Як отаман Гонта наймитом прикидався
Мав я кілька вибраних одчайдухів — хлопців-побратимів: Пугач, Чорний Ворон, Залізняк, підполковник Дорошенко і гвардійський офіцер-росіянин, що його прізвища не можу пригадати; він завжди в боях з большевиками викрикував: “Нє сдавайтєсь, братішкі, большевікам! Нє сдавайтєсь, оні пленних стрєляют!” Це були такі хлопці, що з ними — “у вогонь і в воду”, як каже наша приповідка: вони не зрадять і в біді не покинуть! З ними я не раз майстрував большевикам такі “фокуси”, що після всього при самій згадці вчиненого морозило спину…
Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали “отаман Ґонта”, та випадково хтось із селян зустрівши мене, міг би впізнати і не хотячи або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді б моїй родині не з медом було б… У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе. Та все-таки я час від часу ночами навідувався додому з моїми хлопцями-побратимами. Але одного разу вирішив я поїхати додому сам-один і за дня. Було це в Масляну. Одягнувся я по-селянському, сів охляп на коня і поїхав.
Поглядаючи на всі боки, щоб не було цікавих очей, в’їхав я чвалом на подвір’я, поставив коня у скирті соломи (у скирті була висмикана ніша на двоє-троє коней). Зайшов до хати, привітався. Мати саме вареники вибирала з окропу, і я зразу сів до столу. А тут, наче вихор, увігналися большевики на подвір’я, і то багато, десь з півсотні, зразу оточили хату. Мати, що йшла до мене з макітрою в руках, так і отерпла з переляку, стоїть нерухомо серед хати. Жінка в плач… Що робити? Втікати?.. Захищатися, відстрілюючись? Ні! — щось мені наче б шепнуло. А тут уже й „товариші” в хаті. Один до батька пристав, а другий до мене:
— Ти кто?..
— Наймит, — кажу.
І він, мабуть, повірив, бо раптом відвернувся від мене і повернувся до батька, якого щось розпитував, матюхаючись, другий большевик.
— Гдє бєлий офіцер?!
І вмить обидва підхопили під руки батька, що сидів на ослоні, та й простягли ницьма на тому ж ослоні. Вбіг до хати ще й третій большевик і, не сказавши й слова, витягнув з кобури револьвер та й по іконах — бах! бах! бах!.. А з батька вже й штани здирають, щоб шомполи щільніше до тіла приставали. На постріли, що пролунали, до хати влетів якийсь старший „товариш” і зразу „общепонятним” національним матом до тих, що вовтузились коло батька:
— Вон, сукіни сини! Вон (туди-через-туди вашу мать), прохвости! Вон! вон! вон!..
Всі три большевики вибігли з хати. Я в той час стояв отетерілий біля відчинених дверей до бічної кімнати. А той старший чи командир, що повиганяв із хати своїх товаришів, глянув мовчки на образи на стіні та на стіл, побризканий дрібненькими кусничками скла, що поспадало від прострелених ікон, підступив до мене і раптово штовхнув мене так, що я, мало що не запоровши носом, опинився в бічній кімнаті. Штовхнув він мене так ловко і так несподівано для мене, що я, зиркнувши на поріг, за який я зачепився ніском чобота, вилаявся. А тут і він коло мене. Причинив двері та й каже:
— Пане курінний!.. Чи ви здуріли?! Чого ви тут?.. Ще не впізнали? Я ж ваш колишній бунчужний.
Я ошелешений не знав що думати і що казати. Чи це правда, що я чую, чи якась хитра провокація?..
— Негайно втікайте звідси! І то зараз! — підвищив голос. — Не бачите, що тут робиться?! Зараз мені… щоб вашого тут і духу не було!
Розпрощавшись швиденько з усіма, вибіг я до скирти, сів на коня та й через город на дорогу і погнав. Причвалав я до своїх козаків і розказав їм про все, що мені приключнлося. Посміялися з мене, що Масляна не вдалася, але постановили цієї большевицької частини не переслідувати, з уваги на мого колишнього бунчужного, який врятував мені життя. Згодом стало відомо, що мій рятівник, бунчужний, наказав покарати того селянина, який доніс на мого батька за мене і його покарали за… „фальшивий донос”. Це, думаю, зробив бунчужний на пострах для селян, щоб тримали язики за зубами, щоб не доносили…
Сівши в «позу Будди» на дереві, став «невидимим» для будьонівців
Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинилися аж на Херсонщині. Денікінці саме відступили, а на їх місце йшли большевики, і ми ввесь час товклися з ними. Одного разу нас повідомили посланці з інших загонів, що в цю місцевість підсувається армія Будьонного, яка довший час перебувала на польському фронті. Ми порозсилали розвідувачів, а самі засіли радити що робити. Більшість отаманів були за те, щоб зійти з дороги, бо армія Будьонного велика, і ми з нею не впораємось. Я доводив і обстоював свою думку, що якраз навпаки: засісти і всім разом напасти з усіх боків на Будьонного і розбити його армію. Свій погляд я спирав на тому, що та армія відступає вже з фронту, вона мусить бути виснажена, знебадьорена та ще й утомлена довгою дорогою, тому не витримає нашого несподіваного наскоку з засідки, і ми без великого труда її розторощимо.
Розійшлися ми з наради якісь похнюплені, з невиразними думками і неясним рішенням — ні так, ні сяк. Але я стояв на своєму — бити! „Язики”, що їх упіймали наші розвідувачі, підтверджували те, що я доводив під час наради, а саме: будьоновців багато, але вони виснажені боротьбою на фронті і перевтомлені кількаденною дорогою. Це мене ще більш підбадьорило до наскоку на будьоновців, і я вперто стояв на своєму, тим більше, що як сказали нам „язики”, мета Будьонного — „очистити територію від петлюрівських банд-повстанців”. Отже, будьоновці йшли проти нас, і це знали всі отамани, тому я надіявся, що вони мене не покинуть напризволяще; коли я наскочу на будьоновців, то й вони, якщо не всі, то хоч декотрі, наскочать з інших боків мені на допомогу і буде по армії…
Порадившись і обдумавши з побратимами, як і що кому робити, розподіливши ролі, ми — 800 бійців — пішли у наступ. Наскок наш був успішний. Лава будьоновців захиталась. Видно було, що ця армія вперше зіткнулася з партизанами, бо наш удар зчинив серед будьоновців замішання, хаотичний безлад. Треба було ще в двох-трьох місцях вдарити повстанцям по лаві будьоновців і було б по будьоновцях. І цього я чекав. Ось-ось, думав я собі, вдарять наші хлопці і становище мого загону покращає…
Небавом будьоновці зорієнтувалися в чому справа, впорядкували свою захитаність і пішли в бій. Хоч вони були виснажені фронтом і втомлені довгою дорогою, але своєю численністю вони переважали нас, мабуть, один до восьмидесяти. Коли ж розгорівся завзятющий бій, будьоновці нас оточили. Сподівана допомога мені не прийшла…
Сили були дуже-дуже нерівні, але билися ми так завзято, що коли б десь збоку вдарила на будьоновців хоч сотня повстанців чи партизанів, ми перемогли б. Та допомоги не було. Втікати було нікуди, бо ми були оточені, як у мішку. Сила наша слабнула, кількість щохвилини ставала меншою і потужний голос гвардійського офіцера „не сдавайтесь, братішкі, не сдавайтесь!” мало допомагав, та й голос той раптом обірвався… Бій тривав годин три, і прийшов кінець. Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японських бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьоновців, а тоді зірву себе і їх повбиваю. Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося…
І… чудо! Будьоновці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши, що я сиджу на присторчі, підібгавши ноги під себе як Будда. Мені аж соромно стало. Я ж приготувався вмирати, а тут… сталося з Божої волі навпаки. Я живу, та ще й у позі такій комічній сиджу, аж смішно. Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння. Підвісив свої гранати, зійшов на узбіччя яру і чвалав у той бік, звідки перед боєм ішли будьоновці. Йдучи так поміж трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі…
Від редакції «Козацького краю»: він з честю пройшов через усі нелегкі випробування. Здається, Доля і Бог оберігали отамана Лютого-Лютенка усе його життя. Він зумів уникнути смерті в бою. Не піддався на більшовицькі хитрощі засідок і фальшивих «нарад отаманів». Був одним з небагатьох отаманів, що вдало перетнули кордон й емігрували після поразки Визвольних змагань. Уникнув поліцейських репресій на еміграції в Польщі, хоча й не приховував того, що є українським націоналістом – створив тут українські хор, театр і школу. На еміграції у Німеччині хитрощами визволяв українців з гітлерівських концтаборів, був схоплений гестапо у червні 1942 року та зумів звільнитися. Вижив на еміграції у спекотній як кліматично, так і політично африканській державі Марокко. Займався бізнесом і фінансував безліч українських заходів на еміграції у США і пішов у інший світ тільки навесні 1989 року, за три місяці до свого 92-річчя. Славетний отаман, який достойно пройшов горнило «Вогню Ходоного Яру» навіки спочив у тихому містечку Саут-Баунд-Брук американського штату Нью-Джерсі…
