Цілком природно, що православна обрядовість запорожців мала багато спільного з обрядовістю населення сусідніх українських земель. Причиною цього був тісний зв`язок Запоріжжя з Гетьманською Україною, де жили родини багатьох з козаків. Звідти найчастіше і нові козаки на Січ приходили…
Багато хто з запорожців із власної ініціативи або за дорученням Коша відвідували Київську консисторію, Межигірський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибувала на Запоріжжя саме з Межигір`я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні контакти з українським духовенством.
У XVIII ст. було поширене ходіння на Запоріжжя «мандрівних дяків» із Київської академії, які часто влаштовувалися при козацьких церквах. Релігійна література на Запорізькі Вольності надходила головним чином з Лівобережної України.
Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди і додати їм військового забарвлення. Специфіка релігійності запорожців яскраво проявилася в ставленні до представників інших конфесій та різних етносів.
Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Звичайно, не слід абсолютизувати той факт, що оскільки на Січі традиційно не було жінок, там ніхто не народжувався. Адже територія Запорозьких Вольностей зовсім не обмежувалася Січчю. І все ж військове товариство відчувало постійну потребу в поповненні: багатьох жителів Запоріжжя щорічно забирали хвороби, старість або війни. Довгий час головним джерелом поповнення рядів Запорозького Війська було прийняття переселенців з-за меж Запорожжя. Звичайно, найбільше такого поповнення прибувало з сусідніх українських земель, і більшість цих переселенців сповідувало православну віру. Разом з тим на Запорожжі знаходили притулок євреї, болгари, серби, грузини, волохи, поляки, литовці, білоруси, московити, чорногорці, татари, турки, калмики, німці, французи, італійці, іспанці, англійці …
Капітан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради «примноження війська» запорозькі козаки брали переселенців «без розбору віри, закону, батьківщини і причин, які змусили їх залишити її». На Запоріжжя справді приймалися люди будь-якого етносу, однак вони повинні були прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права тут проживати. Необхідність цього підкреслюється низкою тогочасних документів.
У мемуарах та історичній літературі переказується процедура прийняття в Військо. Прибулого на Січ зазвичай приводили до кошового отамана, який питав: «А чи віруєш ти в Бога?» Новоприбулий відповідав: «Вірую». – «І в Богородицю віруєш?» – «І в Богородицю вірую». – «Ану, перехрестись!» Людина хрестилася. Цим і обмежувалося з`ясування релігійної приналежності. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом до Війська він був повинен хреститися в цю віру.
Якщо хрестився у православну віру – минуле йому не згадувалося і всі шляхи «кар’єрного росту» були відкриті – хоч у війську, а хоч і в церкві.
Якось козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, прозвали його Григорієм Покотилом – а він виріс і став курінним отаманом козаків… Син польського поміщика Олексій Білицький обійняв таку ж посаду. Колишній кримський мурза Іван Чугуївець став військовим писарем. А народжений у Смілі на Черкащині єврей Іван Ковалевський, як і кожен православний, спочатку зміг послужити у Війську Запорозькому, а потім став ієреєм в Святотроїцькій Самарчицькій церкві…
