3 липня 965 року дружина князя Святослава Ігоревича одержала перемогу над військом хазарського кагана. Столицю Хазарії – Ітіль було взято та зруйновано, після цього було взято та зруйновано решта фортець Хазарії, які складали основу паразитарної влади цієї держави.
Що передувало цьому походу? Тривала бездіяльність Ольги у якості регента зумовила не тільки сваволю окремих князівств Київської Русі, але й загарбання руських земель войовничими сусідами (волзькими болгарами, хазарами). Тож, ймовірно, в’ятичі пристали під владу Києва лише після знищення Святославом їх сепаратистських войовничих угрупувань.
За свідоцтвами середньовічних мандрівників, основною частиною доходів, окрім посередництва та гендлярства, протягом усієї історії існування Хазарії була работоргівля. Регулярні набіги на сусідні землі (переважно слов’янські) давали хазарам величезну кількість рабів, яких вони потім продавали по всьому світу. Закріплюючись на слов’янських землях за допомогою побудови нових фортець, хазари все частіше влаштовували набіги на слов’ян, обкладаючи їх даниною. Святослав не міг не розуміти, що протистояння Русі та Хазарії може закінчитися лише загибеллю одного із суперників.
Парадокс (або закономірність – сприймайте як хочете), що блискуча перемога нашого героя залишила на диво мало письменних пам’яток. За окремим уривком у “Повісті врем’яних літ” важко визначити як саме розбито Хазарію. Дослідження доводять, що Святослав вдарив по Хазарії не в лоб, через Дон, а пішов у обхід, через землі в’ятичів. Інакше бути не могло, адже лобова атака на Саркел була небезпечна – це був укріплений природою та фортецями район. Держава – вампір, яка півтора століття смоктала кров із сусідів та данників, була знищена за один, 965-й, рік. Руси перемогли кочівників у їх рідному домі – у степу. Після переможної війни хазарські міста Саркел та Самкуш стали руськими містами Біла Вежа та Тьмутаракань. Їх слов’янське населення із данників-напіврабів перетворилося на повноправних підданих київського князя. Арабський мандрівник Ібн Хаукаль називає після цього “Руською рікою” вже не Дон, як Ал Масуді, а Волгу! Тобто не Дон, а Волга стала східним кордоном Київської Русі.
Історик М. Котляр у своїй книзі “Полководці давньої Русі” пише: “Воєнні операції по боротьбі з Хазарією і Болгарським царством на Волзі були проведені Святославом з великою швидкістю, полководницьким умінням і стратегічною широтою. З невеликими силами – адже у похід попрямували лише княжа дружина і, можливо, дрібні загони ближніх до князя бояр, – він зумів здолати війська і болгар, і хазарів, що, поза будь-яким сумнівом, мали багаторазову чисельну перевагу. Це свідчить про хоробрість, стійкість і високий вишкіл київських ратників”.
http://duhvoli.com.ua
Тільки не треба ідеалізувати руських князів полянського Києва і безпідставно звинувачувати козарів. Козарський каганат це теж предки українських козаків, жителів степів по лівий берег Дніпра. Це була багатонаціональна держава на зразок СРСР. Коли вона впала, як це часто бувало в нашій історії, частина громадян емігрувала в східноєвропейські, українські степи, які формально вважалися підконтрольними руським князям, приєдналися до половців – предків українських козаків-степовиків. Цікаво, що каганат створювався як козацьке Військо для захисту степових народів і збирав на це данину (про це згадує в т.ч. автор Історії Русів), його підданими і воїнами були люди різних мов і вір, в т.ч. слов’яномовні християни. Козарські кагани прийняли іудаїзм лише в кінці історії каганату, щоб бути незалежними і від Арабської (Халіфату) і від Ромейської Імперії, при цьому прості громадяни залишилися при своїй вірі. Розвал каганату означав перемогу і поширення впливу не тільки Русі, але в першу чергу Візантії і Халіфату на місцевих землях. Наша історія не така однозначна, як це прийнято зображувати. Вічна пам’ять.
Саме ж слово “козар”/”казар” по одній з версій це слово того ж корня, шо й “козак”/”казак” тілько з іншим концем, походить від арабського “каза”/”газа” – “воювати” і дослівно означає “вільний воїн”, а військо-держава Козарів – це військо-держава вільних воїв, які не хотіли коритись ні Візантії, ні Халіфату.