У монастирі Зограф на святій горі Афон городищенець провів десять років…
Зограф: обитель чудес, фортеця віри
На західному схилі священної гори Афон, серед густих хащів лісу над стрімкою скелястою прірвою височать могутні стіни Зографа – болгарського монастиря на грецькій землі, овіяного легендами і славного подвигами в ім’я православної віри…
Цей монастир був заснований у сиву давнину – понад тисячу років тому, за часів візантійського імператора Лева Філософа. Розповідають, що три брати-ченці, які жили тут спочатку в окремих печерах, а потім збудували спільний храм, сперечалися, на честь кого його назвати. Брати стали до молитви і під час неї на чистій дошці в храмі… проявився лик великомученика Георгія. На честь Георгія, який “сам себе намалював”, і назвали святу обитель – Зографом, що в перекладі означає “живописець”. А невдовзі до монастиря на Афоні прийшли ченці з Палестини і здивувалися лику на дошці – вони сказали, що схоже зображення, перед тим як з’явитися на Афоні, загадково щезло з ікони в монастирі поблизу палестинської Лідди…
Свята віра допомагала Зографу в найтяжчі часи. Декілька разів його руйнували морські пірати, та візантійські імператори щоразу допомагали відродиться священному місцю. Ченці Зографа не зрадили православ’я навіть тоді, коли уніати, захопивши обитель 10 жовтня 1276 року, живцем спалили в монастирській вежі 26 преподобномучеників… Після того набігу монастир відродився тільки 1502 року коштом молдавського воєводи Стефана. Відтоді обитель вже ніколи не припиняла існування, уціліла й та сама нерукотворна ікона…
1751 року іконі великомученика Георгія в афонському Зографі вклонився мандрівний чернець Яків Блоницький, який після довгої подорожі прибув з далекої України – вклонився, щоб залишитися в монастирі на довгі 10 років.
Народився в Орловці на Черкащині, здійнявся на крила віри в Києві…
Теплої днини 1674 року в полі поблизу Орловця (сучасний Городищенський район Черкащини) зійшлися в страшній січі залітна 20-тисячна орда татарів і три козацькі полки полковника Думитрашка. Крики людей, іржання коней і брязкіт зброї невдовзі змінилися переможним козацьким кличем захисників православної землі – ординці були розбиті вщент. Так би й залишилася ця подія найславетнішою в історії Орловця, якби через 27 років по тому, в лютому 1711 року не народився в цьому ж селі Яків Блоницький… І понині Російська православна церква бере собі за основу для Богослужіння текст так званої Єлизаветинської Біблії – церковнослов’янський переклад Священного Письма, виданий 1751 року. Найшанованіша дожовтнева Енциклопедія Брокгауза Ефрона каже нам, що головна заслуга у копіткій праці над цим перекладом двох ієромонахів – Варлаама Лящевського з Київської академії та Іакова Блоницького з Московської академії. Отже, ті, хто доклав найбільше зусиль для створення перекладу – обидва українці…
У 13-річному віці Яків став учнем Києво-Могилянської академії, навчався в ній п’ять років – там і постриг у ченці прийняв. Вірив свято, перед Богом був чистим, тому шанували його і браття-ченці. Якийсь час був ієромонахом Мгарського монастиря під полтавськими Лубнами, пізніше викладав риторику у Тверській семінарії, Києво-Могилянській академії та Московській Заіконоспаській академії, для якої написав “Коротку грецьку граматику”.
Як чудовому знавцеві мов і Святого Писання, синод доручив отцю Іакову найвідповідальнішу місію – переклад Біблії. Це не було дивиною – в ті часи найвідповідальніші пости в церкві по всій Росії займали українці, в основному – випускники Києво-Могилянської академії. Завдяки їхньому розумові й знанням, українців на виборних церковних посадах було настільки багато, що цариця Єлизавета навіть видала спеціальний указ, який повелівав “чтоб к произведению в архиереи и архимандриты Ея Императорскому Величеству представляемы были из великороссиян”. Цікаво, що при цьому для власного імператорського двору Єлизавета залишила духівником таки українця, уродженця нашої Золотоноші, випускника тієї ж Києво-Могилянської академії та німецького Галльського університету Семена Тодорського. Яків Блоницький вважав земляка з Черкащини Семена Тодорського своїм духовним наставником…
Над перекладом Біблії Яків Блоницький працював три роки, з 1745 по 1748 рік. Потім залишив грішну Москву, певний час займався перекладами у Миколаївському монастирі Білгорода, а згодом вирушив у довгу подорож до священної гори Афон, у Зографський монастир. Він став його домом на 10 років – з 1751 по 1761 рік чернець вдосконалював своє знання грецької мови і ретельно досліджував письмові слов’янські й грецькі пам’ятки, збережені в монастирі. Опрацював таким чином близько 40 рукописів і книг. Тут, на Афоні, підготував два словники: “Лексикон елліно-слов’янський” і “Лексикон слов’яно-елліно-латинський”, зібравши, упорядкувавши і переклавши понад 50000 слів. Словники так і залишилися в рукописах – куди вони поділися, історія мовчить.
Повернувшись з Греції до любого серцю Києва, Яків Блоницький завершив тут роботу над книгою, писати яку розпочав на Афоні – “Граматикою старої і славної мови слов’янської”. Помер славний ревнитель православної віри у Києві весною 1774 року…
Куди подівся “скарб Блоницького”?
Рукопис “Граматики старої і славної мови…” був вивезений з Києва і нині зберігається у наших сусідів – у Центральному історичному архіві російського Санкт-Петербурга. Куди поділися безцінні вже на той момент словники, складені на Афоні філологом, філософом і теологом Яковом Блоницьким – залишається загадкою. Можливо, їх так само вивезли і вони припадають пилом у якомусь російському підвалі, а може, і досі лежать десь зовсім поряд в Україні…
Якраз у рік повернення Блоницького з Афону на російський престол зійшов Петро Третій. Вже наступного року його вбили і до влади прийшла Катерина Друга, яка зробила все, щоб знищити не тільки вольності й права країни козаків, а й будь-який натяк на самодостатність її народу. “Під шумок” катерининського розгулу до Росії попливло все найкраще і передове, що було в Україні. Саме тоді рукописи Блоницького могли вивезти або він сам міг їх десь приховати.
Проте існує і висока ймовірність того, що складені уродженцем Городищини рукописні словники досі приховані десь на горі Афон – адже шлях його з Греції на Батьківщину був довгим, складним і небезпечним, і чернець міг не ризикнути захопити з собою величезну кількість сторінок рукописів, над якими працював ціле десятиріччя.
На Афоні ж завжди поводилися цивілізованіше – навіть тоді, коли під час Другої Балканської війни 1012 року Зограф, де був загін болгарських солдатів, захопили греки, ніхто не зачепив жодного ченця і спровадивши кораблями полонених болгарських вояків, не торкнули монастирського майна.
Нині Зограф, хоча у ньому й мешкає всього десяток ченців-болгарів, посідає дев’яте місце в ієрархії святогірських монастирів. Ченці Зографа є хранителями понад десяти тисяч друкованих книг, а ще – 126 грецьких і 388 слов’янських рукописів. Чи збереглося серед них щось, написане рукою нашого земляка, який десять років прожив у Зографі, залишається невідомим – серед наших сучасників вже немає таких чудових дослідників, яким був Яків Блоницький з городищенського Орловця…
Андрій КРАВЕЦЬ
