Полиці музичних магазинів поповнилися новим українським продуктом: видавництво «Країна мрій» презентувало студійний альбом знаменитої співачки Ніни Матвієнко. На диску «Всякому городу нрав і права» — пісні XVI—XVIII ст., епохи гетьманської доби, або українського бароко. Запис нового альбому проходив у київському музеї Івана Гончара, а подальша робота над диском — у профільних студіях Києва та Нью–Йорка, продюсером альбому виступив багатогранний Олег Скрипка.
Символічно те, що запис відбувся саме в музеї нашого земляка, уродженця Лип’янки Шполянського району Черкащини Івана Гончара, знаменитого українського скульптора, графіка, маляра, етнографа і колекціонера української старовини. Директором цього музею є його син, Петро Гончар, який так само народився на Шполянщині – теж відомий скульптор і науковець, а ще – чоловік Ніни Матвієнко.
16 лютого у козацькій «Мамаєвій слободі» під Києвом відбулася презентація цього альбому. Для гостей був обов’язковим дрес-код: мали вдягнути шляхетський український одяг часів Гетьманщини. Одночасно з піснями Матвієнко «наживо» у супроводі Ансамблю давньої музики під керуванням Костянтина Чечені, хореограф Наталія Скорняка проводила майстер-клас на основі танцю «Гайдук», а гурт «Хорея козацька» виконував козацькі танці та пісні – разом з кобзарем Тарасом Компаніченком.
Висвітлюючи цю подію, газета «День» зробила добрий екскурс в історію українства, пов’язавши її в єдине ціле з нашим сьогоденням: «Нагадаємо, Гетьманська доба — епоха становлення та розквіту українського бароко. Можливо, хтось скаже, що козацтво і музика бароко на перший погляд сучасної людини є речами не сумісними… Це й не дивно, адже історія рідної землі залишається тера-інкогніта для більшості з нас, підкреслюють організатори шляхетного прийому. Однак, кожен українець, насправді, на генетичному рівні інтуїтивно відчуває глибинний, сакральний зв’язок цих понять. І справді, в XVI—XVIII стст. українська пісня, балада, дума оспівували свого національного героя, формуючи його романтичний образ в суспільній уяві. В народній свідомості того часу образ козака-лицаря уособлював ідеал українця як такого. Тож не дивно, що істинно «українське» мусило нести на собі прикмети «козацького» і навпаки. Що сильніше виявляється національне начало, то більше воно пов’язане з козаччиною…
Сповнений усіляких небезпек хижий прикордонний степ Наддніпрянської України XVI—XVIII стст. спонукав наших прадідів до оспівування героїки козацької жертовності на полі герцю. Вдови часто зберігали скривавлені обладунки своїх мужів, аби показати їх синові для справжнього розуміння ним його лицарського покликання — бути готовим померти в бою за святу православну віру, землю, закон правди та волю».
Ігор АРТЕМЕНКО, за матеріалами інтернет-видань
