Лідія Петрівна Чучупак
Сьогодні, 8 березня, виповнилося б 100 років від дня народження нашого великого друга – Ліди Чучупак, єдиної дочки Петра Чучупака, начальника штабу полків гайдамаків Холодного Яру.
Згадуючи про неї, Президент Історичного клубу “Хорлодний Яр” Роман Коваль пише на своїй сторінці у “Фейсбуці” наступне:
“На згадку про неї публікую її фото (п. Лідія виступає на 2-й конференції Історичного клубу Хол. Яр у Київському міському будинку вчителя) та посмертну згадку про неї. Лідія Петрівна Чучупак-Завалішина
(8.03.1915, Київ – 22.04.2006, Київ)
Усі знали, що це станеться. Але хотіли, щоб це сталося якомога пізніше. І не тільки тому, що смерть близької людини глибоко ранить, а тому, що, пригортаючи Лідію Петрівну до серця, можна було відчути тремтливий зв’язок з родиною Чучупаків, родиною хліборобів і отаманів.
Радість цих дотиків була дивовижна, адже до тебе горнулася ніжна жінка, яку ще дитиною носили на руках брати Чучупаки, осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський), козаки-гайдамаки Холодного Яру. Це вона їм читала поему Тараса Шевченка “Холодний Яр”.
Пригадуєте?
“Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо роз¬глядала гостей, – писав Юрій Горліс-Горський. – Почувши, що мене називають у розмові За¬лізняком, вона деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Тату, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– Чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– То скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, промовлене надзвичайно серйозним тоном, роз¬веселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого “Кобзаря” начиталася. Ану, дочко, ушквар нам що-небудь із “Кобзаря”!
– Ну, то “Холодний Яр” – добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продекламувала вивчений з мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила “Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру” – слухачі влаштували їй справжню овацію”.
Петро Чучупак
Тяжке життя прожила Ліда, бо ми програли ту війну, а вона була кров’ю і плоттю наших героїв, яких Москва нахабно проголосила “враґамі народа”…
П’ятнадцять останніх років вона прожила в Самостійній Україні, за яку пролили свою молоду кров її рідні. І що? Хоч один президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради чи хоч би хто з офіційних осіб вшанував її добрим словом чи вітальною листівкою, подякував в її особі родині Чучупаків за подвиг в обороні Батьківщини? Ні! Зате керманичі не забули засипати тоннами вітальних листівок “красних освободітєлєй”, нагородити їх різними орденами, обдаровувати пільгами та увагою.
Через байдужість влади до духовних святинь не вдалося Лідії Петрівні дочекатися того світлого дня, коли держава визнає її Батька та дядьків тими, ким вони були – борцями за національну свободу нашого народу. Жоден Президент України не скористався зі свого права назвати героїв героями, не сказав на всю Україну Шевченкові слова: “За святую правду-волю розбойник не стане”.
Розрадою для Лідії Петрівни стали співчуття, увага і повага громадськості до її родини, громадська реабілітація її рідних. Вона не раз мала змогу переконатися, що подвиг братів Чучупаків не забуто. Знала, що вони стали символом боротьби за національну свободу нашої Вітчизни.
Лідія Петрівна неодноразово брала участь у вшануваннях у Холодному Яру та Київському будинку вчителя. Але останні два роки вона вже не показувалася на люди, бо хвороби виявляли таку запеклість, що вже було не до громадської діяльності. “Здається, собаки рвуть моє тіло”, – не раз казала вона.
І цьогорічні квітневі урочистості в Холодному Яру відбулися без неї. Але слово Лідії Петрівни люди почули – одне з її коротких послань було зачитано на могилі дядька Василя, а друге – на меморіальному мітингу в Мельниках. Ось це останнє послання Лідії Чучупак:
“Шановні співвітчизники! Кажуть, старість не радість, а тому, на жаль, не можу бути з вами в такий дорогий для мене день – день жалоби, день пам’яті тих, які так любили життя вільне, без пригноблень і принижень, щоб люди були вільні. На жаль, загинули вони без перемоги, але їхня мрія жила і чекала свого часу. І цей час настав 1991 року – Україну утвердили як вільну, незалежну країну. Мрія загиблих патріотів здійснилася. Не судилося їм жити в цей час незалежності, але нащадки їхні житимуть щасливими на своїй рідній землі. Народ України шанує пам’ять героїв Холодного Яру, які виборювали цю незалежність.
У день загибелі отамана козаків Холодного Яру Чучупака Василя (мого дядька) віддають шану наші українці. Я від імені родини Чучупаків щиро дякую присутнім за пам’ять, за співчуття до тих, хто мав прізвище Чучупак. Бажаю здоров’я і досягнення задумів, а мертвим вічна пам’ять”.
Родина брата Володимира (він сам, дружина Зоя, донька Олена, зять Олег, онук Артем), повернувшись із Черкащини до Києва, встигла розповісти бабусі Ліді, як цього року відбувалися урочистості, зять Олег показав їй відео. А за п’ять днів, 20 квітня, під час інтерв’ю, яке брали в Лідії Петрівни дівчата з Молодіжного націоналістичного конгресу, стався інсульт…
Минулого року Лідія Петрівна встигла віддати шану своїм рідним, видавши книжечку спогадів “Душею з Вами…” – про Мельники, бабусю Оксану, діда Степана, маму Ганну Орестівну, дружину Петра Чучупака… Та не здійснилася мрія Лідії Петрівни покласти квітку на могилу Батька, якого закатували чекісти, бо невідомо, де місце його вічного спочинку.
Минулого року бабуся Ліда попрохала насипати символічну могилу Батькові на кладовищі у Мельниках, біля могили Василя. Та ми не встигли виконати її прохання…
Останні десять років Лідія Петрівна прожила в родині дочки свого двоюрідного брата Олени Володимирівни. Олена та її чоловік Олег Горбаченко весь цей час дбали про бабусю Ліду як про рідну маму. Жила вона в окремій кімнаті, мала що і їсти, і пити. “Здавалося б, жити і жити”, – казала вона. Але жити їй не хотілося, бо страшні болі перетворювали кожну ніч на пекло.
Бабуся Ліда, як і всі Чучупаки, була дуже доброю та делікатною людиною. Щоб не завдавати рідним зайвих клопотів, вона заповіла не заносити її після смерті до хати – бо там же малі діти…
Тепер найстаршим представником родини Чучупаків став Володимир Дем’янович Чучупак, єдиний син наймолодшого з братів-гайдамаків. Минулого року померла його сестра Валентина, а 4 травня 2000 року відійшов Дмитро Михайлович Чучупак, племінник Семена Чучупака, члена Холодноярського повстанкому. А в Рівному 9 грудня 1992 року покинув цей світ Дем’ян Степанович Чучупак, останній з легендарних братів.
Відходять Чучупаки старшого покоління… Але крокують українською землею їхні нащадки – Володимир Дем’янович, його дочка Олена та син Сергій, онуки Артем, Даринка і Владислав, онук Лідії Петрівни Сергій, його син Богдан та інші члени легендарної родини. Бажаємо їм високо тримати знамено чучупаківського роду! А незабутній бабусі Ліді та всім Чучупакам, що відійшли, – вічна пам’ять!”
Від імені членства Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ
Померла Лідія Петрівна Чучупак-Завалішина // Незборима нація (Київ). – 2006. – Травень. – Ч. 5 (243). – С. 2.
