Юрій Хмельницький був одним з наймолодштх гетьманів України. Після серії невдач і поразок у політиці залишок життя провів у монастирі, де помер орієнтовно у 44-річному віці...
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються у майбуття…
У серії наукових розвідок, опублікованих парламентським виданням «Голос України», з огляду на актуальність у світлі нинішніх переговорних процесів з нашим північним сусідом, особливе місце займає публікація Володимира Сергійчука – доктора історичних наук, професора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
У своєму дослідженні історик глибоко аналізує підступність московитів у переговорних процесах, які відбулися рівно 360 років тому – 1659 року. Після блискучого розгрому московитів українськими козаками під Конотопом влітку цього року, восени в Україні правив уже не рішуче-антимосковськи налаштований гетьман Іван Виговський – на зміну йому прийшов «поміркований» Юрій Хмельницький. У жовтні 1659-го прописані козаками на Раді у Жердевій Долині під Трахтемировим на Канівщині статті договору з Московією мали дати майже максимальну свободу самостійного вирішування подальшої долі України самим українцям. Натомість, хитро й підступно перекручені за «Переяславською формулою» переговорні статті лише штовхнули Україну в ще тяжчу залежність від Москви…
Далі – повністю цитуємо дослідження професора Володимира Сергійчука.
Московський цар справді хотів мати в Україні такого гетьмана, якого можна б, «узявши за хохол, водить», тож ретельно готувався до виборів нового українського провідника, якого одразу ж необхідно було зв’язати окремою присягою. Але, як і у випадку з обранням Виговського, московські воєводи були поставлені перед фактом: правобережні полки вже обрали на гетьмана Юрія Хмельницького.
Дізнавшись про це, московський посланець Трубецькой закликав новообраного гетьмана до Переяслава. Однак Хмельницький не поїхав, а відправив до Трубецького посольство на чолі з полковником Петром Дорошенком зі своїм проектом нового договору. Цей документ, підготовлений козацькою старшиною в Жердовій Долині, відтак у подальшому названий Жердівськими статтями, передбачав повернення статусу України до часів Богдана Хмельницького, про що в перших рядках нагадується: «Яко за славнои памяти небощика пана гетьмана Богдана Хмельницького, гетьмана Войска Запорожского, постановлены в Переяславле и выконанню присяги из обоих сторон было, так и теперь тые ж права привилия и вольности всякие абы, в тот час от его царского величества наданые, не отменены и ни в чем нарушены не были».
З огляду на те, аби не допустити більше втручання московських залог у внутрішні справи України, другим пунктом Жердівських статей вимагалося, щоб царські воєводи були лише в Києві, як і за Богдана Хмельницького, в інших же замках і містах щоб жодного воєводи і «рати насылано не было». Коли ж царське військо висилатиметься в Україну, то воно має бути в «загадованью гетмана Запорожского».
Враховуючи те, що в часи Виговського відбувалися зносини полтавського полковника Пушкаря, кошового отамана Барабаша та інших заколотників безпосередньо з царем, минаючи гетьмана, і в Посольському приказі приймали різні листи від безвідповідальних і ворожих гетьманові осіб, то третій пункт містив вимогу, щоб цар не приймав жодних листів, які не будуть підписані гетьманом із прикладенням військової печатки.
Дві наступні статті обстоюють право на уряд гетьмана: аби в обранні гетьмана старшим і меншим Війська 3апорозького «вольная была, кого войско улюбить», до виборів же, крім населення України, ніхто чужий не може втручатися.
Оскільки в попередні роки були спроби втручання московських воєвод у справи козацької адміністрації, то шоста стаття ставить вимогу, аби влада полковників у Війську Запорозькому не порушувалася, щоб вони у своїх «городах неотменно зоставали и ни в чем ни от кого перешкоды жаднои не поносили, меновате в Киеве и в Старом Быхове и инде».
Інші пункти Жердівських статей вимагали підтвердження права приймати й відпускати чужоземних послів за умови, що копії з посольських грамот і листів надсилатимуться цареві; внутрішньої автономії держави, зокрема, щоб усі перебували під присудом і відомом гетьмана і не терпіли жодних труднощів та утиску; аби при мирових переговорах московських представників із сусідами, насамперед із поляками, татарами, шведами, були присутні «комісари» Війська Запорозького і, «повагу свою маючи, голос вільний подати могли»; непорушності прав «всякому стану духовному й світському»; амністії; права митрополита Київського: щоб він, як здавна, так і тепер, належав до патріарха Константинопольського, і послушенства йому віддавав, і ні «до кого иншего з верховности неналежнои и послушенства не был премушаный». А після смерті митрополита обрання іншого митрополита Київського або якого іншого владики проводилося, як і здавна, вільно.
Остання стаття містить вимогу, щоб по всій Україні вільно було кожному фундувати школи й монастирі, а вже існуючі школи «всякого язика для ученія дітей» були вільні «и ни от кого не было зборено».
Прибувши до Переяслава, посланці гетьмана запропонували московським воєводам їхати до старинного козацького осередку Терехтемирова. Проте Трубецькой і воєводи категорично відмовилися переправлятися за Дніпро. Тоді Дорошенко подав їм проект нового договору й заявив: «Ці статті прислали Ю. Хмельницький і полковники і наказали прохати царя, щоб він прийняв гетьмана і Військо 3апорозьке під свою високу руку на цих статтях; їм наказано ці статті оголосити і назад привезти».
Фрагмент рукопису Жердівських статтей
Князь Трубецькой і воєводи, вислухавши Жердівські статті, одразу ж зауважили, що «в тех статьях многое написано вновь сверх прежних статей, которые даны прежнему гетману Б. Хмельницкому». З огляду на це вони, скопіювавши для себе український проект, відмовилися обговорювати його до приїзду гетьмана й полковників у Переяслав.
Таким чином, постало питання про те, хто до кого мав прибути: гетьман з полковниками до московського князя Трубецького в Переяслав чи він зі своїм почтом до Юрія Хмельницького на правий берег Дніпра. І молодий гетьман, і досвідчені при ньому полковники не наважувалися їхати до Переяслава, побоюючись відвертого тиску присутнього там московського війська; їм здавалося, що в Терехтемирові царські представники без підтримки свого війська не почуватимуться так упевнено, а тому вдасться змусити їх піти на більші поступки.
З огляду саме на такий можливий розвиток подій Трубецькой рішуче відмовився їхати за Дніпро, погрожуючи козацькому старшому Дорошенку навіть війною. Скінчилося все тим, що 10 жовтня (ст. ст.) Юрій Хмельницький із старшиною прибув до Переяслава, де йому оголосили царський наказ про обрання гетьмана й необхідність підписання нового договору.
Однак нову Переяславську раду московські посланці не дозволили відкрити доти, доки сюди не прибули із значними військовими силами царські воєводи Шереметєв і Ромодановський, наказний гетьман Безпалий, старшина й козаки лівобережних полків, а також війти, бурмистри й міщани з більших міст. Крім того, Трубецькой розпорядився, аби дочекалися для участі в цій раді ніжинського протопопа Максима Филимоновича й переяславського Григорія Бутовича.
Тож тільки 15 жовтня (ст. ст.) розпочалися перші засідання чергової Переяславської ради. Вислухавши нові пропозиції царя, які озвучив Трубецькой, гетьман і старшина заявили, що необхідно і ці, й попередні статті проголосити на раді. Однак коли Трубецькой повідомив, що цар наказав своїм воєводам бути в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Стародубі, Почепі, де вони мають відати всіма справами, оскільки, мовляв, ці міста здавна належали до Московської держави, а не до Малої Росії, він зустрів рішучий спротив гетьмана й козацької старшини. Зрештою Трубецькому дали чітко зрозуміти: він нічого не повинен згадувати на загальній раді про це, бо «только про то на Ради объявит, и в В. З. междуусобію успокоенія не чаять». Після цього він закрив засідання.
Власне, третя в добу Гетьманщини Переяславська рада відкрилася 17 жовтня (ст. ст.) 1659 року. На цей день до тієї великої збройної сили, якою розпоряджався Трубецькой у Переяславі, долучився зі своїми відділами і князь Долгорукий, якому було доручено оточити всю територію за містом, де відбувалася рада. На ній присутні підтвердили обрання на гетьмана Юрія Хмельницького, після чого присягнули на нових статтях, щоб бути їм під високою царською рукою «в вечном подданстве, на веки неотступном, на тех статьях, которые постановлены на Ради».
Але ухвалили не Жердівські, бо «те все статьи на Ради отговорены, что тем статьям не быть, а быть по темь статьямь, которые на Раде постановлены». Це означало, що Трубецькой примусив гетьмана й старшину, користуючись присутністю московського війська, відмовитися від свого проекту й повторно присягнути Москві, але вже на обмежених правах. Зокрема, гетьман тепер повністю підпорядковувався царському урядові, московські воєводи з військом мали перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Браславі й Умані.
Московські воєводи зовсім відкинули і козацьку пропозицію про те, щоб «митрополит Київський належав і далі до патріарха Константинопольського, як здавна бувало». Натомість стаття 8-а Переславського договору вже вказує на підлеглість його московському патріархові. Схоже сталося і щодо права на міжнародні зносини — вони тепер без дозволу царя заборонялися. Також козацтво мало поступитися Стародубом і Биховом, в останньому повинні залишатися тільки «государевы люди московскаго народа».
Крім того, козацька старшина погодилася в Переяславі на те, аби відтепер при гетьманові було по двоє генеральних суддів, осавулів і писарів — на обох берегах Дніпра, що готувало непомітно майбутній розкол у її середовищі, а відтак і в Україні. А ще вона погодилась на санкції проти Виговського, зокрема, щоб гетьман і старшина видали до Москви його дружину й дітей, братів — полковників Данила й Костянтина Виговських, а також зятя Богдана Хмельницького — полковника Івана Нечая. Таким прихильникам колишнього гетьмана, як Гуляницький, Лісницький, Богданович-Зарудний, Герман (Гапонів) і Лобода, «по вік живота» не бути у військовій (генеральній) і в таємній (старшинській) Раді і жодного уряду у війську не мати під загрозою кари на горло за невиконання цієї статті. А от заколотників — наказного гетьмана Безпалого й полковників — переяславського Цицюру, ніжинського Золотаренка, чернігівського Силича та їх полкову старшину — щоб не чіпали…
Після закінчення ради всі пішли до соборної церкви, де присягли на вірність цареві, а потім під гарматні залпи подалися до помешкання московського воєводи на банкет. Тим часом усі статті Переяславського договору були записані до спеціальної книги, в якій поставили свої підписи присутні старшини.
Коли українська делегація повернулася до Чигирина, то старшини, котрі не були з молодим гетьманом на новій Переяславській раді, ознайомившись із привезеними статтями, почали висловлювати занепокоєння їхнім змістом. Зрештою, і ті старшини, що їздили до Переяслава, генеральний обозний Тимофій Носач, військовий суддя Іван Кравченко, осавул Іван Ковалевський, правобережні полковники: черкаський Андрій Одинець, канівський Іван Лизогуб, корсунський Яків Петренко, чигиринський Петро Дорошенко, кальницький Іван Сірко при уважному повторному перегляді договору й порівнянні його, перебуваючи вже без оточення московським військом, теж побачили, що й статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 року не збігаються з оригінальними, а містять у собі щось «небывалое».
Ті, що не їздили до Переяслава, стали нарікати на тих, хто там був, за «несправність», дорікали Юрію Хмельницькому за поступки Москві, почали перекладати вину за такий вислід один на одного. Після довгих і гарячих суперечок вирішили вислати посольство до царя й просити його відновити свої права та зняти всі обмеження. Однак за винятком незначних поступок у Москві відмовилися переглядати вирваний під примусом у козацької старшини договір у Переяславі. А відповідь знайшлася однаковою майже на всі прохання: «Быть по Переяславскому договору» — Москва тепер мстилася за конотопський погром дуже жорстоко.
Усе, на що розщедрилася тоді Москва, так це обіцяла не вводити гарнізон до Умані й дозволити козацьким послам узяти участь у московсько-польських переговорах у Борисові, де мали вирішувати спірні питання між обома державами, зокрема, визначитися з кордонами. Однак коли представники гетьмана Василь Золотаренко, Федір Коробка і Василь Матюта в другій половині лютого 1660 року виїхали до Борисова, то їх з дороги завернули до Москви, де змусили добре вивчити кожному свою роль, як поводитись і що пропонувати на цій зустрічі дипломатів двох країн.
Чого хотіла досягти Москва устами українських дипломатів? Насамперед цілковитої ліквідації Гадяцького договору 1658 року, «той крамоли уніятской» — вона повинна була переведена на всіх українських землях, що залишалися Речі Посполитій, на православ’я, яке ніхто не смів переслідувати. А такими теренами українського розселення, від яких Москва знову ж таки відмовлялася, як і у Вільно 1656-го, були всі землі від Західного Бугу до Вісли. Хоч у царському наказі при цьому згадувалося: Богдан Хмельницький 1656 року писав до царя, що «изначала у великих князей Росийских с короли Полскими граница была по самую Вислу и по границу Венгерскую».
А якби поляки дуже наполягали на приєднанні до Речі Посполитої Берестя-Литовського і Кам’янця-Подільського, то українські посли мали б погодитися й відступити на лінію Случ — Горинь — як під час укладення Зборівського договору, про що їм говорити «наказано словесно». Але при цьому козацькі дипломати повинні були вимагати від поляків, аби ті погодилися відступити Москві «вечными времяны Белые Росии всем городом и уездом».
Та поляки, як і у випадку з Віленською комісією, вимагали недопущення козацьких послів до Борисова, оскільки й досі вважали українців за своїх підданих. Зрештою польські комісари до Борисова так і не приїхали, й московські посли мали з ними контакти лише через листування…
Зрозуміло, це справило гнітюче враження на українське суспільство, яке тоді не одержало своєчасної підтримки і від впливових сусідів. Так, ще послане Іваном Виговським посольство на чолі з Яремою Петрановським прибуло до султана в Адріанополь у вересні 1659 року й перебувало там три місяці. До султана українських дипломатів не допустили — вони його бачили лише «на проезде», а лист Виговського прийняв великий візир, а «при нем де послы Выговского не бували».
І коли в Порті стало відомо про нову присягу українського козацтва на чолі з Юрієм Хмельницьким московському цареві, то «Петрановского в то время держали как вязня и отпустить назад не хотели; только де о отпуске его к Выговскому упросил».
Однак коли Петрановський приїхав з чаушем Асаном в Україну, то його «отослали к гетману к Юрью Хмельницкому. И гетман де ево Петрановского и того чеуша с везиревымм и с иными листами прислал к великому государю к его царскому величеству». До речі, в серпні 1660 року Юрій Хмельницький видав цареві і посла гетьмана Івана Виговського до кримського хана Степана Богушевича, якого вже через три дні було заслано «в Сибирь на Лену в Якуцкой острог».
Цар Олексій Михайлович правив Московією понад 30 років (1645-1676рр), аж до самої своєї смерті...
Проте цей жест не допоміг звільнити з полону зятів Богдана Хмельницького, як і доставлене в серпні 1660 року корсунським сотником Григорієм Піддониченком до Москви листування колишнього гетьмана Івана Виговського з кримським ханом.
Позицію Юрія Хмельницького можна було зрозуміти, бо, як він писав цареві, «сестры мои, две вдовы, по Данилку Выговском и по Иване Нечаю с детками безпристани слезы проливают кровавые и на меня нарекают и докучают и просят, чтоб до вашего царского величества бил челом и писал, чтоб мною уж сего Нечая упросил к сестре…»
Але Москва сльозам гетьманових сестер та їхніх дітей не вірила: цар навідріз відмовився задовольнити прохання Юрія Хмельницького: «И нам, великому государю, его Ивана в Войско Запорожское к вам отпустить нельзя, для того, что он Полскому королю по присяге своей учнет желати всякого добра, а нам, великому государю, и вам всему Войску Запорожскому проискивати учнет всякого зла». Як і зволікав із амністією для прихильників Івана Виговського, обіцяючи надати її тільки тоді, коли молодий гетьман сам приїде до Москви.
Водночас досить швидко було прощено козаків Ніжинського полку, які першими зрадили Виговського. І хоч вони під проводом Григорія Гуляницького витримали облогу в Конотопі, а потім громили московське військо — все це було забуто, їм, як і новому полковникові Василю Золотаренку, протопопу Максиму, бурмістрові, райцям, тамтешнім монастирям, надавалися привілеї на села, на млини, на грунти: «И мы, великий государь, наше царское величество, подданных наших Малые Росии города Нежина войта Александра Цурковского и мещан пожаловали по их правам и по привилиям, велели выбирать им войта и бурмистров и лавников меж себя лутчим и молотчим людем всем…».
Що стосується Василя Золотаренка, то йому царською грамотою «пожаловали городом Гомлем с волостью и с уездом и с землями и со всякими угодьи к нему належачами и доходы во владенье… а мы, великий государь, наше царское величество, учнем его Василья держати в нашем государском милостивом жалованье и в презрении».
Не поверталися з порожніми руками з Москви і старшини Переяславського полку, зосібна і Тимофій Цицюра, і Яким Сомко, рідний дядько Юрія Хмельницького. Знову ж таки, найбільше задовольнялися представники духовенства, насамперед ченці монастирів. А особливо вражали дії царя щодо задоволення прохань матеріального характеру окремих представників козацької старшини чи українського духовенства, які зверталися до Олексія Михайловича через голову гетьмана.
Докинув дров у багаття і лист шляхтича Станіслава Беньовського до молодого гетьмана, де останньому дорікалося за новий Переяславський договір з Москвою: «А царь не потому ли кажется вам добр, что полна Украйна мучительства? Когда бы мой большой и любимый приятель, родитель вашей милости, воскрес и увидел одного зятя своего на крюке, дочь в плену и бесчестьи; когда бы увидел другого зятя неслыханно замученного; когда бы увидел тело его, истерзанное кнутом, пальцы отрезанные, глаза вынутые и серебрем залитые, уши буравом просверленные и серебром залитые; когда бы увидел другую дочь, умирающую над телом милого мужа; когда бы увидел сирот малых, у которых отца так замучили, — если б Богдан Хмельницкий увидел все это, то не только принялся бы за оружие, но и в огонь ринулся бы; наконец разоренное Заднепровье и ежедневные обиды — дивно мне, как все это могло полюбиться?»
Зрозуміло, що це відбивалося на ставленні Юрія Хмельницького до царя, посилювало сумніви в доцільності подальшого союзу з ним. Тим паче після грубого поводження й особистої образи гетьмана з боку воєводи Шереметєва (назвав його прилюдно «гетманишкою», здібним лише гусей пасти, а не гетьманувати), що викликало загальне обурення серед козацького війська. Таке ж обурення в середовищі українського суспільства викликала брутальна поведінка московських військ в Україні. Зокрема, примусове вивезення на Московщину козацьких дітей, яких роками не повертали, незважаючи на постійні звернення до царя.
Усе це і змусило гетьмана та старшину серйозно замислитися над майбутнім України. І коли під час позиційної війни в районі Чуднова восени 1660 року польське командування за ініціативою Івана Виговського запропонувало Юрієві Хмельницькому розірвати підписану ним Переяславську угоду з московським царем, то гетьман, який іще 8 місяців тому писав до каштеляна Волинського Станіслава Беньовського, що «пусть никто в своих мыслях и догадках не надеется, чтоб мы злоумышляли отпасть от его царской милости, пана нашего», бо «Хмельницкий, присягнувши один раз его царской милости и отдавши Украину, уже более отторгать ее не мыслит», порадившись із київським митрополитом Діонісієм Балабаном і козацькою старшиною, 7 (17) жовтня 1660 року, тобто через рік після укладення московсько-українського договору на Переяславській раді, підписує Слободищенський трактат і з’єднується з польським військом.
Про це молодий гетьман сам повідомив московського воєначальника Василя Шереметєва. Як доповідав останній до царя, «гетман Юрья Хмелницкой и Тимофей Цыцура, забыв страх Божий и присягу и клятвы свои и великого государя милость, ему, великому государю, изменили и с городами Малыя Росии и поддалися королю Полскому».
Не витримавши тритижневої облоги, Василь Шереметєв погодився на капітуляцію перед українсько-польськими силами: «Что из Киева, из Переяславля, из Нежина, из Чернигова государевы ратные люди выйдут; а как ратные люди из тех городов выйдут, и меня с товарищи и ратных людей отпустить со всем вцеле и проводить до Путивля, а ружье и знамена отдать под Путивлем».
Однак старший московського гарнізону в Києві Барятинський відмовився виконувати умови Слободищенського трактату щодо виведення царського війська. Це додало впевненості вірним цареві переяславському полковникові Якимові Сомку й ніжинському Василю Золотаренку, який писав про свою вірність до царя. Перший, організувавши в переяславській церкві нову присягу Олексію Михайловичу, проголосив себе наказним гетьманом, а другий одразу ж узявся виконувати конкретне доручення царя: «И ты б из Нежина полку своего черкас конных, сколко пригоже, послал под город Остер изгоном, или иным каким обычаем, и за помощию Божию, велел им над тем городом учинить промысл, чтоб тот город у поляков взять и поляков из того выбить, и от Киева к Переяславлю и к Нежину от поляков и от Татар путь очистить».
Оскільки Слободищенський трактат не всі в Україні сприйняли позитивно, особливо на Лівобережжі, де були сильнішими московські впливи, то намагання Юрія Хмельницького упокорити задніпровські полки наприкінці 1660 року за допомогою польських сил успіху не мали. Насамперед тому, що в полкових містах Лівобережжя залишалися московські гарнізони, які чинили запеклий опір об’єднаним українсько-польським відділам. Крім того, Переяславський і Ніжинський полки билися дуже мужньо, бо обом їхнім полковникам уже марилася булава лівобережного гетьмана. Відтак правобережні полки й поляки змушені були відступити до своїх вихідних позицій.
Уже тоді, за словами російського історика Сергія Соловйова, виникає пропозиція про створення в Москві особливого приказу, «в котором бы приказные люди были из самих черкас; эти черкасы были бы поруками за своих земляков, дома оставшихся». А тим часом «самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство».
Проте в Москві ще не були готові підкорити всю Україну, вирішили поки що заволодіти остаточно Лівобережжям, тим паче що очікували нової спроби з боку легітимного гетьмана відновити свою владу за Дніпром, тому й готувалися до нового походу Юрія Хмельницького з поляками. Він відбудеться влітку 1662 року і на початку буде для гетьмана успішним, бо багато населених пунктів йому одразу ж піддадуться. Проте позиційні бої затягнулися під Переяславом, де вдарило московське військо під проводом Ромодановського. Атака його була настільки оглушливою, що молодий гетьман не витримав і змушений був відступати аж до Дніпра. А під час переправи на правий берег багато його вояків загинули або потонули.
Ця катастрофа змусила Юрія Хмельницького остаточно відійти від гетьманських справ. Війна справді тяжко вплинула на молодого Хмельницького: його нерішучість, неуцтво у військовій справі, брак авторитету та невдачі підняли проти нього багатьох колишніх прихильників. І коли побачив, що Україна поділилася на дві частини — одна стояла за Москву, друга — за Польщу, він у січні 1663 року постригся в ченці під іменем Гедеона…
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.
