Інтерес Тараса Шевченка до історичних подій та пов’язаних з ними різноманітних пам’яток бере початок від численних розповідей його батька, а особливо діда Івана, який, до речі, прожив 115 років і був живим свідком Коліївщини. Тож ще малим Тарас знав про минуле рідного краю, про героїчні козацькі походи…
1843 року в Києві була створена Археографічна комісія, завданням якої було виявлення, збирання та публікація історичних документів, відомостей і фіксація пам’яток старовини, організація і здійснення археологічних розкопок та публікація результатів досліджень.
Мали не тільки виявити і описати пам’ятки старовини (церкви, могили, городища), а й супроводжувати зарисовками, схемами, малюнками, виконаними досвідченим художником. Таким художником до участі в Комісії був запрошений і став її членом Т.Г.Шевченко з вересня 1845 року. Він замальовує історичні, археологічні, архітектурні та інші пам’ятки і відтворює події, пов’язані з цими пам’ятками у своїх творах «Варнак», «Княгиня», «Археологічні додатки»…
В середині серпня 1845 року Шевченко приїхав до Переяслава і днів 10 гостював у лікаря Андрія Козачковського, з яким виїздив і за межі міста. Коли 1847 року поет знову був заарештований та відправлений на 10-річне заслання в Орську кріпость, стан здоров’я поета погіршився і він був сповнений важкої туги за рідним краєм, за Україною. В одному з листів до Козачковського влітку 1852 року він напише: «Помните ли нашу с вами прогулку за Днепр в Монастырище на гору? Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму и посредине ее длинную широкую фиолетовую ленту Днепра, а за лентой фиолетовой блестит как из золота кованный Переяславский собор. Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело: та яром, яром за товаром… Чудный вечер! Чудный край и песни дивные!»
Ще до того, у другій половині 1847 року в Орській кріпості був написаний вірш «Сон» («Гори мої високії») про Монастирок (Монастирище) і Трахтемирів:
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь – аж передо мною,
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хати біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А далі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
…..
І Трахтемирів геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло царям на грище:
І Запоріжжя, і село…
І монастир святий, скарбниця, -
Все, все неситі рознесли!..
А ви, ви, гори, оддали!!!..
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися… в глибокім,
В Дніпрі широкому … отак
Стоїть одним одна хатина…
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить і дивиться , і дума,
А сльози капають … «Гай, гай!…
Старий промовив: – Недоуми!
Занапастили Божий рай!..
У повісті «Близнецы» Тарас Шевченко пише: «Далеко, очень далеко от моей милой, моей прекрасной, моей бедной родины я люблю иногда, глядя на широкую безлюдную степь, переносить мысленно на берег широкого Днепра и сесть где-нибудь, хоть, например, в Трахтемирове, под тенью развесистой вербы, смотреть на позолоченную закатом солнца панораму, и на темном фоне этой широкой панорамы, как алмазы, горят переяславские храмы божьи, и один из них ярче всех сверкает свою золотою головою. Это собор, воздвигнутый Мазепою. И много, много разных событий воскрешает в памяти моей, воображая себе эту волшебную панораму!»
Чому у повісті згаданий саме Трахтемирів, коли за думкою більшості дослідників життя і творчості Кобзаря у середині серпня 1845 року його з Андрушів перевезли до Монастирка, – там він піднявся на гору, можливо пообідав із рибалками і… все?
Ні, не все. Поет тоді ж таки, очевидно, по верхній дорозі, ходив у Трахтемирів, зустрічався з його жителями, ба, більше того, звернув увагу на їхній промисел – видобування міцного каменю-пісковику та виготовлення з нього жорен для млинів, якими торгували на таких великих недільних базарах, які збиралися в Ходорові, Ржищеві, Переяславі та інших містах, забезпечуючи своїми виробами ледь не всю Україну. І тут треба віддати належне дослідникам Шовкоплясам – авторам книги «За покликанням серця», яка вийшла друком у 1990 році і пролила світло на цю білу пляму у вивчення біографії Тараса Григоровича. Тепер стає зрозумілим, звідки у поета взялися трахтемирівські «нечепурні хатки», яких з Монастирка (Монастирища) він аж ніяк не міг розгледіти, і «капличка з нахиленим хрестом», і хатина, з якої «видно Україну», бо вона теж стояла «над Трахтемировим високо».
Та, мабуть, дуже б засмутився Тарас Шевченко, з приводу сучасного вигляду Дніпра з того ж таки Трахтемирова чи Монастирка, побачивши затоплені в радянські часи села, втрачені луки, пасовиська, руйнування улюблених ним гір Правобережжя. Мабуть, він би ще раз вигукнув: «Недоуми! Занапастили Божий рай!..»
Ніна ГРИЦЕНКО
Михайлівська церква в Переяславі -малюнок Шевченка з альбому 1845 року. Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: «Св. Михайла въ Переяслави». На звороті - олівцем напис польською мовою: «Cerkiéw S.Michała w Perejasławie». Датується за листом А. О. Козачковського до О. М. Бодянського від 20 вересня 1845 року, в якому Козачковський повідомляє, що в Переяславі недавно був Шевченко і «змалювавъ церквы Соборну Покрову и Михайла и Кресть у Каплыци». Ця церква – найстаріша будівля Переяслава, яка уціліла й до сьогодні. Церква горіла в пожежі 1734 року, серйозно постраждала від обстрілів під час боїв за Букринський плацдарм у Другу світову війну, проте залишається живим свідком подій кількох століть. В інтер'єрі досі збереглися розписи XVIII століття – епохи гетьмана Івана Мазепи, який універсалом від 1 грудня 1701 року передав переяславському єпископу Захарії Корниловичу володіння Трахтемирівського монастиря, після чого Захарія Корнилович додав до свого титула єпископа Перяславського ще й титул «ігумена Трахтемирівського» і… став одним із підписантів анафеми гетьману Мазепі – з подачі московського царя, який мстив Україні за прагнення до Волі…
