Вийшов друком перший том “Історії України від Діда Свирида”, написаної знаменитим блогером Свиридом Опанасовичем для заповнення прогалин та виховання бойового духу українців
Книга вийшла друком напередодні Нового року, і вже після свят перші читачі отримали свої замовлені примірники (вартість замовлення через сайт складає 180 гривень, можна з авторським автографом). Найперший екземпляр своєї “Історії” блогер підписав та передав Надії Савченко.
Автор обіцяє, що орієнтовно у другій половині січня книга з’явиться у вільному продажі. Це лише перший том, який закінчується на Х столітті главою про Ярослава Мудрого. Другий том Свирид Опанасович обіцяє видати у 2016 році. А якщо встигне – то і третій, і фінальний – четвертий.
Бадьорий бойовий дух і порядок
Для тих, хто не в курсі про існування Діда Свирида, коротко пояснимо: автор книги – знаменитий анонімний блогер, що ховається за псевдонімом Свирид Опанасович, який вже два роки поспіль на бойовому суржику робить огляд світових подій з точки зору, як він сам висловлюється, “сільської аналітики”.
Дід Свирид від початку анексії Криму багато днів поспіль терпляче і з гумором пояснював, що коли той чи інший європейський лідер відвідує Росію, це не означає, що ЄС нас зливає, що санкції – це дієва зброя, проте повільної дії, що Обама після рукостискання з Путіним не побіжить скасовувати санкції та піднімати світові ціни на нафту… Кожен допис завершувався традиційним закликом: ” Зберігаємо бадьорий бойовий дух, держим кулаки за Надю Савченко та всіх українських бранців, допомагаємо Армії, ведемо здоровий образ жізні і занімаємся спортом. Та слєдім, шоб віздє був порядок! А не то, шо січас”.
Варто зауважити, що на відміну від дописів блогу, книга написана не бойовим суржиком, а літературною мовою, хоча й з авторськими особливостями. Бо одна справа – гумор і сатира, де суржик є художнім прийомом, а інша – популяризація науки, де суржик – перепона засвоєнню наукової інформації.
Судячи з аргументів, які наводить Дід у своїх блогах, образ простакуватого “сільського аналітика” створений людиною, яка має одну, або й більше вищих освіт, знає кілька іноземних мов і побувала в багатьох країнах світу, де проводила час не в солодких лінощах, а в спілкуванні з місцевими жителями.
За тверезий погляд та здатність швидко, влучно й з гумором розставити все по поличках Діда Свирида швидко полюбили читачі. Зараз він має понад 58 тис. підписувачів на Facebook. Щоб було зрозуміло, за рейтингом сайту Watcher це 29-те місце серед українських користувачів соцмережі (рекордсменом на сьогодні є Арсен Аваков з 361 тис. читачів). Крім того, огляди виходять ще й на Radio Rocks, де їх озвучує актор.
У процесі підготовки оглядів світових подій Дід часто користується прикладами як зі світової, так і української історії. Паралельно з оглядами на прохання читачів він у тому ж таки 2014 році почав описувати окремі епізоди з Історії України. Частина з них виходила й на сайті Еспресо.TV, наприклад про Трипільську культуру. Так поступово і реалізувалась ідея написати та видати альтернативний курс Історії України, який би поєднував іронічну мову з ґрунтовним викладенням предмету.
Варто зауважити, що написане Свиридом Опанасовичем у блогах, як мінімум, стилістично відрізняється від викладеного в книжці. У літературному викладенні Дід, скажімо, набагато стриманіший у використанні різноманітних стилістичних фігур на адресу росіян.
Взагалі, питання української історії в умовах фактичної війни з Росією перетворились на важливі елементи інформаційної битви з нашим небезпечним сусідом. Інтернет-простір регулярно наповнюють порціями демотиваторів, карт, схем, табличок, дотепних парадоксів та викривальних статей.
Росіяни б’ють штампами на кшталт “ми ж один народ”, а з українського боку їх поливають хвилями дописів про те, що росіяни – то взагалі не слов’яни, а “дика суміш фіно-угрів” не зрозумій з ким.
Проблема в тому, що багато українців досі власною історією цікавились мало та уявлення про неї мають уривчасте: щось пригадують зі шкільного курсу, щось із оповідей більш обізнаних знайомих, щось із дописів у соцмережах. Тож не дивно, що в головах багатьох панує безлад, сумбур та інформаційна каша. Дід Свирид узявся навести лад у головах.
Українська тропа пітекантропа
Прогалини починають щільно заповнюватися правильною інформацією вже з першого ж розділу, присвяченого появі первісних людей на території України. Навряд чи більшість з першого разу пояснить відмінність між неандертальцями та пітекантропами. А це знати важливо, бо, як згадує автор, саме з цього приводу у 1970-х роках відбулась ціла наукова битва між українськими вченими та їхнім начальством з Москви.
Йшлося про визначення віку знаменитої Королевської палеолітичної стоянки, розташованої на території сучасної Закарпатської області. Росіяни ніяк не хотіли визнавати, що на територію України перші людиноподібні забрели мільйон років тому, наполягаючи на датуванні 150 тисяч років. Тобто, за версією росіян, першими в Україну забрели неандертальці, українці ж наполягали, що то були пітекантропи чи інші давніші гомініди.
Не забув Дід Свирид і про те, що у 2011 році стоянку, яка б могла приносити непоганий дохід у бюджет від закордонних туристів, остаточно “з’їв” щебеневий кар’єр. А отже, серед українців лишилися живі неандертальці. І повірте, судячи з того, як Свирид Опанасович їх описав, це дуже малосимпатичні персонажі, схильні до канібальства і таких сексуальних оргій у печерах, яким позаздрили б режисери сучасних порнофільмів.
До речі, тим, хто планує подарувати книгу своїй дитині, “бо та не читає підручники”, варто знати, що секс у книзі згадується без всіляких евфемізмів. Тож будьте готові до питань чада щодо можливості схрещення неандертальців і кроманьонців або ж деяких епізодів з життя київських князів, які мали по кілька дружин. А от обсценної лексики в книзі немає (в блогах автора вона зустрічається). Навіть знаменитий вислів Леся Подерв’янського, який свого часу доволі влучно сформулював національну ідею українців, Свирид Опанасович вустами слов’ян-антів подав у пом’якшеній формі: “Відчепіться від нас”.
Головні творці історії – небайдужі громадяни
Книга має багато ілюстрацій, які зробив художник Олексій Бондаренко. А кожен параграф прикрашений коментарями, як у Facebook, тільки вони написані згаданими перед цим персонажами (Геродот, Вікентій Хвойка, Нестор Літописець, княгиня Ольга, жвавий кроманьйонець, скіф-землероб, сармат Вася і т.д.
Завершують перший том “Історії України від Діда Свирида” параграфи про князів Володимира та Ярослава. Про постать першого цікаво почитати з огляду на те, що в Росії зводять пам’ятник київському князеві (бо його ім’я нагадує ймення нинішнього президента РФ). До того ж Путін невтомно іменує Крим “купеллю хрещення Русі”, бо Володимир хрестився у Корсуні – саме так називалось у 988 році візантійське місто, яке зараз чомусь росіяни вважають містом слави своїх моряків. Про яку славу може йти мова, якщо, як правильно відзначив Свирид Опанасович, всупереч відомій пісні, Севастополь не зумів протистояти ворогу жодного разу і його брали штурмом всі, хто цього хотів.
Щодо пам’ятника дід пише, що Володимир, певне, розсміявся б, дізнавшись, що його хочуть увічнити в місті, про існування якого він не знав і не міг знати, бо з’явилося воно лише за двісті років після нього.
Історія Росії та росіян, наполягає Свирид Опанасович, почалася саме з виникнення Московського царства. Історія ж Русі – це історія предків українців.
До хрещення Русі, пише Дід Свирид, Володимир дійшов, коли зрозумів: “у сусідніх молодих державах запроваджують монотеїстичні культи і горя не знають”, бо “підопічні народи стають богобоязливими, слухняними та покірними”. Це розуміння, пише блогер, “визріло не відразу, а пережило певну еволюцію, в ході якої князеві, як завжди у часи крутих поворотів його долі, раптом закортіло одружитися”.
З наведених фраз зрозуміло, що автор ставиться до княжих осіб без пієтету. Він неодноразово підкреслює, що головна діюча особа української історії – це небайдужі громадяни. Саме вони є її творцями, хоча й лишаються не названими в літописах, а не князі та воєводи, які “пруться на авансцену”.
Хто такі ці громадяни Дід Свирид популярно втовкмачує під час опису вигаданої, але цілком ймовірної зустрічі князя Олега з кремезними чоловіками, які перестріли його на темному Хрещатику, що був у ті часи яром, де вовки вили. Сталося це одразу після вбивства Аскольда й Діра, коли Олег йшов, оглядаючи Київ, до княжого палацу та вирішив трошки зрізати шлях.
Небайдужі громадяни, як представились майбутньому князю ці чоловіки, наполегливо поцікавились творчими планами захопленого зненацька Олега. Вони йому популярно пояснили, що це не він Київ захопив, а Київ захопив його, і тепер на його плечі покладається відповідальна місія “срочно розбудовувати сильну феодальну державу”, оскільки навколишні народи це вже роблять ударними темпами. А князі Аскольд та Дір, яким Олег “оголосив імпічмент”, з історичною задачею справлялись поганенько через старість.
Також тема небайдужих громадян фігурує в епізоді про київське повстання проти поляків у 1018 році, яке відбулося за часів Ярослава Мудрого. Літописці приписали його організацію Святополку, але Дід переконує, що сталося воно приблизно так само, як і останній Майдан: кияни-праукраїнці показали високу здатність до самоорганізації. Цю особливість блогер вважає тією кришталевою решіткою, на якій тримається український народ. І яка навіть після жахливих часів Руїни та Голодомору відродилася та живе й понині, не даючи змоги Росії нас поневолити.
