Унікальний факт: волинка, давній музичний інструмент, який став одним із символів Шотландії, уособленням вільнолюбності людей гір, в Україні підкорився дівчині…
Її звуть Віра Бреннер. Її прізвище в перекладі з німецької означає «випалювач» – давню професію, яка назавжди щезла. В старі часи бреннерами германці називали фахівців з випалювання лісових хащів за суворо заданою схемою – для звільнення простору, щоб прокласти дорогу, але при цьому не нашкодити решті лісу. Як би пафосно це не звучало, в наш час киянка Віра Бреннер багатьом дарує віру у те, що вони знайдуть свій шлях, прокладений через здавалося б, непрохідні хащі. І волинка в цій справі виконує роль «чарівної палички», що дає змогу зануритися в минуле, почерпнути з прадавніх часів магію впевненості у собі, почути у пронизливому звучанні волинки впевний злагоджений крок давніх кланів, що йшли виборювати своє право на Волю…
Популяризуючи кельтську естетику, Віра вдало переплітає її з абсолютно сучасними жанрами – від танцювальної електроніки і до року, бере активну участь у громадській і волонтерській діяльності, виставках, спектаклях, фестивалях, шоу. Її можна побачити на великій концертній сцені, а можна зустріти у «Відьма-барі», «Фінварра-пабі» чи в «Дикому театрі». Одним словом, хоча професії бреннерів вже давно немає, але «вогник» від неї у Бреннер залишається за будь-яких обставин.
Ми познайомилися на Майдані, куди Віра Бреннер прийшла в колоні Маршу нескорених – волинкарка йшла поруч з чоловіком-барабанщиком попереду суворих воїнів-ветеранів АТО, так, як повелося ще декілька століть тому, коли волинкарі йшли попереду воїнів гірськими стежинами. Поспілкуватися нам вдалося дещо згодом – і Віра відповіла не декілька запитань…
Українка Віра Бреннер спростовує застарілий стеретип того, що волинкар - це виключно суворий горець в кілті...
Знаю, що співаєш і граєш і сама, і в складі гуртів, і з іншими виконавцями – з якими саме?
Так, я легко знаходжу друзів – з ним легше разом пробивати дорогу… Серед тих, з ким разом «творимо і витворяємо» на сцені – гурти від потужного і патріотично-українського «Широкого Лану» – до виконавців шаленого ірландського панк-року, гурту «O`Hamsters». Якщо більш детально – наразі я у постійному складі гуртів FRAM, RedAlice та Широкий Лан, є сесійною волинкаркою та вокалісткою гуртів Kings&Beggars, O`Hamsters та ЯРРА. Мала можливість зіграти навіть з львівським LUMOS Orchestra, і час від часу співпрацюю із Сонею Сотнік. Музичною діяльністю займаюся вже 10 років, і мені за весь цей час довелося познайомитись і поспівпрацювати із дуже багатьма цікавими і талановитими виконавцями. Наприклад, нещодавно вийшло відео на пісню “Рядок з автобіографії” де гурт Широкий Лан виконує її спільно із славетними сестрами Тельнюк, з якими мені пощастило познайомитись особисто…
Якими ще творчими проектами, окрім музичних, опікуєшся постійно?
Крім музичної діяльності я працюю художницею, пишу на холстах та папері. Більшість моїх робіт продаються у Європі, особливо у Нідерландах, Австрії та Німеччині. Інколи роблять замовлення і в Україні. Також мій гурт, засновницею якого я є, RedAlice, вже два роки поспіль співпрацює із “Диким Театром” Ярослави Кравченко, нас можна почути і побачити там у виставі “Кицюня” режисера Максима Голенка (п’єса за мотивами твору Мартіна МакДони “Лейтенант з острова Інішмор”).
Також нещодавно ми відкрили Громадську Організацію та Благодійний Фонд “Фонд Розвитку Української творчості”. Фонд створено з метою благодійної діяльності на користь українських митців, діячів культури, їх інформаційного просування, матеріальної і фінансової підтримки, допомоги початківцям у сфері культури та мистецтва, їх матеріальної та фінансової підтримки, популяризації українського мистецтва у світі. Фонд здійснюватиме організацію й проведення заходів, виставок, благодійних акцій з метою збору коштів та здійснення заходів задля фінансування і матеріальної підтримки талановитих українців.Також плануємо допомогу дітям переселенців, дітям українських військових та дітям з малозабезпечених сімей. Створюватимемо гуртки з малювання, музики, скульптури і т.д. І звісно ж – допомога і концерти у дитячих будинках нашої країни.
У багатьох містах довелося виступати?
За 10 років у музиці я об’їздила, здається, вже всю Україну: від великих міст – до невеличких селищ, від масштабних фестивалів і до невеликих концертів. Частіше за все граємо у Києві, також по декілька разів на рік у Харкові. Щодо закордонних поїздок – у Словаччині у лютому цього року були вперше - дуетом з чоловіком, форматом волинка з “Давулом” (великим барабаном), грали на PegasCon 2020. Минулого літа двічі була у Румунії у складі двох різних гуртів.
А вже цього літа плануємо більш масштабні поїздки, до більшої кількості країн. У травні поїдемо також із чоловіком до Нідерландів, де, крім музичних виступів, матимемо зустріч із нашим другом і моїм агентом з продажу картин – людиною, що надихнула і посприяла створенню нашого Фонду, Джерардом Туком.
Популяризація українського мистецтва наразі важлива як ніколи. І талановиті українці мають знати, що їхня творчість потрібна світові. Потрібні “та сама” пісня, “та сама” книга, “та сама” картина, які здатні надихнути інших людей робити щось, що може змінити світ. Тому варто займатись підтримкою талановитих українців, які замість мистецтва просто шукають можливість вижити. У цьому і полягає наша основна ціль – робити світ кращим завдяки українському креативу…
Музиканти, як і дипломати – обличчя свої країни за кордоном… Озвуч, будь ласка, своє ставлення до війни на Сході, її причин і головних ворогів державності.
Ні в якому разі не позиціоную себе як експерта у таких питаннях. Я звичайна українка, що любить свою країну. До початку війни ми доволі часто грали у Луганську, оскільки один із учасників одного з моїх гуртів звідти родом…
Причини цієї війни – російська агресія, анексія Криму, гібридна війна. Ми не перша нація, на цілісність держави якої зазіхнула Росія. Я щодня дякую усім нашим захисникам і захисницям за те, що ціною свого життя успішно стримують ворога, і за те, що над більшістю наших міст і сіл – мирне небо. Це справжні Герої.
Про ворогів державності – усім відомо, яким словом звуть Путіна… Але у нашої країни є вороги і всередині. Але це вже та область, у якій я тим паче не є експертом… 
У чому полягає знаменита «містика» звучання волинки, завдяки чому вона знаходить слухачів по усьому світу, поза межами своєї історичної батьківщини?
Волинка взагалі не має батьківщини як такої, оскільки останки першого інструменту, ідентифікованого як волинка, знайшли археологи на території шумерського міста Ур, і датували 3000 роком до нашої ери…. Це один із найперших музичних інструментів, винайдених людством. Волинок існує неймовірна кількість видів майже у кожного народу. Наприклад, я граю на галісійській гайті (Іспанія) та на великому дудельзаку (Німеччина), також в мене є китайська хулуси, що також відноситься до волинок. А ще існують українська коза-дуда, білоруська дуда, італійська зампон’я, ірландський ілліан пайп, і, звичайно, легендарна велика шотландська волинка. І це ще не весь перелік! Для шотландців волинка є інструментом – символом. Магія у кожної волинки своя. Деякі грають тихо і співуче, деякі епічно і по-бойовому, ну а деякі весело і танцювально. Волинки також у деяких народів були невід’ємним ритуальним інструментом, звучанням якого, наприклад, викликали дощ. 
І як ти охарактеризуєш звучання саме своїх волинок? Як можна грати на тих, які вже є у “арсеналі”?
На галісійській гайті дуже часто грають і кельтську музику, життєрадісні мелодії від українських веселих до, власне, галісійських народних. Це досить гучна і висока за звучанням волинка. Стосовно дудельзака – він низький, епічний і на ньому також можна грати швидкі танцювальні мелодії, проте цей інструмент підходить більше для старовинної музики чи маршів (саме його я частіше за все беру на політичні акції). З приводу китайської хулуси – я вважаю її “напів-волинкою”, оскільки там є і бурдони (це трубки, що видають перманентне звучання) і чантер. Але хулуси має замість шкіряного мішка висушений… гарбузик, у якому і збирається повітря. І саме на китайському хулуси можна грати тихі і ліричні мелодії, оскільки інструмент розрахований на лірику – він зовсім не «войовничий», як той же дудульзак…
Якби існував “портал у минуле”- кого з історичних постатей минулого України і світу хотіла б бачити у нашій сучасній політиці, армії та культурі?
Для мене це досить важке питання. Я вірю що всьому свій час. Вірю, що герої минулого надихають героїв майбутнього. Але людство розвивається. Останнім часом навіть занадто стрімко. І я вважаю що кожному часу – свої рушії, свої письменники, свої командувачі і свої музиканти. Історія людства, звичайно, циклічна, але саме людство технічно прогресує. Тому я не знаю кого хотіла б повернути особливо у політику.
Хоча… мені було б дуже цікаво поспілкуватись із Лесею Українкою (живу неподалік її музею і багато разів там бувала), але я не впевнена що ми справді могли б зрозуміти одна одну. Але хто зна, можливо за певний час штучний інтелект взагалі зможе змоделювати мислення і пам’ять майже будь-якої історичної постаті… Я дуже шаную Франкліна Рузвельта, скажімо – але чим він допоміг би сучасній Україні чи навіть рідним Штатам, якщо нині – зовсім інша епоха? 
Як все-таки спробувати прокласти той місток між минулим і майбутнім, знайти гармонію у сучасному житті?
Сучасна людина має поєднувати прагнення не зруйнувати те, що вже створено людством і прагнення творити краще майбутнє. Місяць тому ми були в Словаччині була “гіківська” конференція, що звалась PegasCon у місті Пряшів. Ми були єдиними музикантами на цьому заході, і грали для людей цілу годину. Там і переконалася, наскільки людям, які реально творять майбутнє, цікава історія минулого!
Між піснями я розповідала про інструменти (величезна подяка нашій перекладачці Агаті Дерда), ми вчили людей танцювати середньовічний Мальтійський Бранль, а потім люди танцювали самі по собі (ми заздалегідь попросили відсунути стільці у лекційній аудиторії, щоб зробити простір для слухачів). Зрештою, вийшло так, що аудиторія не мала можливості вмістити всіх бажаючих нас послухати, і організатори пообіцяли наступного року виділити нам найбільшу аудиторію, оскільки вони не очікували такого аншлагу… Наш музичний шлях тільки починає приводити нас у інші країни, і я щиро вірю що наша Громадська організація і Благодійний фонд допоможуть відкрити ще більше українських талантів і показати їх світові. Тому я роблю те, що роблю: співаю, граю, малюю і маю віру у те, що кожен талановитий українець і українка, кожен цікавий український проект знайде свою аудиторію та своїх прихильників, особливо у наш інформаційно «без кордонів» час.
Хочу побажати усім українцям нічого не боятися, вірити у себе, і робити те, до чого лежить душа!..
Два слова на завершення: попри відкидання «чистої містики» і своє прагнення до поєднання минулого з сучасністю, Віра Бреннер абсолютно щиро вважає себе «кельтською жінкою» – і за типажем, і за схильністю до популяризації кельтської естетики. Каже, що хоча сама – стовідсоткова українка за переконаннями, але у крові намішано багато від інших націй і можливо, то «зов крові» бабусі, яка була етнічною німкенею?
Як не крути - а завжди чимось загадковим, з давніх скандинавських легенд, завжди віддає мелодія волинки...
Від «Козацького краю»: насправді, у минулому все набагато складніше – саме тому ми й дивуємось час від часу, чому переймаємось культурами начебто «чужих народів»… Галлія у Франції, Галісія в Іспанії, ПортуГалія, Галатія у Малій Азії, Галац на Дунаї у Румунії і наша Галичина – всі вони недаремно мають схожі назви, бо в усіх цих місцинах колись були великі поселення войовничих кельтів або ж галів. У 1988 році археологи розпочали розкопки найпотужнішого кельтського поселення в українському Закарпатті – на горах «Галіш-Ловачка» було знайдено залишки жител і понад тисячу артефактів: інструменти, посуд, прикраси і зброю – славетні кельтські мечі…
До речі, якщо говорити про назву волинки – не задумувались, чому вона саме так називається? У наших західних сусідів – білорусів і поляків вона називається «дуда» (звідси й прізвище Президента Польщі Анджея Дуди), а у нас в Україні і в Росії – «волинка». Думаємо, нашим східним сусідам буде «нєловко» визнавати те, що вони, як і багато в чому іншому, йшли вже вслід за нами, але назва «волинка» пішла саме з української Волині. Причому, це – не «видумкі украінскіх націоналістов», а твердження знаменитого німецько-російського лінгвіста Макса Юліуса Фрідріха Фасмера.
Українцям, не обтяженим імперськими забобонами, значно легше розвивати свою культуру, – як казав Тарас Шевченко, і чужому навчаючись, і свого не цураючись…
Андрій КРАВЕЦЬ
