Вшанування пам’яті отамана Чучпаки в квітні 2011 року. Цьогоріч буде не гірше…
30 квітня з усієї України на Чигиринщину з’їдуться люди, щоб вшанувати пам’ять Василя Чучупаки – Головного отамана Холодного Яру, який загинув у бою за волю України 12 квітня 1920 року. Згідно однієї з версій, чому отаман не зміг вирватися з оточення чекістів – підвела його кобила. А загинув Василь біля лісничівки на хуторі Кресельці – кажуть, на тому самому місці, де в дитинстві його покусав бродячий собака.
З того часу так вже повелося, що навіть вшановування пам’яті українських борців за волю постійно заважають якимось тваринам… Як мінімум, горобці розлітаються врізнобіч, та миші в лісі по норах ховаються.
А от чому бояться вшановувати героїв-земляків чиновники – для мене завжди залишається загадкою. Здавалося б, за свою землю полягли хлопці, а вбили їх ті, хто прийшов сюди як окупант. Чого ж тоді так насторожено відноситися до тих, хто воював під чорним прапором, на якому був тризуб і слова «Воля України або смерть»?!
Днями я разом з письменником Романом Ковалем, який очолює історичний клуб «Холодний Яр», побував на Кіровоградщині. То там місцева влада вставляє палки в колеса навіть у справі встановлення пам’ятника селянам, яких (фактично беззбройних!) вирубав червоний ескадрон за бунт проти продзагонів, які забирали останнє зерно. А після того з кулеметів і гармат ще й обстріляли хати села, де залишалися одні жінки, старі та діти. Невже може бути якийсь сумнів у тому, хто був правий у тій ситуації: господар, який захищав свій дім, чи зальотні бандити, які у ньому нишпорили?!
Повертаючись до теми Холодноярської республіки і отамана Василя Чучупаки – достатньо подивитися на Василеве і його братів фото, об зрозуміти, наскільки брехливі радянські вигадки, які шалено підтримують деякі «діячі». Це фото розумних і інтелігентних людей, а не розтріпаних лісовиків, якими їх «малювало» радянське кіно. У родині Чучупак було п’ятеро синів, троє з яких – Василь, Петро і Олекса, стали повстанськими отаманами. До більшовицького перевороту всі троє вчителювали – а кожен знає, наскільки шанованою і високоосвіченою людиною був дореволюційний вчитель на селі! До речі, Олексій, окрім педагогічної світи здобув ще й музичну – закінчив Київську консерваторію, приятелював зі знаменитим Миколою Лисенком, працював на керівних посадах у міських училищах Києва. Всі троє братів і на Першій світовій відзначилися як хоробрі воїни: Петро – на Румунському, а Василь і Олексій – на Німецькому фронтах. Власне, і коли в Холодному Яру на прохання ігумені Мотриного монастиря був створений перший загін самооборони, то перші бої козаків були проти німців. А далі – проти нових окупантів, Добровольчої армії Денікіна, яка зламала зуби об Холодноярську республіку, так і не здобувши її землю і проти Червоної армії, яка довго й безуспішно ковтала куряву чигиринських доріг і вкривала свої знамена кров’ю тих, хто посягнув на чужу землю…
Кожна країна має право вшановувати пам’ять своїх героїв, не розпитуючи сусідів, хочеться їм цього чи ні. Прийде 30 квітня – і ми своїх вшануємо!
