботі Максимовича в останній період його життя займав Київ. Йому Михайло Олександрович присвятив кілька статей, а також окремий “Нарис історії Києва” (1847). Перу Максимовича належать і спеціальні роботи про козацькі часи (зокрема і про Богдана Хмельницького), про гайдамаччину та Коліївщину, криваве селянське антипольське повстання на Правобережній Україні 1768 р. Працював він також і в галузі археології, виступивши автором першої в Україні роботи (про стріли найдавніших часів), застосувавши новаторський типологічний метод (1868). Його навички в типологізації та систематиці, набуті ще в роки ботанічних занять, є органічно пов’язаними з філософським, еволюціоністським баченням розвитку будь-якої системи, й це помітно не лише в царині порівняльно-історичного мовознавства, а й в археології.
До останніх років життя Максимович не залишав видавничої діяльності, про що свідчать видання вченим у перші, ліберальні, роки правління Олександра II науково-літературних альманахів “Українець” (1859, 1864), які продовжували традицію “Киевлянина”. Варто згадати і про літературно-художню творчість Максимовича. Переважну її частину становлять переклади українською мовою “Слова о полку Ігоревім” (1857), Псалмів (1859); відомі також його оригінальні вірші.
Михайло Максимович мав славу й загальне визнання як видатний учений і педагог, почесний професор багатьох російських і європейських університетів, член низки наукових товариств. Однак із Російською імператорською академією наук відносини в нього складалися не найкраще, передусім через його принципову критику великодержавних історичних концепцій, що почали утверджуватися в російській офіційній історіографії після придушення польського повстання і з поширенням шовіністичної “почвеннической” ідеології. Тому лише наприкінці життя, 1871 p., він був обраний членом-кореспондентом цієї наукової організації.
Останні роки Максимович, періодично навідуючись до Києва та Полтави, проводив у своєму родовому хуторі Михайлова Гора неподалік Золотоноші, у рідних місцях, куди його душа тяглася все життя. Тут він і помер 22 листопада 1873 р.
Внесок Максимовича в українську та російську науку — величезний. Багато в чому завдяки Михайлу Олександровичу, Київ (доти відомий переважно філософсько-богословською школою) уже до середини XIX ст. перетворився на один із найбільших наукових центрів. Під ідейним впливом першого ректора університету Св. Володимира склалось і функціонувало Кирило-Мефодіївське братство, а також “Київська громада” на межі 50—60-х років. Зрештою, від Михайла Максимовича веде той ланцюжок науково-творчої наступності, який у 1918 р. зумовив створення в Києві Української академії наук (нині — Національна академія наук України), яку очолив учений світового масштабу В. Вернадський.
www.ebk.net.ua
